Краще б мені було побачити її в домовині... Бідні ми, таке нещастя Господь на нас наслав...
Богданко підвів голову.
— Тату, порятуйте мене, в Ружині треба негайно зробити лад та тим бідним мученикам християнський справити похорон. Людей треба, та дощок, та майстрів, та кілька десятків домовин треба, сам не знаю, кілько...
Старий князь, усе ще приголомшений, розвів руками, як той, що бачить конечну потребу, та не знає, як забратися до діла...
— Я все це полагоджу, ваша княжа милосте, — обізвався Петро, — коли мені доручите...
— Добре, Петре, наказуй моїм княжим іменем моїй челяді, я не знаю, де моя голова...
Петро метнувся надвір, зібрав кілька десятків людей, набрав на вози дощок і подався з цим усім до Ружина, залишаючи самого князя в Чорторийських.
Князь сидів довго на тому самому місці, Часами важко стогнав, то знову хлипав, мов мала дитина після, довгого плачу, то знову хапав себе за груди біля серця, корчив лице з болю, наче не міг відітхнути.
На питання, які йому старі ставили, або не відповідав нічого, або безнадійно махав рукою.
— Одного не можу собі вибачити, — казав наче сам до себе, — чого я бідної Ганусі не послухав, не залишився дома. Цього я ніколи собі не вибачу. Вона, бідна, передчувала, голос божий її остерігав...
— Така була воля божа, сину, і проти неї нічого не вдієш. Хіба ти певний, що, залишившись дома, ти був би її врятував? І ти міг з ними пропасти, — казала княгиня,
— І краще було б, мамо, коли б був загинув ураз з моїми найдорожчими.
— Богданку, гріх тобі таке казати, — обізвався князь. — Незбагнуті божі задуми, і ти не знаєш, на що та на яке тебе Господь призначив.
Від того слова Богданко встав, випрямився в увесь ріст і заговорив сильним голосом:
— Я вже знаю, до чого мене Господь призначив: до кривавої мсти над ворогами хреста, над чортівським півмісяцем. Тремтіть переді мною, поганці, пізнаєте ви мене й важко спокутуєте за кривди християнському народові... Прощайте, тату й мамо, не довелося вам у спокою віку доживати, радіти щастям нашим і ваших онуків...
— Куди ж ти, сину, вибираєшся? — спитав князь.
— На Січ іду... Там знайду охочих, що підуть зі мною в огонь і воду, і все на поганців, бо іншої мети моє життя мети не може... А, може, при божій помочі я віднайду мою Ганусю... Тоді ми вернемося й заживемо щасливо, мов у божому раю, — і усміхнувся сам до себе на ту думку, що блискавкою перейшла його голову...
— Господи тобі допоможи, — сказав князь, хоч і не вірив у таку можливість. — Та ти не поїдеш, поки похоронів не справимо...
Богданко кивнув головою. Незабаром далось чути дудоніння кінських копит...
* * *
Доїжджаючи до Ружина, почув здалека людські голоси, стукіт сокир та журчання пили, — це теслі домовини збивали. Увихалися, бо було літо, трупи почали розкладатися. Скрізь порядкував Петро.
Княжі люди повиносили тіла в садок і поукладали рядком на мураві.
У головах кожного горіла воскова свічка. На першому місці лежав недогарок княгині-матері, побіч неї тільце княжича, а далі вже рядком усі полеглі по старшині, від воєводи Добрича почавши.
Богдан скочив з коня, став навколішки перед довгим рядком тіл і почав гаряче молитися. Інколи усміхався боляче, 3 уст його виривалися жалісливі слова;
— Синку мій, дорогий, єдиний! Не защебечеш ти вже мені ніколи, мій жайворонку, не посадить тебе вже батько перед себе на коника... Ой, синку, гадав я, що виростеш ти на славного лицаря, закриєш батькові очі й обіймеш по ньому наше славне князівство Ружинських... Та цього вже не буде ніколи. Поганий татарин збавив тебе віку, хоч ти ніколи нікому нічого злого не вчинив, усі тебе любили... Та за тебе я помщуся, моє голуб'ятко. Коли ти з янголами божими в вічній ясності літатимеш на золотих крильцях, твій батько вихром літатиме, буде нищити прокляте татарське кодло, що. самому пеклу страшно стане...
Його слова перебив йому княжий дружинник Чорторийських
— Що скажеш, князю, зробити з татарським стервом?
— Почислити, кілько їх та викинути в ліс вовкам та лисам...
— Між трупами залишилося трьох татарів ранених, живих, що їх поганці не забрали з собою...
Почувши ті слова, князь устав, увесь перемінився, вийшов на замковий майдан.
— Гей, люди, хто з вас знає татарську мову, ходіть зі мною!
Знайшовся знавець і пішов з князем. Тяжко ранені татари не могли рушитися.
— Спитай їх, з якої орди були й кудою пішли татари звідсіля?
Товмач почав перепитувати.
— Вони з перекопської, куди пішли, хіба їх ватажок знає.
— Скажи їм, що їх зараз понастромлюють на коли, іншої кари для таких розбишак я не знаю.
Татари, почувши це, почали благати своєю мовою помилування, прохали, щоб їм постинали голови.
Та князь не хотів про це слухати. Відвернувся від них і пішов між теслів.
— Застругати як-стій три коли нагостро, ми тих розбишак на коли позастромлюємо!
— Князю, — сказав Петро, — не досить наказати їм голови постинати? Це ж не по-християнськи.
— Буде, як я сказав, — відповів твердо князь, — ти ще не таке побачиш!
Незабаром татари вмирали на колі в страшних муках; їх стогони доходили до князевих вух.
Князь уже дві доби нічого не їв і не спав. Виглядав іще страшніше. Усю ніч ходив по згарищі, наче щось собі нагадуючи. На місці, де згоріла церква, довго молився навколішках.
Нарешті взяв якусь ломаку в руки й почав розгортати недогарки з церкви зараз за престолом. Відгорнув кам'яну плиту, з великою натугою підважив її та усунув на бік. Блідий місяць освітив чорну печеру, вхід до підземелля. Взяв від теслів, що працювали при смолоскипах, горючий посвіт, східцями зійшов до підземелля. Тут лежали рядком великі домовини його предків. З самого краю була домовина його батька.
— Тут побіч покладемо домовину неньки-княгині, — казав сам до себе, — а на грудях їм покладемо труночку їх онука. І для мене знайшлося б тут місце, та не треба. Лиха доля робить із мене бурлаку-ізгоя19, але й месника за кривду мою й усього миру християнського. Попрохаю тестя, щоб склеп наказав замурувати натвердо і зверху висипати високу могилу, щоб ніхто не турбував покійників, щоб вона відкрилася аж на голос труби архангела на страшному судилищі Христовому...
В однім куті склепу розпорпав землю й добув велику мідяну посуду. Була важка, ледве її підніс та виніс наверх. Вийшов на світ і відітхнув повними грудьми. До нього доходили стогони мучених татар. І неначе почув удруге голос Петра: "Це не по-християнськи". Обізвалося сумління. "Справді не годиться" — подумав. — "Може вони невинуваті!? Може, пан присилував їх до походу, й вони мусили йти... Що було б, коли б мій дружинник відмовився йти зі мною в похід! Ні, доволі вже тих мук!" І князь гукнув стрічному чоловікові, щоб укоротив муки татарам.
Дуже зрадів Петро, що князь опам'ятується, приходить до рівноваги. Може, відкине думку погоні й добровільного тиняння, може, лишиться дома, погодиться зі своєю щербатою долею, а час певно загоїть його рани сердечні...
* * *
Вже сонце підійшло високо, коли з Чорториї приїхали похоронні гості.
Всі мерці лежали в відкритих домовинах. Три духовники з Чорториї почали сумну похоронну відправу. На похорон посходилося багато людей. Усі плакали, бо княгиня-мати була для всіх справжня метрі, нікому не відмовляла своєї помочі. І князеві щиро спочували в його важкому горі...
Князь Богданко під час похорону не пустив одної сльози з ока. "Чи він уже всі виплакав, — дивувалися люди, — чи, може, вони закам'яніли в його грудях і там його печуть пекельним вогнем?"
За той час, як похорон пішов до княжої гробниці, челядники князя Чорторийського приладжували під розлогими липами тризну: понаставляли з дощок довгих столів та лав, понакладали на столи всячини. В великих мисках було пшеничне коливо з медом. Старі князі подбали, щоб із старих звичаїв нічого не поминути. За столом найшлося місце для кожного.
Коли тризна скінчилася, князь підійшов до Петра:
— Приходжу попрощатися з тобою, друже, бо я не гаючись їду... Тут для мене нема нічого, крім споминів. Та від них трачу всю міць, роблюся нездібним виконати те, що присягав... Ти мене розумієш...
— Чого ти, князю, не хочеш, щоб я з тобою їхав? Та ти хоч мені заборониш, хоч мене від себе відженеш, я за тобою поїду й тайком берегтиму тебе...
— Друже мій, не думаю я відганяти тебе від себе. Та не хочу я для своєї особи використовувати твою дружбу. Твоя воля, хоч лишайся тут, а хоч їдь зі мною у світ невідомий, куди мене жене моя присяга.
— Мені тільки жаль, князю, що ти міг на хвилинку подумати, що я тебе залишу в біді самого... Разом ми зростали, разом ізжилися. Хоч не заприсягали один одному побратимства, то нема в тебе, князю, щирішої людини за мене. Я з тобою, князю, хоч у вогонь, хоч у саме пекло...
Князь сердечно обняв свого друга:
— Підемо, мій друже, на могилу мого батька та матері й там заприсягнемо досмертне побратимство, як закон велить. Це повинні б ми зробити в церкві, та тут її немає... Але ж гріб моїх славних предків для мене не менше святий, як і церква.
Пішли на згарище церкви і в підземеллі над трунами старих Ружинських заприсягли побратимство.
— Відтепер, Петре, я тобі не князь, а побратим... Тепер підемо попрощатися з тими, що тут залишаються, і в дорогу... Цієї ночі я викопав гроші, які ще мій покійний батько був заховав. Вони нам у далекій незнаній дорозі придадуться , Я їх розділив надвоє. Візьмемо по половині на наші коні, на одного було б заважко...
— Слухай, — сказав Петро: йому важко було не сказати "князю", — ми мусимо ще кого взяти, бо двом самим їхати недобре. Я підмовив двох кметів, юних здорових парубків, що охоче поїдуть із нами на Січ. Їх рідню татари або повбивали або в ясир позабирали, їм нічого тут роботи.
— А звідкіля ти знаєш, що я на Запорожжя вибираюсь? Я ж це слово вимовив уперше в Чорториї в тестя, коли тебе вже там не було?
— Іншої дороги для нас немає. Звідкіля взяти тілько людей, щоб за татарвою ганятися? Лише на Запорожжі, на Січі знайдеш таких охочих. Так я і сказав тим парубкам. Їм аби де коней і зброї. Та коні будуть, а зброю випрохаємо у князя, хтось із його дружинників відступить.