Туману такого напустив, що всі і досі стоять як заворожені. Мов зачарував усіх, вражий бурлацюга. Пан Маркел намагається розвіяти той туман, так де вам! Тепер там цілий диспут одбувається.
Кармелюк (увічливо). Вибачте, пані, мені треба не гаючись говорити з вашим сином.
Пані Люба (привітно). Зараз, зараз. (Бере зі столу якесь блюдо.) Та вже треба всіх кликати — вечеря готова. (Іде.) Ви прибули, то немов і їсти забажалося, а то нікому і їжа не йшла на душу. Вечеря давно чахне на столі, а до неї ніхто й не доторкнувся. (Пішла.)
XIII
Кармелюк озирається гострим злодійським поглядом. Стає гнучкий, рухливий. Послухав коло дверей, далі, нашвидку заховавши в кишеню калитку, ламає у вікні грати. Дає у вікно посвист. Прислухається.
Кармелюк (до жінки). Іди сюди, чуєш? Іди швидше — там у саду підождете мене, я швидко вправлюся з ним...
Кармелиха (стоїть мов скам'яніла. Далі з жахом.) Не хочу цього! Не піду! Краще в мурах згнию — не піду на цеє!.. (Зомліла.)
Кармелюк швидко сходить із стільця, висаджує її у вікно. Одриває вартовий дзвоник. Виймає кинджал, становиться проти дверей і ховає його за спину. За дверима чути якийсь гомін. Гомін стає чутніше. Голос пана Маркела: "Іди, дурню, іди сюди, своїми очима подивишся! Та іди ж, не огинайся!"
XIV
Увіходить пан Маркел і втягує за рукав чабана. Чабан — обідраний, босий, високий чоловік із торбою за плечима. На йому — стара свита. В руках — батіг.
Пан Маркел. Дивися! Дивися, дурню! (Тягне його до архіву.) Скільки оце паперів написано — все це про його злодійщину судопис. Ніякий він чарівник, ніякий він людський доброчинець — він розбійник. Розбійник, та й годі! Злодій! Каторжник! Душепагубник! (Бере один аркуш із архіву.) Ось тобі чорним по білому (вичитує): "Розбійник Августин Кармелюк — давно відомий злодій, вбігалий каторжник, злісний дезертир, походить із підлеглих пана Пигловського і народився в селі Головчинцях на Поділлі року божого тисяча сімсот..."
Чабан. Читай не читай — воно мені не потрібне. Це не про того писано.
Пан Маркел. Як не про того? Отож не плещи казна-чого, бо за довгий язик щоб Сибіру ще не одвідав!
Чабан. А хіба що, як Сибір? Казав Кармелюк, і в Сибіру сонце світить.
Кармелюк відразу починає прислухатися.
Пан Маркел (до чабана). Як, як казав Кармелюк? Ану, ще скажи, сіромо?
Чабан (згорда). А ти ж звідки знаєш, що я сірома? А може, в мене лану не міряно, добра не лічено?
Пан Маркел. П’яний чи пришелепуватий.
Кармелюк. Хто ти, добрий чоловіче?
Чабан. А ти звідки знаєш, що я добрий чоловік? А може, я людину вбив?
Пан Маркел. Еге! Здається, голубчику, ти прикидаєшся тільки дурнем.
Кармелюк (дивиться пильно на чабана. Швидко). Хто ти такий?
Чабан (оглядає). А хто ж я такий — скидаюся на людину.
Пан Маркел. Бунтарник ти. Гайдамака — ось хто ти. Нап’яв драну свиту, взяв батіг, голову морочить — я чабан, мовляв, шукаю волів...
Кармелюк (стурбовано). Чабан?.. Чого тобі тут треба? Де ти тут узявся?
Пан Маркел. На довідки прийшов та людей каламутить.
Кармелюк (ходить, схвильований). Скажи мені, ти знаєш Кармелюка?
Чабан (хитро йому підморгує). А ти б то його й не знаєш?.. Коли не знаєш, то чого ж ти у мене, дурня, питаєшся? Хай он тобі пани по паперах розкажуть: у їх же там усе списано (з презирством): і коли він родився, і де хрестився, і що в кого вкрав, кого коли пограбував.
Кармелюк. Ну, а ти ж як скажеш — хто він такий? Всі ж його розбійником взивають. Кажуть он, що він людей обкрадає та казанами жінці носить золото.
Чабан. Усяке кажуть. Одні так кажуть, другі — іначе.
Кармелюк. Хто ж він, по-твоєму?
Чабан (тряснув головою). Ех, сказав би я тобі про його, та зранку ось ріска не була в роті. (Показує очима на стіл.) А наливай лиш мені одну!
Кармелюк. Ну, то що буде? (Бере з столу пляшку й чарку, наливає.)
Чабан (п'є. Випивши, скривився). Ех, та й гірка ж яка! Гірка та пекуча. Так і вхопила за серце... Ну, тепер слухай... Слухай та не забувай, бо в тих паперах про це не написано. Питаєш ти, чи розбійник отой Кармелюк? (Твердо.) Розбійник. А який розбійник — зараз скажу... (На хвилину загадався, далі вирівнявся, труснув чубом і несподівано заводить розмаїтим степовим голосом.)
Що в неділю дуже рано
В усі дзвони дзвонять...
Ох, а мене ж, Кармелюка,
Як звірюку гонять...
Нехай гонять, нехай гонять,
Нехай заганяють,
Нехай того Кармелюку
Люди споминають.
Зовуть мене розбійником,
Кажуть, що вбиваю...
Не убив же я нікого,
Бо й сам душу маю.
Візьму часом з багатого,
Та й бідному даю,
І сам собі так гадаю,
Що гріха не маю...
Кармелюк слухає пісню з жадобою, далі, вражений, сідає коло столу, кидає од себе кинджал і схиляється на стіл. Увіходить незабаром пані Люба, заклопотано порядкує коло столу, потім сідає, як зачарована. Далі увіходять пан Стась і ксьондз із пляшками в руках, дивляться, здивовані, на співака, вслухуються, німіють... Пан Маркел, зітхаючи, сідає, слухає, замислений. Легко й весело влітає в двері панна Рома, переодягнена в шовки, але відразу тихішає, стає коло стіни, склала на грудях руки, слухає пісню пильно, не зводячи очей з чабана. Коло дверей, що їх не зачинила панна, з’являються люди в празниковому селянському вбранні, мальовниче поставали коло порога. Останні слова пісні чабан співає, затихаючи. Скінчивши пісню, він озирає слухачів; всі на своїх місцях, нерухомі, замислені: ніхто й не порухнеться. Чабан тихо ховається між люди і разом із ними зникає.
XV
Німа тиша; всі сидять як зачаровані. Несподівано щось брязкає об мур металеве. Од того згуку всі кидаються і змовкають.
Пані Люба. А це що таке?
Всі озираються на Кармелюка.
Пан Стась (до Кармелюка). Пане командире, у вас щось із кишені випало.
Кармелюк сидить нерухомий, схиливши голову до столу.
Пані Люба. Пане командире!
Кармелюк не озивається.
Та він плаче!..
Пан Стась (голосно). Пане командире! (Пауза.) Еге!.. Та він... (показує на горло, стиха) п’яний... спить...
Панна Рома (починає хвилюватися). Ой, чогось мені недобре... Чогось мені тисне отут... (Береться за груди.) Чогось мені страшно стає!.. Розбудіть його! Розбудіть, бога ради!..
Пані Люба. Бог з тобою, дитино моя, заспокойся. (До пана Стася). Розбуди його...
Пан Стась. Пане командире! (Рішуче підходить до Кармелюка, але коло його несподівано спиняється, нагинаючись додолу, здивований.) Гляньте, червінці!.. (Далі швидко піднімає з долівки шитий капшук, стиха, стурбовано.) Еге! Мамо, глянь! Це не твоя калитка? (Показує матері.)
Пані Люба глянула на калитку, далі швидко метнулася до ліжка, дивиться під подушками.
Пані Люба (злякано). Так, це наші гроші!.. Що ж це таке...
Всі перезираються, злякані.
Ксьондз (жахливо, не може вимовити слова, показує на виламане вікно). О... о... о... А... а... а...
Пані Люба (подивилась на вікно, далі до Кармелюка). Мати божа, борони нас і милуй, Кармелюк!!
Здіймається переполох і метушня. Пан Маркел і ксьондз пориваються тікати. Пані Люба і панна Рома ховаються по кутках. Пан Стась бігає по підземеллю, шукаючи зброї.
Пан Стась (хрипко, стиха). Стійте! Не тікайте! Не бійтеся! Стійте!
Пай Маркел і ксьондз спиняються.
Гукніть людей!.. Або ні... Заждіть! (Хижо кидається до столу, хапає пістоль і наводить на Кармелюка.)
Панна Рома (кидається до Стася). Не чини цього! Не треба. Благаю тебе, не руш його.
Пан Стась (вагаючись, опускає руку; далі озирається, рішуче). Вигадки! (Піднімає знову руку з пістолем, наводить на Кармелюка.)
Гримить постріл. Разом б’є грім. Раптово стає темно. Крик, метушня. Далі все стихає...
XVI
Встає тихе казкове світло. Виявляється картина: Кармелюк держить пана Стася за горло, другою держить над ним піднятий кинджал. Пан Стась сидить на стільці, борсається, намагається вирватися, зрештою занімів. Всі останні закам’яніли од жаху.
Кармелюк (пильно дивиться на пана Стася). Ну, що ж тепер буде?
Пані Люба (з жахом). Рятуйте, рятуйте!
Кармелюк. Горіло і горить моє серце на тебе, звірюко, і не було б жалю, коли б ти більше не бачив ясного сонця. Але запам’ятай собі навіки: правду кажуть люди, що розбійник Кармелюк (стиха на ухо) має душу... (Швидко зникає.)
Всі остаються нерухомі. Співають півні. Сильний порив бурі, розлітаються папери по підмур’ю. Силуети людей і речей стають невиразні, переходять у пеньки і уламки муру. Все руйнується й осипається. Замість стін виростають дерева, бур’яни. Виявляє себе давня, забута руїна панських мурів у лісі. Чути музику, що помалу стихає і переходить у тихий, одноманітний, сонливий шум старого лісу над забутими руїнами. Де горіли свічки, блимають ті самі мандрівні огники.
Завіса
Року 1922. 5. VIII, с. Світличне, Лохвицького повіту