Видіння горя людського, чим станеш ти для Соломії?
Розділ II
ДОМАШНІЙ ХОР. З деякого часу в хаті з'явилася гувернантка — мадам Буєр. Батько вже не встигав учити стількох дітей, а підростали Емілія, Володимир і народилося останнє дитя — Ганнуся, або, як усі кликали пестунку, Нуся.
Гувернанткою була розлучена румунка, яка досі служила в різних поміщиків. Була вона людиною трохи дивною, але добре вчила дітей німецької та французької. Вона часом допомагала Солошці в грі на фортепіано, їй не бракувало смаку у виборі гарних творів. Тільки всі прохання, які висловлювали діти, вислуховувала французькою та німецькою. Інші мови не визнавала.
За рік їй раптом випала гарна партія, і вона виїхала до Львова. Діти залишилися самі. Але для них після безконечних занять ці негадані вакації були найщасливішим часом.
Одного разу, коли надворі зранку йшов дощ, Солошка стояла біля вікна і дивилася, як кругло скочувалися до-щинки з наче налакованого вишневого листя. У звуках дощу, легенького вітерця раптом відчула мелодію і ритм, їй захотілося проспівати почуте. Вона тихенько почала... спочатку майже пошепки, потім голосніше, а тоді й на повний голос. На хвилину видалося, що вона сама вже стала частиною цих звуків, цього ритму... За спиною почулося батькове:
— Солошко, чи тебе румунка вчила тому співові?
— Ні...
— Але хто?— Здивуванню Крушельницького не було меж, бо й справді, від своєї дитини, яку, йому здавалося, він знає всю, раптом почути справжні класичні вокалізи. Він таки добре знався на співі, щоб повірити...
— Так хто ж тебе цьому навчив, донечко?
Солошка, як завжди, хвильку подумала, а потім розгублено сказала:
— Дощ, татунцю, дощ!
Розмову їхню невблаганно перебивають рішучі кроки. До кімнати заходить Теодора Крушельницька.
— Амвросію, гляди ж не втечи мені сьогодні...— При цих словах Солошка нишком виходить із кімнати. Вона не любить, коли мати присікується до батька.
Крушельницький усміхається.
— Побійся бога, Доро, коли таке було!
— Я тебе благаю, добудуй ту стайню, як уже почав. Бо корови зимуватимуть на полі. Увірветься мені терпець... Я тобі сього не подарую!
Крушельницький винувато прикладає руку до грудей:
— Та йду вже, йду!
На кухні він довго шукає покривку, накидає на голову і виходить на подвір'я. Дощ трохи вщух, і на обійстя якраз в'їжджали фіри з дошками. Хазяйнувати так хазяйнувати! І господар іде перед фірами, щоб показати місце, де складати дошки.
— Зачекай!— каже він фірманові і починає оглядатися. Потім простує до стодоли. Аж раптом:
— І що це ви, дурні, тут понавикопували... О господи! Вже на власному обійсті нема де повернутися, щоб кудись не впасти!
На крик вибігли Теодора і діти. Солошка перша зрозуміла, що сталося, бо вчора вона спостерігала за копачами. Яму викопали, щоб місити в ній глину на стайню.
— Татунцю, дайте руку, я вам допоможу,— галасувала перелякана Солошка.
Але вибратися з ями самому Крушельницькому вже не вдалося. Робітники витягли його: татуньо зламав ногу.
— Ото хазяїн,— бідкалася Теодора,— ото помічник! Один раз не втік, та й то ногу зламав.
Запросили сільського костоправа, той щось мудрував із ногою, але не дав ради. Поїхали до Тернополя по лікаря. Солошка весь час була коло татунця. Вона йому і співала, й імітувала голоси їхніх родичів. Часом робила це так цікаво і натхненно, що старий забував про біль у нозі і захоплено дивився на той свій коханий і дивний плід.
Лікар приїхав, уклав ногу в гіпс і звелів лежати місяць. Два дні батько нудьгував у ліжку, а потім зібрав коло себе дітей своїх і почав учити їх співати з нотного листка.
Так починався кожний день. Солюня перестала навіть до Палянички бігати, так захопилася співом. Часом вона й акомпанувала. Виконували здебільшого народні і популярні тоді пісні літературного походження: "Чи ти бачив, чи не бачив, як ся збіжжє сіє...", "Чом так скрито син сусіда", "В гаю зеленім враз зі мною", "Де згода в родині". Співали пісні галицьких композиторів, а потім романси Шуберта, Мендельсона, Глінки ("Ох, не буди мене словами...") Теодора не боронила тих занять, вона на той час ніколи не загадувала роботи. Щоправда, котре з дітей часом користалося тим не завжди вдячно: як щось не хоче робити — виправдовується, мовляв, мусить йти до тата... Так могло зробити кожне, але не Солошка,— співала де мог-: ла, не потребуючи спеціально для цього часу або обставин. Чи йшла стежиною, чи бігла на город за кропом, чи годувала птицю, чи робила якусь іншу роботу. Голос її був вільний.
Хата Крушельницьких завжди була повна музики. Заходили часто і мандрівні музиканти, їх тоді було багато. Збиралося кілька людей, для яких спів був і життя, і хліб,— і мандрували селом, несучи людям радість і душевну втіху.
Крушельницький любив цих людей, завжди запрошував їх до себе, частував, залишав ночувати, допомагав одягом, грішми,— чим міг,— а часом давав коней до сусіднього села. А ще віддячував гостям домашніми концертами. Усі діти виступали в народних костюмах. Солошка виконувала соло.
Восени Солошці виповнилося десять років, і вона вже зрозуміла свій жагучий потяг до пісні. Здавалося, життя вона любить тільки тому, що в ньому можна було співати. Пори року тільки надавали тону її співам. От зараз вона дивиться на заплакане осіннє вікно, на вицвіле небо, на вогкі сиротинні гілочки яблунь, на викупані ялиночки, на голі галузочки-повзунки хмелю і розуміє глибоко, назавжди, що осіння пісня мусить мати в собі щось від оцієї чистої приреченої краси.
Біля двору зупиняється віз. Батько виходить до фір-мана, щось говорить. Фірман звертається до батька шь-штиво, з повагою. Показує батогом у бік панського фільварку. Знов якась невигода селянам або кривда.
Тато вертається до хати: зарипіли двері, клацнула клямка, човгнули по підлозі мокрі чоботи. Солошка наспівує про все, що сприймається нею, у певному ритмі. На цьому тато її і застає.
— Чи то тобі, дитино, не важко весь час співати?
— Зовсім ні, я навіть подумки співаю,— знизує вона щиро плечима.
Потім тато бере в руки скрипку, а Солошка гарно вмощується на дзиґлику біля фортепіано, починають грати. Без зайвих слів, без запрошень. Радісно, завмираючими серцями, однаково віддаються вони музиці: і високий статечний чоловік у чорному, і зеленооке дівча з тоненькими прозорими пучечками на клавішах. Як вона любила ті таткові імпровізації! Які любі були їй ті вечори! Не раз здавалося, що в тих звуках вона сама танула і була мелодією, а її серце — чутливим інструментом.
Чи здогадувався батько, який вогонь розпалює в тому серці? Можливо, ні. Але Соломія все життя стверджуватиме, що музику і спів любить понад усе. І завжди знатиме, що готова віддати своє серце за них, і нічого вищого в житті не захоче.
— Але ж зимна осінь!..— входила до зали мати, ніби не помічаючи захоплених музикантів. Вона завжди так робила, коли, на її думку, тато і донька забагато грали. Теодора Крушельницька впевнена, що навіть музики забагато — то не добре. За нею, ніби отримавши дозвіл, влітали й інші діти. Крім Антона, який вчився у Тернополі.
— Треба, Амвросію, прикопати горгінії, щоб, не дай бог, не пропали!
— Добре, добре!— лагідно погоджувався батько і клав скрипку.
— То ходімо до кухні на каву,— припрошувала мати. Діти летіли на кухню, хоч каву давали тільки Осипі як
найстаршій, для менших була свіжа, пухка булка з молоком. Та дарма, Солошка любила навіть запах кави.
Аж раптом стукіт. Батько з матір'ю перезирнулися. Гості? О такій порі?
На порозі з'являється материна сестра з чоловіком. Вона рум'яна, спокійна і розважлива. її чоловік виглядає значно молодшим, але теж вельми статечним. Заклопоталася господиня. Каву перенесли до зали. На підвечірок була копчена індичка, винні помідори (тобто малосольні).
Солошка, доки інших дітей відправляли спати, тихенько проскочила до зали і всілася у свій улюблений м'який фотель. Вона так любить розмови дорослих.
Мільова свічка в срібнім ліхтарі поставлена на стіл.
Гості всілися круг нього. Тато скрутив грубу цигарку.
— Прошу, Амвросію, не палити,— ввічливо зауважує мати, і батько з жалем відкладає цигарку.
— А чи вже читали Франкові "Пироги з чорницями"?— спитав Крушельницький.
— Ще ні, ще ні...— защебетала тьотя. Дядько винувато посміхнувся.
— То нічого,— заспокоїв Крушельницький,— сьогодні прочитаємо.
— Краще заграйте, Амвросію,— попросила тітонька.
— А то своїм чином!
Під читання солодко засинає стомлена Солошка; не знати, чи щось із тих слів запало тоді їй в душу, але короткою стала її дорога до Франкового гурту.
Одного дня на кухні перебирали квасолю. Аж вбігла стривожена сусідка:
— Пані імостуню, Гандзюня помирає!
У хаті з дітей тільки Солошка. Мати безпомічно оглядається — нікого взяти з собою. З сумнівом дивиться на Солошку. Зважує і якось тихо, невпевнено:
— Ходім зі мною, Люню.
Вони застали Гандзюню вже мертвою. Паляничка стояла над нею і закривала їй очі. Уперше так близько бачила Солошка смерть. Та дивно, ця смерть не страшила її. Коли Гандзюня жила, вона була страшнішою. Солошка довго не могла заспокоїтися і забути того білого страшного птаха, котрий виринув тоді перед ними на леваді. Зараз Гандзюня не була страшною. Ба вона була прекрасна! Чисте, бліде, як з білого фарфору, обличчя з тоненькими шнурочками чорних брів. Вії такі довгі, аж кидають тінь на півщоки... Ні! Гандзюня за життя ніколи не була такою гарною; якби тут був Влодко, він би потвердив, що тоді, на леваді, вона була страшною. А тепер вона така тиха, така спокійна, ніби ніколи і не плакала, не скиглила жалібно, як птиця: "Ді-ти! Ді-ти-и-и!"
Колись скуйовджене Гандзюнине волосся, тепер розчесане, спадало з лави аж до самої долівки. Солошка ніколи не бачила такого прекрасного чорного волосся.
— Ох, бідна, бідна ти моя дитинко! Нащо ти народилася, щоб так перемучитися і в землю лягти! За що так ти прогнівила господа бога нашого?..— почала приказувати Паляничка.
Солошка відчула, що враз заплаче. Вона потягнула матір за спідницю, і тут її погляд ковзнув по підлозі і зупинився на дрібній, недугою виснаженій руці, що звисала з лавки і торкалася майже дитячими пальцями вичовганої долівки. Отже, мертві не здатні поворушити рукою, значить, сама Гандзюня ніколи вже не підведе руки!
— Мамо!— заплакало дівча.— Мамо, ходім! Паляничка умовкла, взяла Солошку за руку, мати за
іншу.
— Перестрашилося дитя!— сказала Паляничка.— Так, бо страшно, пані, така смерть і в такому віці...