Щоправда, той домалював чемпіонові вуса і ріжки. Але це свідчило не про неповагу, а про любов пана капітана до мистецтва.
Не дивно, що й на чемпіонаті Магдебура мав найбільшу групу підтримки. Аби уникнути зайвих балачок, поліцейські були переодягнені в цивільних. І за порядком подивляться, і свого підтримають — вважало керівництво.
Зала тривожно мовчала.
Магдебура робив останню спробу встановити новий рекорд.
Окрім нього, попередню вагу зумів узяти тільки нікому не відомий парубійко з гоноровим прізвищем Сила. Але ж по ньому видно, що це справжній селюк. Чемпіон не може програти ТАКОМУ. Це би була ганьба на всю Республіку.
Магдебура налаштовував себе на позитивний лад, подумки стаючи першим в історії змагань триразовим переможцем. Він довго натирав руки спеціальним порошком, аби вони не ковзали. Силувано посміхався в об'єктиви фотокамер. Глибоко дихав своїми конячими грудьми, поміж тим кілька разів посилаючи повітряні вітання знайомим дівицям.
"Маг-де-бу-ра! Маг-де-бу-ра!" — почав скандувати зал. Все! Він підійшов до штанги, взявся за неї руками і, набравши повні легені повітря, почав встановлювати рекорд.
Але що це? Піднята над головою чемпіона штанга спочатку хитнулася в один бік, далі — в другий, а за секунду гепнула на землю, ледь не розтрощивши йому ногу. Зала голосно зітхнула: нова вага не взята.
Щоправда, ще одна спроба залишалася в Івана Сили, а тоді судді повинні порадитися, як діяти далі. Ніхто жодних надій на якогось там Івана, та ще й, подумайте, — Си-лу! (оце поганий смак!) — не покладав. Тому чимало глядачів потягнулися на перекур, уже на ходу сперечаючись, яким буде рішення суддів.
Між тим Іван зійшов на поміст, глипнув у залу і проказав найкоротшу молитву, яку знав: "Боже, поможи!" Його група підтримки складалася аж із трьох осіб: Станіслав, Корнелій і, ясна річ, його поважність Міха Голий, котрий заради цього випадку в когось позичив (маємо надію, що все-таки позичив) майже не ношений піджак.
— Дай їм, ведмедю! — крикнув на все горло Міха, чим привернув увагу переодягнених поліцейських, себто півзали.
Іван це розчув. Розвеселілий, з легкою душею взявся за штангу. "А-ах!" — раптом вигукнула зала, а потім зірвалася на ноги. Іван впевнено тримав штангу над головою і посміхався фоторепортерам. Вони без уга— ву клацали камерами, і цьому, здавалося, не буде кінця.
Приголомшена публіка не знала, як реагувати. Кілька секунд панувала мертва тиша. Коли ж він опустив штангу і суддя оголосив, що новим чемпіоном Республіки став Іван Сила, зала вибухнула.
Поки переможець обіймався з тренером, журналісти почали видиратися просто на сцену. Дехто з них уже голосно диктував сенсацію. Інші з мікрофонами обступили нового чемпіона, вимагаючи інтерв'ю. Поліцейські повставали і почали озиратися на керівництво, чекаючи команди. Але наказу не було, бо начальство тільки лаялося, не очікуючи такого повороту.
Магдебура у супроводі кількох старших офіцерів розлючено покидав залу, запевняючи, що ЦЕ — провокація, і він ЦЕ так не залишить. Вболівальники хапалися, хто за голову, а хто — за серце, програвши значні ставки. Одне слово, якщо ви можете уявити на кілька хвилин божевільню, то ви все побачили.
Тільки одна людина у залі сиділа непорушно. Це був Міха Голий. По немитому обличчю він розмащував сльози. Так-так, цей привокзальний волоцюга, пройдисвіт і злодій плакав. Можливо, вже заради цього варто було встановлювати республіканський рекорд?
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ЧИТАЄ ГАЗЕТУ
Агент Фікса ледве розліпив око і подивився на білий світ. Білий світ виявився справді білим. Як не дивно, все довкола білосніжило, сніжило, ніжило. Фікса втомлено стулив повіки, але через хвильку вирячив очі й скочив на ліжку.
— Де я? — крикнув він, але від різкого руху в нього запаморочилося в голові і всередині щось боляче тенькнуло. — Ой! — застогнав Фікса й опустився на подушку.
— О, ви вже прокинулися? — поруч з агентом лежав дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. — Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє… Знищив. Не пропадати ж добру.
— Заткнись, бовдуре! — гаркнув Фікса. Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.
— Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що — шкода? — смугасто— перебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. — Мене звати Адам Кльоцка, — простягнув він Фіксі здорову руку.
— Я випав з балкона, — повідомив він так, ніби це був який-небудь графський титул.
— Воно й помітно, — відрізав агент і повернувся спиною до любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло, і він запитав: "А з якого поверху?"
В очах Адама Кльоцки заграв вогник.
— Хочете, я вам розкажу все детально?
Видно було, що у розповіданні цієї історії він уже став професіоналом.
— Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю "Апаратус літалус"…
— О діво Маріє! — завив Фікса. — Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!
— Сам ідіот! — образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. — До речі, проблеми з головою у вас, а не в мене, — долинуло звідти на прощання.
Фікса подумав про револьвер. Чи, може, так дати в диню цьому недобитому?
— Я маю на увазі струс мозку, — знову донеслося з-під газети.
"А-а, тепер все ясно", — Фікса помацав свою бідолашну голівку. "Цікаво, — подумав він, — як цей "Апаратус літалус" умудряється однією рукою тримати газету та ще й гортати її?"
Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув сторінку. "Ну й одоробло!" — подумки вліпив комплімент Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і вже не зрушував звідти.
"М-м-можна газ-з-зетку", — попросив він благеньким голосочком. Кльоцка навіть випірнув з-під сторінки, здивований такою переміною. "Я ще сам не прочитав", — хотів він промовити, як Фікса уже вирвав у нього газету і щось гарячково вичитував. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Далі хутко одягнувся і, не зачинивши двері палати, вибіг.
Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку — хвороба не така вже й безпечна. Потім узяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики.
"Боже! Яка дитина! — подумав він, розглядаючи фото нового чемпіона. — І вигадають же таке прізвище — Сила". "Іван Сила", — повторив він ще раз уголос.
Але, згадавши свого сусіда, вирішив обов'язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, котрий випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. "Четвертий поверх — це вам не фіглі", — почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ІСТОРИЧНА ТАБЛИЧКА
На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні.
Це було не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано впало на голову! Треба було поміркувати, що робити далі.
Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції вони з Міхою остерігалися з'являтися на людях.
Довелося сидіти вдома. А для верховинця нема гіршої каторги.
Та, промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися — в ліс не ходити. "Будь що буде!" — наступного дня він натягнув глибше картуза на очі й подався на вокзал. У вантажників був якраз обід, коли з'явився Сила.
— Хлопці, наш чемпіон іде, — крикнув хтось.
— Качай Івана! — підхопило ще декілька.
І враз парубійко опинився у дужих руках, які почали його підкидати догори.
Виявляється, вчора хтось купив газету, і вся зміна зачитала її до дір.
— Молодчина!
— Так їм!
— Хай знають, що ми не ликом шиті!
— Завдав перцю буржуям!
Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоча би по-дружньому плеснути по плечу.
Від несподіванки Іван розчулився. Від раптового спогаду про гори, батьків, Ма— руську і, звичайно, галушки, в його очах блиснули сльози.
— Хлопці, та він плаче! — помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй.
— Оце так чемпіон! — посміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило.
Вантажники розреготалися.
Пан Кривальський, який був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, спостерігав через вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення.
"От лайдаки! Що вони там роблять?"
Цікавість, а радше неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.
— Що за бунт? Чому не працюєте? — різко запитав він найстаршого.
— Та от, пане начальнику, святкуємо, — вклонився дядько Мотовило.
— А хіба сьогодні якесь свято? — твердим як струна голосом заперечив Криваль— ський, заклавши руки за спину.
— Так, нас навідав чемпіон Республіки, — поклав Арсен Погуляй руку на плече Іванові.
— Що ти верзеш? — не стримався Кри— вальський. — Менше треба пити! За роботу, лайдаки!
— А-а, пан Кривальский ще не знає! — Арсен простягнув заступникові директора заяложену газету.
Той швидко пробіг очима текст, потім зупинився, глипнув на фото, далі — на Івана і ще раз — на фото.
— О! Сам Іван Сила! — розплився він у посмішці. — Я маю честь вітати вас у нашій установі. Може, зайдете на кавусю?
— Дякую, — відказав Іван. — Маю роботу.
— Ви десь поблизу працюєте? — пана Кривальського було не впізнати. Тепер він був сама люб'язність.
— Я працюю у вас, — засміявся Іван.
— У мене? — остовпів Кривальський. — Себто як у нас?
— Я — вантажник, і коли ваша ласка, то я би взявся до роботи. Страшенно хочеться щось подвигати, — Іван розправив плечі і пішов до товаришів, які вже почали тягати пивні діжки.
Кривальський так і залишився стояти, час від часу глипаючи то на газету, то на власні черевики. Він поволі побрів до свого кабінету. Наступного дня в коридорі біля дверей заступника начальника з'явилася елегантна табличка: "Тут працював чемпіон Республіки Іван Сила — гордість нашої залізниці".
Щоправда, "гордість залізниці" про пам'ятну дошку так і не довідався. Відпрацювавши свою зміну, Іван повів хлопців на пиво, щедро пригощаючи їх за наймиліше у своєму житті вшанування.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ВИКРИВАЄ АНТИУРЯДОВУ ЗМОВУ
Фікса увірвався до кабінету капітана Миколайчики без попередження.
А оскільки пан капітан якраз підрівнював пилочкою нігті, то йому стало страшенно незручно.
— Агенте 008, що ви собі дозволяєте? — почервонів він.
— Пане капітане, справа надзвичайної ваги, — Фіксі знову запаморочилося в голові, і він схопився за стіл.
— Я бачу, з вами не все гаразд, — Мико— лайчик вказав рукою на стілець.
— Пане капітане, на вашого найкращого агента вчинено замах, — Фікса з полегшенням сів і обтер спітніле чоло хустинкою.