Вона вже подумала собі, що удосвіта їй веселіше буде, коли це чує — за нею погоня, і все ближче та ближче. Гілля тріщить, коні пирскають, чоловіків голос грізно лунає: "Найду!", його товариші переговорюються: "Ось тут вона! Он там вона!"
Зиркнула вона туди-сюди — немає ніде притулку!
Тільки одне дерево стоїть, розкинувши кошлате шатро, вона хутчій до того дерева, вилізла на самий вершечок і притаїлася.
Але, поспішаючи, упустила хустку з шиї, і коли погоня добігла до того місця, зараз усі вони й побачили білу хустку на землі...
— Ай-ай! — мовив січовик жваво.
Зараз усі загукали: "її хустка! її хустка! вона тут! вона недалечко! вона в цей бік утікає!"
І стали шукати, нишпорити, шаблями гілля рубати, кіньми кущі топтати.
А тут чоловік і говорить: "Чи не забралася вона де на дерево?"
Ухопив свого списа й що було сили почав ним колоти проміж гіллям!
— Ай-ай! — сказав січовик. — Бідна молодиця, натерпілась же вона лиха!
— Коли це гострий спис устряв їй у бік, потім влучив у руку, потім черкнув об плече — вона не крикнула, не зойкнула, та тепла кров так і закапала, так і закапала з дерева...
Січовик знову розжалобився над бідною молодицею; охав та ахав він дуже жалібно.
— Краплини її крові влучили просто на голову чоловікові.
— Ох, яка тепла роса капає в цього дерева! — сказав він.
— Видно, побігла вона десь далі,— говорять йому товариші.
— Далі, наздогін за нею!
І всі розсипалися у лісовій гущавині.
А вона-тоді тихенько злізла з дерева й знову пустилася бігти.
Довго вона бігла, дуже довго, і вибігла на дорогу, і бачить — іде шляхом старий козак і везе віз із сіном. Кинулася вона до козака й почала його "благати: "Візьми мене, чоловіче добрий, сховай мене де-небудь! За мною женуться! Мене піймати й убити хочуть!" А козак їй і каже: "Та ось я везу сіно; лягай на возі, зарийся якнайглибше та тільки лежи тихо".
— Бравий козак! дай йому боже здоров'я чортзна-поки! — мовив задоволений січовик.
— Ледве вспів старий козак зарити її в сіно та махнути на воли батогом, аж тут і погоня надбігає.
— Чи не бачив часом молодиці? — гукають до козака. — Куди вона побігла?
— Не бачив,— відказує козак.
— А що ти везеш?
— Сіно везу.
— Добре сіно в тебе? Ану, взич-но трохи нашим коням.
Козак спинив воза і скинув сіна для їхніх коней.
— А в тебе, либонь, ще люлька не погасла? — питає один розбійник.
— Ні, курить ще,— відказує козак.
— Дай-но запалити.
Козак подав їм свою люльку, й вони почали один одному передавати її та свої запалювати.
А отаман і люльки не розпалював і коня свого не годував, підійшов до воза і схилив на нього свою грізну голову та все глухо твердить: "Знайду її! знайду!"
А вона все це чує і навіть гаряче дихання його чує.
Так минула чимала година, поки товариші не гукнули:
— Отамане! на коня! на коня! Вже день ясніє!
І всі вони спали на коней та помчали у темний ліс...
А старий козак поїхав далі і привіз молодицю до батькового двору.
— Хай щастить їй доля! — сказав січовик. — Чудова казка, Марусю люба, і велике тобі спасибі за неї! Хороша казочка! Така хороша, що й не вимовиш словами!
VII
Вони ні на хвилину не задержували ходи й увійшли вже чимало.
Зоря ще не розсвітала, але м'яке, тепле нічне повітря вже посвіжішало, з дальнього монастиря, невидного за неясними обрисами далеких лісів, ледве чути було благовіст, і якийсь особливий тихий дзвін перебігав побережним комишем, і річка, далеко заточившись у м'який берег сонною затокою, верталася звідти, немов зненацька розбуркана та стурбована котила хвилі вперед і бурхала без пуття та гучно, потім все більш та більш уймала пориви хвиль та бризки й ховалася з очей, ніби глухо нарікаючи.
Коло цієї затоки вони взяли в інший бік.
Ні шляху не було, ні стежки, але Маруся добре знала місцевість і незабаром вивела січовика в чистий степ.
їх обдало міцними, гострими, тверезими пахощами тільки що скошеної степової трави та квіток, що йшли від величезних, розкинутих по степу стогів сіна; січовик пильно обертав погляд у всі боки. Недалеко позад себе угледів він у присмерку житло людське, укрите тінню від густого дерева.
— Це наша хата,— сказала йому Маруся. — Загорода близенько — попереду.
— Веди, Марусю,— сказав січовик.
І хоч ніде поблизу не видно було й ознаки якої-будь загороди, та він, не вагаючись і трохи, ступав у легенькі сліди Марусині.
Не вспіли вони ступити п'ять кроків, як Маруся промовила: "Тут!", і вони опинилися над чимось таким, ніби простора яма серед рівного степу, спустилися в неї, і на самому споді січовик примітив вербову — загороду, а в ній дві пари пишних круторогих волів, що здавалися крутими горбами на рівній поверхні.
Маруся відчинила загороду й тремтячою рукою погладила злегенька спершу одну, а потім другу рогату голову. Легеньке ласкаве мукання було їй на відповідь, і, немов розуміючи, що найголовніша річ тепер обережність та тиша, воли, виведені з загороди, ступали по степу, мов важкі човни на тихих хвилях — нечутно, рівно, швидко. (
Віз стояв недалеко від стіжка, високо накладений сіном.
— Що? — спитала Маруся, побачивши, що січовик спинився і дивиться на неї.
— Яка ж ти маленька, Марусю! — промовив січовик. — Яка ж ти маленька! Кожен вважатиме тебе скоріш за степового жайворонка, як за діловиту особу!
І справді, Маруся була невеличка, а серед безкрайого степу, коло величезного воза, запряженого дужими волами, поруч із велетенським січовиком вона здавалася ще дрібнішою, ще хрусткішою і ще більш безпомічною.
— А ось мамину хустку забули коло воза,— відказала Маруся. — Я зав'яжу її по-баб'ячи і, як сяду на воза, здаватимусь бабою...
І вже її великі очі дивилися на січовика з-під баб'ячої пов'язки, під якою щезла кучерява світлошовкова голівка й рожеві плеченята.
Січовик усміхнувся й декілька хвилин не міг чи не хотів вимовити й слова.
Голос його був дуже тихий, коли він знову заговорив.
— Ти добре знаєш шлях, Марусю?
— Знаю. Усе просто до озерця, а коло озерця шлях поверне праворуч, і тоді видно буде хутір пана Книша, а за хутором уже вільна путь до Чигирина, казав пан Крук батькові...
— А ти знаєш пана Книша?
— Знаю. Він приїжджає часом до батька всячину купувати.
— А як він тебе, гадаєш, привітає?
— Не знаю, як привітає.
— А коли зле?
— Або ж він зрадить?..— і відповіла й разом із тим спитала Маруся. — Він до батька ходить... він приятель...
— А чи знаєш ти, Марусю, що тепер скрізь по всіх усюдах військо стоїть, скрізь вороги вештаються? Знаєш, Марусю, що тепер, замість квіток, мабуть, по обидва боки шляху сувої диму здіймаються від пальби: різня йде?
— Знаю! — відказала Маруся.
— Зазиратимуть недобрі ворожі очі тобі в лице і, коли ти зіб'єшся на одному слові, коли тільки затремтиш — усе пропало!
— Я не зіб'юся на слові, не затремчу... Я не боюся ворога, я тільки боюся невдачі!
— Марусю, знаєш, може, смерть нас спіткає...
. — О, перш треба тобі у Чигирин дістатися! — промовила Маруся.
І скільки благання і рішучості було в її тихих словах! На цьому стала їх розмова. Воли незабаром були запряжені.
— Марусю,— сказав січовик,— коли тебе хто спинить, не впадай коло воза, як пташка коло гніздечка... розумієш?
— Розумію! Треба бути, як ти.
— Усім кажи, що везеш сіно до пана Книша, а якщо щасливо доберемося до Книшевого двору, то ти скажи тому, хто вийде назустріч: "Чудові руна у вас, хоч і неспілими жати, то добре!" Чуєш?
—• Чую,— відказала Маруся.
Січовик зарився в купу сіна на возі, Маруся сіла за погонича, воли рушили, і віз, хитаючись та перехиляючись, потягся росистим степом.
Зорі починали вже згасати; вітерець став жвавіший, і краплини роси заграли виразніше у траві.
Тихо посувався величезний віз степовим шляхом; при світлі погасаючих зір мигтів степ, недавно викошений і вже густо й м'яко застелений молодою травою та квітками, усипаний ще не зів'ялими стогами запашного сіна. Тихо посувався величезний віз шляхом. Тихо було навкруги, і два-три поклики в далечині, два-три далеких постріли ще більше давали відчувати цю тишу.
Перед Марусею розбігався краєвид на всі боки широко та далеко. Кожний найменший звук ловило її чутне вухо; найменше шелестіння трави або пташиних крилець,— і безнастанно очі її оберталися на всі боки й стежили за кожною точкою. У тьмі літнього досвітку не видно було виразно її личка, нічим не виявляла вона своїх думок чи почувань, але вся невеличка постать її нагорі кошлатого зеленого воза говорила про її невсипущу пильність, про її томливу тривогу.
Раптом почулося тупотіння значної кінної ватаги; праворуч з'явилася юрба верхівців та скажено летіла до Марусиного воза.
Кілька диких, похриплих голосів здалека загукали до неї:
— Стій! Стій!
Вона спинила воза.
Миттю обступили її, і нечемні питання чужою для неї мовою посипалися з усіх боків.
— Куди?.. Звідки?.. Чия ти?..
— З хутора,— відказувала Маруся. — Чабанова Данилова дочка. Везу сіно на хутір Гони, до пана Книша.
Заспокоєні верхівці розступилися трохи, і хриплиіі голос мовив з досадою:
— Я ж казав вам, що фальшива тривога, а ви полохаєтесь, як степовий птах! Ну, де ж ваші польські шпигуни?
— Проте ніякої біди не сталося від того, що ми проскакали півверстви вбік! — відказав на це другий голос, видимо, якоїсь молодої, рухливої та безжурної людини.
— Коли в голові гуляє вітер, то все не біда! — незадоволено пробурчав перший.
Дальше бурчання заглушив свист нагая й тупотіння коня, що рвонувся вперед.
— Ох, сердитий який! — промовив другий голос із легким сміхом. — За мною, хлопці! Віз захопіте!
Ватага рушила, й під його вартою рушив Марусин віз.
Куди дівчина тільки й обертала свої очі, всюди бачила вона коло себе похмурі, зловіщі постаті, грубі, суворі обличчя; всі їхали тихою ходою й немов відпочивали, поринувши у свої думи, на час забувши про сторожкі наїзницькі звичаї. На одних обличчях знати було сум, на інших турботу, або невгамовну одвагу, або байдужість до всього в світі.
Попереду гарцювали два офіцери і, либонь, сперечалися. Не чуючи їх слів, Маруся вгадала, що один — веселий, молодий — з його живої, рухливої постаті, з його швидких і наче різких рухів, а поруч його — незадоволений гладкий товариш, який здавався важким чавунним зливком, що тяжко пригнітав нетерплячого, гарячого коня. Силкуючись не пропустити жодного речення, якими перекидалися зрідка між собою у ватазі, Маруся намагалася теж одгадати, про що сперечалися старші, що гарцювали попереду,— чи не про її воза? Чи вони забули про нього? І що далі буде? І як зустріне її пан Книш? І чи доїде вона до пана Книша? І чи пощастить йому дістатися до Чигирина?..
Тихо хитаючись та перехиляючись, посувався віз.