Де-е? — аж реготнула Тонька й Петрові передаючи веселої втіхи; бач, їм тепер про що хоч говори, то вони обоє знають собі, в якому місці бо
лить. — Це мені рачки хоч лізь. Тра Андрея впоїти, щоб не мав сьодня до мене діла.
А то: впоїш,— як він десь тутр за дверима наджидає і дасть їм і ящика, і все. Якби ж хоч ці двері не примкнені були; послухайсь дурну жінку. Петро з першого разу одщіпнув гачка; злякайся-но або зрадій цій волі,— чи тебе там вітатимуть, такого злодія, чи знов на якийсь суд потягнуть: бач, злодіяка ж.
Що це так рипнуло під ногами і що він з усім своїм, із рукавицями цілими, ще й при роботі,— то й світ так само виднів і дарував морозяні скалки: а це тобі за те, ще й за це., І стій туто й ані руш, то ще, може, якоюсь втіхою одбудешся; але далі зась,— то вже без чиєїсь помочі не здужаєш.
Повимирало як-то наздовж усього містечка; і на цьому кутку з червоним таким сонцем показувало: не діждавшись їх обох з льоху, світ собі зажив стиха і сумовито., Шукай-но тих хлопців, чи заглядай у вікна буфетяні, чи дядькам ще не навсточортіло дожидати, але дорога їм з цим ящиком отуди-го поза буфет, де ще трохи як-то біліло зі снігового горба.
—Гляди-но тамо спереду, Петька,— аж пришіптує Тонька, обсмикую чи нагінці незастібнутого халата, щоб ці коліна позатуляти,— а я відцям закрадуся.
Така перша віра, що це вони обидвох подужають вечорові страхи, й далі несучи ящика, обірвалася Петрові; вступай тако сам впроти іншого світу, як той, за буфетом, затишніший та ласкавіший,— як щось бабахне з-поза кузні на емтеесі й посипле іскрами, ще більше тако на вечір показуючи.
Аж так йому тіло повищало до грудей, —забувай— но свою неміч і раптову кволість в ногах, якої досі то так не почував, хоч скільки ганяй цілий день.
Угріб би за Тонькою, буцім йому щось тра було вде запитати; йде тако поділився світ на червоне і біле; та й ти уже світу червоного бранець, то що рипаться.
Йому то знайоме, як такої пори душа розривається — чи бігти додоми, чи стояти пам'ятником., І десь у вуличці хай-но пройде хтось, то ще більше самотнім станеш,— немов-то хтось тобі аж підказує, що, бач, я осьо йду собі, а тобі нема куди.
Але захоче, то видряпається на цей карниз та вбіпреться ліктями на дошку й дивися собі у вікна, як там Верка обносить столи пивом.
Ще, може, й хлопців тамо побачить, бо дурні вони додом бігти,— це їм
була найбликша схованка од льоху; тій Тоньці й на розум не прийде,— зайшли собі сітра випити.
Перебираючи ноги карнизом, Петро посувався на трохи, щоб ще й у ті дальші вікна видивлятися,— його то не зобачать проти червоних сутінків.
От ти, знаєш; нехай вони думають, що такі геро-ої; чуманіють од того диму та розбовтаного пива. Петрові туто на холоді ще й краще, ніяка халєра не вчепиться, чого це він тут завис; фарбував же він цю веранду, то що, не має права,— еге, хай балакають.
Вже й з радістю такою думав би й геть про щось інше,— як завтра тамо ще не йти до школи; та грубку раненько розпалить, бо батько нездужає, і зварить з мамою у баняку картоплі для поросяти, і таку цілішу собі одберуть,— така добра вона з сіллю та здором. Але ж як це холодить та стовбурчиться внизу тіла, і ці фарбовані дошки і не гріють, і ще твердішим таким одпирають.
Наймайся, бери-но тепер на якусь роботу,— сторожуй їм ці ящики та розбороняй п'яних дядьків; Тоньці добро буде, хіба нє.
Якийсь дух такий з пазухи чужий пахнув, як зірвався одною ногою з карниза,— ця позолота вечірня аж ну одсмикнула його від цього настояного вгорі місця; десь тако зі спини напоминала йому дорогу назад до льоху — там тобі буде тепліше з цим твоїм новим духом у пазусі. Долапаєш на ящиках ще й той вйхлялий дух, схожий до цього, пазушаного.
У якомусь запічку видлубаєш те чуже шмаття, нюхнеш уже без остраху і надумаєш, що собі тільки хоч.
Та й буде тобі лекше вертатися додому, чи куди ти тамечки хтів.
Запнувся товстіше шаліком попід шию, щоб той дух не пускати далі; такий він терпкувато-солодкий, як то від дядьків часом чутно.
То чо це йому самому дядьком не бути,— ха-но тамо хлопці здумають чіплятися, то почують, не бійсь. Це Алікові не те, як Петро стояв біля коней на базарі та не хтів бігти за хлопцями,— то ще боявся, щоб ці гроші не визирив під ногою; має звичку плечем підбити збоку.
Це вже попобігають та попопросять,— не кажи, хто був у льосі; та знахідка базарова як-то спорохніла на пальцях, що й в помку нема.
Трусни туди-го попід вікна цю порохню на дошки,— а ну-но, колядники, вибігайте!
А то не почули,— щось тим світлом всередині блимць; Тонька в вереск: ґвалт, чоловіка б'ють.
Виясніло так враз з вулиці впроти цих , споночілих вікон,— ото поприпадали до шибок, хто це тамо ще хоче. Боїться він дуже їх, п'яничок коденських.
Ще й тако гукне у вікна,— то буде їм другий льох; ще й не такий.
Але стане дивиться, що далі; ан, де, труа12... знала б учителька, який ї нього старанний учень, що вже й геть не соромиться по-французьки вимовляти. Це тільки при хлопцях бійся бовкнути, бо Алік зразу в сміхи: один, бадин, трилуп, за...
Ан,— хляскають двері з буфета; де,— світло вибахкує всередині, ховаючи Петра знов у червоних сутінках; труа,— знов виводять на суд когось. Горобцеві вже буцім не така мука зішкульґувати з помосту в сніг,— як не хтять слухати, кожен собі Бог з розуму.
—А ні їден, Іудою не хтів бути,— продовжує собі далі свято, гребучи
в глибші сніги десь у посадку.— Катуйтеся, хто як може.
Нема ції Женьки,-— то що, самому біжи з якоюсь поміччю; як ти такий цар чи пан, й аж геть зовсім не маєш ляку.
—Я не потребую ні од кого,— нашарує Горобець по штахетах і латах;
така люба йому зачіпка за ці цвяхи гостряками од стежки.— Маю пензію
воєнну, гух.
Петрові зоддалік тину, в цих бликших до Горобця снігах, ще більша нетяма,— от міг же собі давніше гайнути звідси, не знати ніякого горя; а так стій — гукати кого чи ні.
—Петро, біжи-но неси якого зошита,— плутається несамовито
розпатланою чуприною у штахетах; бачить він цього Петра чи думає, що це їм
на возі ще їхати. Ну та й чого ж, сідай на сани та полями, через Розкопану,
гайда до діда Максима,— такого понаписують, що ов; хай начитує, а дід зусна
поперекладає, а Петрові тіки пиши.
"Мсьє пхазідан, жьо ву пхі пахдон"13,— от уже вимальовував би на цьому шкурятяному снігу, де не стоптано; та й нащо той зошит, кажи.
—Диви-н, не болить, Петька,— щеспиною примовляє до йдучого задки
Петра,— ай-бо не болить; а казали, болітиме.
Круженяй туто по наслідженому колу в снігу; куделя така, що ні вибгати, ні розкостричити,— ото б збіглися містечком на цю толоку. А дядькові тамо на цвяхах яке добро — дивися, які вони коні? що на місці розвертаються; а Тонька то найбільше притупує, що куди тій Женьці, та ще й тако до Петра підморгує та бровами на Льох провадить: коли це він ще красти полізе.
То це йому тут чого стояти; як він собі бригадир такий — гайне за буфет загадувати і тим похованим од роботи на толоці зимового та ружового вечора впроти розп'яття дядькового Іванового Горобцевого.
А не казав, чого б це Верці так хутенько потребувалося з цим помийним відром аж нагинці прокрадатися до бляшаних дверей у кухні; чи це ще стіки роботи, що їй і не § клопіт, яка там толока.
Бери-но це відро та вальки носити, щоб дядькові, Іванові було на що спертися. Понаучувалися ховатись. Буде вона ще тою Люською виправдовуватися,— певне, як бригадир, то кому не цікаво. Осьо впереже батюгою попід халат, то з вереском і вискоком побіжить.
—Петрусю,— схиляється з якогось видива ця кругла білява голова з таким аж білим волосяним закрутнем на потилиці,— тобі щось лихе?
Ці руки, набряклі та незмерзлі на холоді, здоймають його з такої білизни твердого снігу, ще ж наче царя й бригадира,— вступай сюди, де тепліше з таким немилим духом бляшаних столів; ковзкою цементовою підлогою; цибулячим лушпинням: бурячаними шкурлатами; м'яшкористою пророслою картоплею; немитим посудом у вичовганих на дні ваннах; пивним і горілчаним сопухом з віконець, заставлених пляшками і кухлями; з чорним засувом на бляшаних і зсередини дверях, за які вже не буде ступити змога.
Вгрівайся собі при невичахлих чавунних плитах,— щоб і той дух пазушаний вислобонився та змішався з оцим немилим; здирай-но ці лахи,— а бачиш, як парує; ще Тонька десь надбіжить, ха-но п'яного чоловічка одволочить додоми,— то вонч ще туто посидять утрьох.
Накине всьдо-го Тоі^.чиного халата,— та й сиди собі; ніхто цюди не влізе. Вона сама хтіла вмицця, заким ще вода в крані гарача; проведе її додом, де аптека,— чо це він не знає, знає.
Розбереться 14 й вона поза Петровою спиною, обхлюпнеться геть чистою
водою з-під крана, затулить плечі таким, як і в Петра, халатиком, — і обсихатимуть обидвох попри плит; от і не бояться ані морозу, ані гарячого заліза.
А ще гризтимуть цю шоколадну плитку по черзі,— бере цей.Іван, цей Горобець накуповує у буфеті і обділяє чоловіків і жінок: щоб не було війни і щоб усі були нагодовані; а хто це не хоче їсти, хто це не хоче, хто? Тако пальця припікаєш над чавунною лядою і до коліна, до стегна одне одному,— а будеш, а будеш? Бо — rien il n’est pas impossible.