Кому поскаржишся, окрім хіба Бога, дак я ж ніколи не вірив, що Він є, і ніколи я його не чув у серці своєму, а Він — мене не чув. Зліз я з даху вагона у Фастові та й попхався навпростець до свого села. Перед селом уже не ішов, а повз натурально, сили мене залишали. Але постукався у вікно, жінка відчинила, побачила, який я доходяга, і нічого про хліб, по який їздив у Західну, не запитала. Мовчки налила мені молочка, корівка у нас ще доїлася, дала кусенчик матаржаника з висівками навпополам, тоді каже:
— Не переживай, чоловічку, якось воно буде. Приїздив партійний начальник із райкому: прийшов папір у відповідь на листа, якого ти писав товаришу Сталіну. Поновлено тебе у партії, бо ти з класово чужим елементом, попом, ішов тимчасово у одному ярмі заради перемоги наших доблесних військ на фронті. І казав ще той начальник, що тобі довжность знову дадуть. Дак я стару свою кацавейку перелицювала, верх ще там непоганий, сукно миколаївське, і весь вечір шила тобі галіфе. Приміряй, поки не розпластався спать, то я за сьогодні дошию, а завтра поїдеш у район по довжность. І не треба буде тобі світ за очі до тих бандер по хлібець, слізьми нашими зрошений, швендять... Бо як на довжності галіфетній будеш — буде і хлібець у нас, ще й до хлібця...
Тут я як сидів на лаві коло столу, так і розпростерся, бо вже мені і дихать не було сил, не те що галіфе примірять. Прокинувся серед дня, у хаті порожній, мої на роботах та у школі, і думаю: "А чи не наснилося мені усе теє, що жонка уночі розказала?" Коли дивлюся, а галіфе дошите, мабуть, до сонного тулила, із капшуками широкими, наче крила орла, на жердці біля комина висить. Ну, кажу собі радісно, в акурат галіфе, що в акурат, то в акурат. Вбрався я у теє галіфе, і одразу у мені сила така начальницька з'явилася, що й лева б через себе перекинув. І подався я швиденько поза городами до попа — за усе пережитеє на дурняк випить...
ДУХОВУХА
Опісля довгих перипетій житейських призначили мене як партійця обліковцем на цегельні. Довжность хоч і непоказна, а — хлібна. Цеглу, звісно, виписують директор, контора, а кому яку, із яких піддоднів і скільки битої — сеє вже я постановляю. І без пляшки та закуски до мене не їхали — ані індивідуальні забудовники, ані колгоспи. Розпився я, роздобрів у такому почоті. А де пляшка та добра закуска, там і справна баба. Став я підходжувать на сторону, а моя активістка, партизанка із добутою мною справкою, — у райком, із критичною бомагою на мене. Я їй, правда, роз'яснив, що сяя її активність може повернутися втратою прибуткової довжності. Вона — у район, забрати халяву, що на мене написала, а їй — дулю: уже справі дано хід, раніше треба було думать бабі дурній. І ось викликають мене на бюро, щоб із партії виключать. А секретарем парторганізації на цегельні був Максим Косогон. Погапюща була людина — з тобою удвох вип'є і тебе ж закладе на зборах. Якби хотів, міг би і мою справу у райкомі пригасить, до нього дослухалися, але ж не захотів через душевну поганість свою. Ну, думаю, сучка партійна, я тобі одплачу. А я вже наперед знав, як воно буде, розклад прорахував. Партизанці своїй кажу: "Давай білу сорочку, як із партії виключать — утоплюся, дак щоб рибам красивим здаватися..." Поголився, одеколончика з півпляшки на себе вилив. А тоді катерок по Дніпру плавав, до Трипілля, а там уже доводилося пішкувать до райцентру. Прихилитав на причал, а там уже Косогон мене піджидає, нервується, раптом — проігнорую партійне бюро. Уже й катерок на фарватері димком кашляє. Аж біжить до мене від цегельні голова профкому Півень, він же — головний у духовому оркестрі, що його завод нещодавно придбав, тоді у моду входило, відкликає убік, шепче на вухо: "Як ти хочеш, а давай заначку, хоч на півлітру, інакше хлопці, сказали, не вийдуть на берег..." А оркестранти, поки не зохотились, після роботи у клубі на своїх трубах тренувалися, я й домовився із Півнем, що вийдуть до катера надвечір, зустрінуть мене урочистим маршем Мендельсона, а з мене — випивка добра. "Може, тебе там у допру посадять за гріхи твої, а ми, як дурні, будемо тут у труби дуть..." — "За таке до допра не садять, садять за інше", — кажу, але червінця мусив діставать. "Що то від тебе Півень хотів?" — підозріло запитав Косогон, коли вже ми на катері стояли. "Запитував, чи не потрібна мені позитивна характеристика профкому для бюро, — кажу.—Але мене там і без його бомажки знають". — "Знають чи не знають, а партійний білет доведеться тобі на стіл покласти, там не жартують!" — каркає секретар партійний. Я одвернувся, наче сльози витираю, а сам регочу подумки: "Побачимо ще, чий білет на стіл ляже..."
Добралися ми до райцентру, я й кажу Косогону: "3айдемо до їдальні, по сто п'ятдесят смикнемо, я пригощаю". Він страшенно випить любив, але — на дурняк. А тут уперся: "Ти що, здурів, перед бюро пить?" — "А вони все одно не внюхають, бо самі під градусом будуть, там у них у райкомі буфетик таємний є, я знаю..." Але Косогон — ні в яку. Я ж сто п'ятдесят перехилив, закусив холодною котлеткою. Стоїмо у коридорі райкому, ждемо ж, аж виходять із закапелка члени бюро, морди червоні, коньячком уже напаковані. Попереду — Кабанець, голова колгоспу, якому я нещодавно на домину його найкращу цеглу одібрав. Побачив мене: "Що ж ти, Халимоновичу, пить треба, але — уміючи..." — "Навчаюся, стараюсь, але ще не усе полу чається..." Хотів сказати — у вас навчаюся, але Косогон на ногу давить, мовчи, мовляв. Той дуже начальства усякого боявся. Ну, покликали нас, Косогон доповів. Кабанець і запитує, підморгнувши мені: "А як, цегельня план по реалізації цегли виконує?"— "Виконує і перевиконує!" — відповідаю по-партійному бадьоро. " Ну, то що ми тут мурижимо? — знову Кабанець. — Догану за моральні перебори записать, і хай іде працює". Видать, цегла сподобалася, я ж трохи не по цеглині для нього перебрав. А голова райвиконкому, районний прокурор і голова колгоспу із Трипілля тільки головами кивнули, згодні, мовляв. Усі троє за літо у мене побували, з таких людей могоричів я не брав, зате стежив, щоб і тріснутої цеглини не попадало на машину. Проголосували за догану — і йди, Халимоновичу, трудись на благо рідної Вітчизни. "А я певен був, що з партії наженуть, — дивується Косогон, коли ми з райкому вийшли. —Ну, тепер можна і випить, догану прилити..." — "Як це — випити? — дивуюся. — Я ж на бюрі пообіцяв, що й чарки не нюхну..." "Ну, усі обіцяють... — уламує мене тепер секретар партійний, нервуючи, що дармовиця між пальців виковзує. — А що так скінчилося, за сеє випить треба". — "Ні, моє слово тверде, партійне! — кажу і беру курс на Трипілля. — Сказала партія — не пить, я не п'ю. Скаже пить — знову питиму." — "А я тобі — хіба не партія? — хапається за соломинку Косогон. — Я ж твій секретар партійний. Статут забув?" Але я домучив його до Трипілля, а уже у Трипіллі так його казенкою у буфеті на причалі накантував, що, як підійшов катер, довелося матроса просить, аби допоміг партійного секретаря у катер занести. Узяли ми Косогона за руки та ноги, а він товстющий, як кабан, важкий. Де несли, де тягли, але біля борту на палубі поклали. А я так, більше для виду, із чарки сьорбав, бо на мене ще ж вистава чекала. Тут рушив катер. Я матросам дав на півлітру і кажу: "Як причалимо до цегельні, я перший на берег зійду, а ви тоді оцього п'яницю по сходнях скотите і залишите на пісочку, хай тверезіє..." Ось підпливаємо ми до цегельні, здаля бачу — духовушка заводська чекає на нас, оркестранти вишикувалися на березі коло причалу, у труби дмухають. Тільки сходні опустили, вони марш Мендельсона врізали. І під той марш Мендельсона я переможно зійшов на берег. Тут оркестр духовий заграв ще веселіше, і під тую музику танцюристу матроси покотили по сходнях та розстелили на пісочку секретаря нашого партійного, п'янющого як чіп. А усі на цегельні знали, що він на дармовицю готовий і відрами у себе вливати, тільки ж боялися уголос сказать — керівна кадра. Тож духовуха наярує на весь берег, рибалки підійшли, робочі із зміни вертаються, а партійний секретар — хропе, і мухва на грудях його обриганих витанцьовує. Нарешті ворухнув хмільною головою, роздивився мене крізь туман у очах, запитує: "Де я?!" — "У дупі ти тепера, — відповідаю. — А як звідти виберешся, доведеться партійний білет на стіл покласти..." І подався понад берегом до зальотки своєї похвастаться, що не тільки з партії мене не виключили, а скоро і партійним секретарем замість Косогона зроблять. Аж так воно і повернулося.
ПРОЩАЛЬНА ІНТЕРНАЦІОНАЛКА
Останнім партійним секретарем у нас був інженер цегельні, розумниця, розумниця велика, вчасно злиняв, перестрибнув у поїзд, що в інший бік котився. Тепер хіба у таких чорних гробах їздить, пляж на березі Дніпра обладнав дощатими грибками і лавами, а сільрада за сеє благоденствіє гектар земельки нарізала, колишній сад власника заводу Чорнояра віддала під дачу йому. Та він скоро і цегельню під себе підгребе, голова у хлопця, як у жидка, на предмет комерції варить, а наче ж — наш, а там хто зна. Ага, дак його жонка завідувала господарчим магазином у Трипіллі, і товари, які вона на базі діставала, а тоді се був дефіцит великий, інженер наш і парторг возив до Польщі та Руминії. Створював початковий капітал, так би мовити. На предмет Маркса і його "Капіталу" він був сильно підкований, на політзаняттях було — наче професор який, а язик — калатайло, а не язик. І ось попався він десь там на кордоні, не підмазав кого треба, грошви пожалів, сам потім признавався, і його — з парторга турнули. Та він не дуже печалився, і на збори, де про його партійність питання стояло, не з'явився, і на бюро у район, а партбілет переслав у райком посилкою. У дерев'яній скриньці, мо', ціла підшивка газети "Правда", а всередині та уже ж червона книжечка, якою ми так дорожили колись, бо ж — боялися. Але се вже була осінь дев'яностого року, уже люди стомилися боятись. Дак приїхав на збори, на яких інженера з партії виключали, інструкторок із райкому, молодесеньке таке, скоро і воно у комерцію подалося, хлібопекарню відкрило, хліб рафіками по всьому району розвозять, такий же, правда, глевкий, як і державний був, зате удвоє дорожчий.