А там і музики десь узялися. Почалися співи й танці. Тривали аж до світанку.
Лилися меди й вина, миски страв парували... Гей, щаслива була князівна Настуся. Така щаслива!
V. ЯК СМЕРТЬ ПРИЙШЛА ПО КНЯЗЯ ПО ІВАНА
Людина, що стебелина! Стебелина — іграшка вітру, а людина — долі.
Був гарний осінній ранок. Князь Іван Мстиславський поїхав на лови.
Гей, славні лови були: дичини, як давно не бувало! Уже смеркати стало, як князь побачив оленя дужого, роги, як ро-сохаті гілляки.
Князь націлився, та олень шугнув убік, стріл схибив.
— Гей, щоб я тебе не дістав, це не може бути! — скрикнув князь і пустився в той бік, куди завернув олень.
Має вже його на оці.
Та швидконогий мчиться стрілою.
Князь за ним, І де та сила в ногах у нього взялася? І завзяття?
— Мушу, мушу, тебе дістати,— вирішив князь. Олень пристанув1, розглядається.
Треба підійти ближче, щоб певною ціль була. Скоро, скоро підбігає князь...
Нараз — наче земля під ногами усунулася. Князь поковзнувся на сухому листі й упав у якусь дебру.
Дебра була зарбсла кущами й князь зачепився за них. На князів крик надбігли дружинники й видобули князя з дебри.
Князь стогнав. Як падав, побився сильно до пня, груди забив.
Про лови не було що й думати! Вернули до замку. Князя повезли на возі.
Сум загніздився в замку.
Князеві щораз гірше й гірше. Кликали лікаря з Вільна. Казав, що князь відбив собі легені. Лікував, та ніщо не допомагало. Князь Іван чахнув і чахнув.
Під зиму лежав князь, що снасть...
Подих смерті чути вже було в замкових світлицях. ,
Княгиня Уляна ночами не спала, сум і журба за її тінню слідком стелилися...
Настусю.теж журба в'ялила. Та вона бачила, що нікому ладу в замку давати, й сама узяла все в свої руки, сама накази видавала, сама всюди взглядала, ладу берегла...
Із початком березня князь списав заповіт й висповідався та за-причастився.
Готовий був у дорогу на той світ, на суд перед престол Всевишнього. А як лід на ріках тріщати почав, кощава смерть станула вже в головах князя Івана Мстиславського:
— Підемо, князю Іване, в дорогу до предків твоїх славних!
І зрозумів князь Іван заклик, і очікував спокійно години відходу.
Ще кілька,днів позволила кощава княжій сім'ї бачити князя живим. А на Благовіщення в понеділок рано, року Божого 1484 повела його на суд Господній.
І припала княгиня Уляна, як тая голубка сивенька до тіла дружини любого свого, слізьми рясними лице його холодне зливала, ридала — горювала:
> — Ой, дружино мій вірненький, Іванчику мій дорогенький, на кого ти мене саму-самісіньку зоставляєш, безпорадну, безпомічну між людьми чужими? Що ж я без тебе, Іванчику, діятиму, сердешна! Ой, чому ти мене, Іванчику мій, з собою не забрав! Іванчику, сонечко моє яснесеньке, життячко моє!
І довго-довго так княгиня Уляна, вдовиця нещасна заводила, до мертвого тіла голубкою припадала, слізьми лице його й руки холодні обливала.
Насилу відтягнули її від постелі й у її кімнати повели. . А князівна Йастуся сумна-пресумна стояла, як біль біліська. І дивом дивувалися люди, що сліз у неї не було.
— Батенько рідний помер та не плакати,— каже хтось зі служби.
— Ой, дитинко моя,— каже на це старий ключник Кузьма Пет-ришин,— гірше, багато гірше тому, що в горю, печалі сплакати не може. Хто може сплакати, виплачеться та й легше йому, а в кого сліз хибне, то важко йому, дуж$. важко. Чи ж не бачите, яка вона бідняточко блідесенька, як стіна, Настусечка наша кохана.
А вона бідна справді в першу хвилю, мов громом прибита була. Та коли побачила, що бідна ненечка її з горя, мов не та стала, про все що круг неї діялося, забула, князівна всі сили свої зібрала й, як і досі, обладу сама скрізь давати почала.
Ходила, мов статуя біла й бліда, а очима скрізь була та всього берегла. І побачили слуги, що князівна одна за. всім дозирає та до неї в усьому звертатися почали, як уже й за час князевої недуги звикли були.
— Дивна ця наша Настуречка, якісь надлюдські сили в неї, таке горе, такий удар важкий, а вона й оком зірким усюди вгляне, всього припильнує, наче б із давна вже керму в руках держала,— говорили слуги й дивом дивувалися.
І справу, скрізь був видний лад і порядок у господарстві, приготування до похорону йшли як слід, до всіх родичів княжих князівна гінців порозсилала з вісткою про смерть князя Івана Мстиславського, нікого не минула.
Почувалася господинею.
І стали гості з'їздитися на обряд сумний.
Перший приїхав князь Василь Пинський, як і колись в свати, з князем Семеном Слуцьким. А з ними разом і нещаслива мати князя Семена, княгиня-вдовиця Ганна.
/ Як побачила князівна Настуся свого сокола ясного, князя Семена, то зразу так радісно забилося серденько в неї:
— Перший прилинув,— зраділа. Та враз і сум вповився круг серденька її.
— Ой, не зараз доведеться нам у купочці жити, соколе мій, Семе-ночку любий, прийдеться пождати,— подумала враз.
А княгиня Уляна як побачила княгиню-вдовицю Ганну, так і впала в її обійми та гіркими слізьми лиця її зросила. А княгиня Ганна й собі сльозами рясними залилася.
— В обох у нас тепер доленька однакова,— сказала,— тільки ти щасливіша, кохана моя, твій чоловік помер у своїй хаті, оточений найближчими, а мій Михась, як злочинець який. Ой, виплакала я тоді свої очі, виплакала. Та й досі як згадаю, жалю не вдержу. Бо невинно, зовсім невинно пішов він із цього світу. Тільки свою батьківщину, що її незаконно відібрав йому князь Казимир, назад узяти хотів для добра землі рідної й віри нашої православної,— говорила княгина Ганна,— та не з власної волі думав він про визвольне діло. Спершу, як тільки помер князь Семен Олелькович, на заклик київських міщан кинув він Новгород Великий і поспішив у Київ, щоби перебрати "вотчину" свою. Та тим часом Казимир передав її католикові Гаштовтові проти волі Києва. Йихась усунувся тоді в свої слуцькі добра, що на них князь Казимир видав йому грамоту, й там жили ми щасливо... Та що я тобі це все оповідаю, ти й так усе знаєш.
— Оповідай, оповідай, мені наче легше стає, як слухаю тебе, бо бачу, що моє горе ще не найбільше, що люди більше зазнали горя й куди тяжчого. ^
І княгиня Ганна оповідала:
— Жили ми щасливо в Слуцьку, аж раз в день Святого Михайла, на Михасеві іменини, заїхали до нас князь Іван Юрієвич Гольшанський і князь Федір Більський. Розмова зійшла на важкі часи для православних, на обмеження наших прав. "Виходить таке, що ми на своїй землі не господарі!" — казав князь Гольшанський. "А всему виною ми самі!"— відповів князь Більський. "Немає в нас єдності, то й сили немає. Була б у нас єдність, ніхто й не важився б посягати по наші права, відбирати їх нам, ломати закони. А так — кожен із нас жиє своїм богом, кожен тільки про власну користь думає. То як же "добриіуі" сусідам не користати?" "Ваша правда!" — сказав на це мій,Михась.— "Як помер мій брат Семен, київський князь, на зазив киян явився я зараз у Києві. Усі кияни були за мною. Та другі князі не станули по моєму боці й тепер замість князя сидить у Києві намісник-латинник Гаштовт". "Бо ти не повинен таки зрікатися київського престолу!" — сказав на це князь Гольшанський. "Треба зробити таємний з'їзд князів і розважити добре, як узятися за діло". Князь Більський радив удатися по поміч до московського князя. Він же навіть споріднений із нами. Та ще нічого й не було, як уже вістка про змову докотилася до Вільна. Поніс її туди Іван Ходкевич. 3$ те й став він київським воєводою.
— А він довідався про розмову у вас? — спитала княгиня Уляна.
— Господь його святий знає! Може, через слуг, або як інакше.
— Щасливий князь Більський, що завчасу втік, треба було й твому Михасеві поспішитися.
— Він не хотів. Вірив у справедливість суду. Уже як його брали з дому, говорив: "Я певен, що суд викаже мою невинність!" Та віра в справедливість завела його. Щоб бодай дійшло було до чого, а то на одній розмові скінчилося. Зрадник підслухав і вркористав.
Отак розмовляли обидві княгині, д тим часом гостей щораз більше прибувало. Прибуло багато близької й далекої родини, князі й бояри, кілька владик та чимало духовенства білого й чорного. Почалися похоронні обряди. Злягло-народу сила-силенна. І князі, бояри, шляхта, посполитий народ. Величаві похорони були, яких давно не бачив княжий город^Мстиславль. Ще як князя Юрія, батька князя Івана ховали, то був такий похорон. Та то вже тому, чи не тридцять літ буде, тільки старші люди тямлять.
І згадують вони:
— Отак величаво ховали й батька князя Івана, князя Юрія. Величавий був похорон. Надгробне слово говорив сам владика
Слуцький. Згадав усіх предків покійного князя від Володимира Оль-гердовича, київського князя, їх діла й заслуги, згадав потім труди й заслуги князя Івана, як вірного сина святої церкви й народу рідного, доброго громадянина й господаря, сердечного мужа й батька доброго. Порівняв його з князем Володимиром Васильковичем, волинським князем, що теж у святому хрещенні дістав імення Івана, що такий розумний був і господарний такий, і так про церкви дбав та про духовен-ство, про ченців і черниць, про вдови й сироти, про вбогих земель своїх.
І плакали всі убогі й багаті, владичої проповіді слухаючи. Мов стогін осіннього вітру нісся плач і хлипання понад здвигом, що залив собор і площу перед собором.
Княгиня Уляна стояла сперта на рамені князя Василя й увесь час аж заходилася від плачу.
Бліда, як стіна, стояла князівна Настуся. Та сліз ніхто в неї не бачив.
Аж як прийшло "послідне цілованіє" припала вона враз із ненькою та зі сестрою Уляною до дорогого тіла, тоді вперше поплили сльози з її очей. Виплакалася за всі дні та наче важкий камінь упав з її грудей. Перша підвелася й уже спокійна стояла, поки похід не рушив до гробниці.
Похорони скінчилися. Родина й гості стали роз'їздитися. І зостали на замку дві самітні жінки: безпомічна мати й молоденька дочка.
Княгиня Уляна довго ні до чого не втручалася, сумом сумувала. Князівна Настуся всім правила й кермувала.
Аж приїхав князь Семен Слуцький, Тоді на диво княгиня Уляна прийшла наче до себе та стала залучатися в господарку. На руку було це князівні Настусі, бо так могла більше бути при боці князя Семена, сокола свого ясного. Та служба все-таки не раз зверталася в різних справах до неї. Тоді вона:
— Спитайте в ненечки, яка її воля.