Люта злість душила її, й думки, одна одної темніші, кублились, перевертали мізок. Вона не гнівалась на Петра, бо тямила, що він "баба" і що, вчепись вона за нього раніш, перемога була б на її боці, а тепер пізно: демократи заволоділи його розумом, його серцем і душею. Бурхлива ревність уп'ялась їй в серце, затуманила голову, і вона ладна була порозривати їх на шмаття. Оксана лежала й важко дихала. О, вона не звикла зроду до зневаги, вона, коли кохала кого щиро й палко, то вимагала й собі того ж...
"Так ніт же, я їм покажу, що я сильніша за них! Я вирву в них Петра, й він буде мій або нічий!"
І вона щось вигадала.
VII
Було свято. Увечері почав накрапати тихенький дощик. Та на те ніхто не зважав, і поміж балаганами стояв гомін, пісні, регіт, рипання гармошки. Попід хатами сиділи шахтарки-молодиці й лускали насіння. На вулиці зібрався чималий гурт робітників: вони уважно про щось розмовляли; круг них бавилася дітвора, дзвінким реготом сповняючи повітря.
Оксанина артіль вже повечеряла: деякі з шахтарів полягали спати, а інші порозходились. Оксана сиділа на ослоні під своєю казармою й не хотіла йти до гурту молодиць. Видко було, що їй нудно і що вона когось жде.
Незабаром дощ побільшав, і всі з вулиці поховалися по халупках. Оксана не пішла в хату. Смеркло потроху. Вона сиділа, кутаючись у рядно, й пронизувала пітьму своїми гострими очима.
Проминуло ще з півгодини. До Оксани наблизилась широка незграбна постать городовика. Вона схопилась.
— Се ти, Свинарьов?
— Я... Ходімо, наші вже ждуть.
— Ходімо.
— А то, може, сказала б де, то ми самі знайшли б... Справа, бач, дуже делікатна, не по женській часті.
— Ні, ні, я хочу сама подивитись, як їх спіймають, голубчиків. В печінках вони мені сидять. Тільки ж глядіть — не обдуріть: щоб Петра мені пустили.
— Хо-хо-хо! Ну, а то як же: сказано — значить, пустимо. Цілуйся з ним. Ваші всі там?
— Усі... й Шипило, й піп, і Петро.
— Так...
Вони пішли. Оксана йшла швидко, і городовик, брязкаючи шаблюкою, ледве поспівав за нею. Недалеко від шурфа їх оточило ще четверо городовиків і десять козаків з гвинтовками.
— Їх благородія немає? — спитав у них Свинарьов.
— Нема ще.
— Подождемо, значить, малость.
Оксані було трохи ніяково. Поліцаї тихо про щось шепотіли в темряві й сміялися, а їй здавалося, що то з неї. "Втікти? — думала вона.— Ні, все одно не пустять, та й справу треба довести до краю, а то знову не побачиш Петра ніколи біля себе".
— Всі? — спитав, виринувши з пітьми, надзиратель.
— Так тошно,— белькнув Свинарьов.
— Тихше, тихше... І артільна куховарка тут?
— Тут.
— Ну, веди,— звернувся він до Оксани.
Оксана повела їх знов на "колонію". Вони йшли, тихо побризкуючи шаблями й гупаючи важкими чобітьми по вогкій землі.
— Тихше, чорти! — прохрипів надзиратель.
Але було вже пізно. Нічну тишу прорізав пронизливий свист; в скількох місцях йому відгукнулись, потім все ущухло.
— А сто чортів на вашу дурну голову! Пропала справа! — лютував надзиратель.— Кажи швидше, де вони зібралися?
— В артілі Морошкина.
— Туди! — звелів він городовикам.
Оксана зосталася сама. Вона постояла хвилину, прислухалась і пішла за поліцаями.
— Хто се? — почула вона збоку.
Їй заступив дорогу Корецький. Оксана стала. Корецький нахилився, зазирнув їй в обличчя й пізнав її. Він зрозумів усе.
— Ах ти ж, падлюко! Так ти поліцію нацьковуєш на нас!
Він розмахнувся й затопив їй кулаком в зуби. Оксана впала, не скрикнувши, а він зник у темряві.
Ранком другого дня шахтарі зосталися без сніданку: вдосвіта за одежею й рощотом прийшла Оксанина подруга і на всі запитання: "Де Оксана?" —вона відповідала:
— Не знаю, вона більш не вернеться до вас.
1910