Ху-у, як приємно! Аж млість розбирає, — так би й заснув! Він заплющив очі, затих, насолоджуючись теплом, що окутувало його зі всіх боків, мов дитину, якоюсь невагомою легкістю.
Лежав довго. Добавляв окропу, перевертався, пирхав і знову завмирав, поринаючи в дрімоту. Навіть засинав — і знову прокидався, коли вода ставала студеною.
Раптом перед ним спливло, виринуло, мов з туману, дівоче личко. Темні, як нічка, гарні-прегарні оченята сумно дивилися на нього, бентежили душу. Катря! Тьху! Ну й прив'язалася. бісова личина! От не сподівався! Введе в гріх, їй-богу! І де вона взялася на його голову! Не знав, не відав — і на тобі! Мов з неба впала — і стривожила серце, збунтувала кров! Тьху!
Ось уже який день він ловив себе на думці, що якась незрозуміла сила тягнула його весь час туди, де працювала молода наймичка, — на кухню, в корівник, у саж, у птахарню… Йому хотілося хоч на мить зустрітися з нею, побачити її невелику, але міцну, гарно скроєну постать, заглянути в бездонну темінь її незвичайних, знадливих очей, почути її лагідний грудний голос.
"Невже? — питав, не вірячи сам собі, і тут же у думці відповідав: — А чому б і ні? Хіба старий? Он війтові за півсотні перевалило, а, коли овдовів, узяв двадцятилітню сироту, а мені ж тільки з сорока звернуло… І Ганна на ладан дише… Скоро Богові душу віддасть… От якраз і…"
Він задумався знову.
Правда, Катря горнеться до Івася, а парубок задивляється на неї. Та то — пусте! Невже дурна буде — вибрати голяка з голяків, бідака з бідаків? Хіба не задумається — а жити де? В конюшні? А їсти що? Все життя на наймитських харчах? Одягатися в що? В стару лахманину з хазяйського плеча?.. Гм!
А він же хазяїн! Двір який! Грунти, луги, воли, коні, корови, вівці, свині, птиця… А ще ж — чумацькі мажі, повні засіки солі, вина, ізюму, кав’яру! Багатство! На всі Лубни! Та й сам собою не старий — гарний, дужий і брови чорні!
Він ополоснувся чистою водою, витерся грубим, шорстким рушником — аж тіло запалало, запашіло, одягнув чисту білизну, дістав з-за образів бритву і почав голити лискучі відпарені щоки і підборіддя. Закінчивши, хлюпнув на обличчя холодною водою, ще раз втерся і почав одягатися та взуватися.
В сінях грюкнули двері. Він виглянув, — повернувся син Василь, якого посилав у місто, щоб дізнався, кому з перекупок і шинкарів потрібна сіль і скільки.
Вони зайшли до світлиці.
— Ну, що? У всіх побував?.
— У всіх.
— Візьмуть?
— Ще й спасибі скажуть!
— Вигідно?
— На кожному хунті матимемо чотири, а то й п’ять копійок чистого прибутку!
— Ото! Виходить — з воза карбованців двадцять чи двадцять п’ять, а з мажі усі сорок!
— Не менше.
Хуржик задоволено потер долонею гладенько виголене підборіддя.
— Це добре! Ми розумно зробили, що притримали сіль. Тепер вона, як і хліб, у ціні!.. А в шинки навідувався?
— Був у шинкарів Ірвашевського та Михайла Оріхівського. Візьмуть теж!
— А в шинку Мгарського монастиря?
— Не був, але зустрів шинкаря, то сказав, щоб завезли пудів десять або й двадцять…
— Чудово! — ще більше зрадів Хуржик і обняв сина за плечі.
— Ти ось що, Василю, сьогодні з Івасем понасипай солі у лантухи, а завтра запряжете коней та й розвезете — кому скільки треба. Та записуй, щоб самим не забути! І щоб ніхто не забув!
— Зроблю все як треба, не перший раз.
— А я навідаюся до Петра Кулябки та Михайла Безкровного — пора вже гуртувати на весну нову валку в Крим.
— І цього літа? — здивувався Василь. — Мати ж хвора… Як тобі їхати?
— Ну й що? Вона хворітиме хтозна-скільки, а сіль потрібна людям завжди — і сьогодні, і на той рік. А нам — вигода яка!
— Так мати ж…
— З матір’ю ти залишишся. Не малий уже — скоро женитися забагнеш… Невістку приведеш… Тому й не боюся залишити на тебе і матір, і господарство…
Василь почервонів і потупив очі.
6
У буденних клопотах минув ще один тиждень. Ніщо за цей час, здається, не змінилося у Хуржиків, — життя йшло собі розмірено, тихо, спокійно, як і раніше. Господиня лежала на високо збитих подушках у своїй жарко натопленій кімнатці, за грубою, і ждала видужання або смерті. Господар уставав рано, до зорі, і, як завжди, будячи наймичок та наймита, бурчав:
— До роботи! До роботи! Коні та воли ясла гризуть! Свині кричать з голоду — хоч з двору тікай! У корів вим’я порозпиралося від молока! А ви рухтите! За віщо я вам гроші плачу?
Все, звичайно, було не так. І свині не кричали, і коні ясел не гризли, і корови мирно собі лежали в теплому корівнику, ремигаючи і дожовуючи останню жуйку. Ще всюди стояла передранкова тиша, яку порушували голосисті півні своїм кукуріканням… Одному Хурджикові не спалося, і він будив усіх спозарання, виносив собаці шматок хліба, відмикав браму, комору та льохи. Слідом за ним пробуджувалися всі: охкала слабким голосом господиня, схоплювалися, мов ошпарені, Параска та Катря, затоплювали в печі, гріли воду, потім Катря бігла з дійницею до корів, Параска починала готувати сніданок, а Івась, прочумавшись у своїй комірчині, потягався, протирав очі, хлюпав з пригорщ на обличчя студеної води з дерев’яної коновки і йшов порати коней та волів. І навіть Василь, побоюючись суворого батькового окрику, підводився разом з усіма, носив на кухню воду, дрова, відкидав сніг, коли хурделицею замітало двір, та займався ще безліччю різної роботи, якої завжди вистачало у великому господарстві.
Цей заведений здавна порядок, здавалося, не порушився з приходом сюди молодої наймички. Та все ж щось змінилося, і першою цю зміну спостерегла хвора Хуржичиха.
В неділю, після обіду, коли наймички поралися біля скотини, а Василь гайнув на гулі, вона покликала чоловіка:
— Семене, зайди-но сюди!
Хуржик прочинив до хворої двері.
— Чого тобі?
— В хаті ми самі? — спитала жінка.
— Самі… А що?
— Хочу тебе запитати — молоду наймичку ти привів для мене, щоб допомагала по господарству, чи для себе?
З несподіванки Хуржик закліпав очима.
— Не розумію тебе, Ганно.
— Не розумієш? Аякже — він не розуміє!.. Ти, мабуть, і сам не помічаєш, що з тобою сталося за цей час…
— А що?
— Нові штани натягнув на повсякдень, чуба оливою намастив, вуса підстриг…
— Так масляна ж на носі — от і готуюся!
— Масляна!.. Чомусь не помічала я раніше, щоб ти у будень, якщо не йшов до церкви чи в місто, надягав обновку… І чоботи наквацював дьогтем — аж дихати важко!
— Щоб води не пропускали…
— Води!.. Раніше тижнями шкрьогав по двору в немазаних шкарбанах!
— Ну, знаєш… А ще що?
— Пику кожного дня шкребеш бритвою!
— То й що?
— А те!
— Та що — питаю? — гримнув Хуржик.
Жінка у знемозі відкинулася на подушку, заплющила очі. Довго мовчала. По жовтих щоках текли сльози. Потім через силу прошепотіла бляклими губами:
— Молода наймичка з’явилася в хаті — от що! Гарна! Хіба ж не так?.. Сором який! Сина — парубка постидався б! Смерті б моєї діждався!..
— Тю на тебе, пришелепкувата! — плюнув Хуржик і, грюкнувши дверима так, що аж стіни задвигтіли, вийшов з кімнати.
Постояв у світлиці — з досади, сам того не помічаючи, шкріб цупкими пальцями потилицю. Вийшов у сіни, але тут було темно і холодно. Заглянув у кухню — нікого. Став біля вікна — уперся лобом у замерзлу шибку, щоб трохи втихомирити розбурхані думки і почуття, важко дихав. Досада все більше гризла серце. Як недоладно склалося життя! Здається, чого тобі ще треба? Господар на всі Лубни! Обійстя — багате, одне з кращих в околиці: дім просторий, на дві половини, на фарбованих половицях, застелених барвистими домотканими килимами, двір — ще просторіший: корівня, волівня, конюшня, свинарня, повітка для возів, маж, рап та борін, мурований льох зі вхідною шиєю, колодязь із журавлем, сад за будівлями, а в ньому — і яблуні, і груші, і сливи-угорки, і абрикоси, і вишні, і виноград. А в скринях — одягу всілякого повно, а в прискриньку — грошей у полотняній торбинці. Чого, здається, треба тобі, чоловіче, для щастя?
Хуржик важко зітхнув. Пригадав, як двадцять літ тому був молодим наймитом на цьому ж подвір’ї, у Петра Сороки, багатого чумака, як доглядав за його скотом, за кіньми, орав, сіяв, ходив з господарем у Крим по сіль, рибу та вино. Як нарікав на свою батрацьку долю і заздрив чужому багатству, — хоча тепер розуміє, що не таким уже багатим той Петро Сорока був. І не думав, не гадав тоді, що працює, власне, на себе, — так тоді склалося життя… Одного літа, під час повернення з Криму, господар занедужав у дорозі і помер. Його поховали в степу, біля Берислава, а він, Хуржик, справно довів його валку з трьох маж додому. Бездітна вдова померлого Ганна не довго побивалася за старим і, всі знали, осоружним мужем, а зразу ж кинулася з молодим наймитом по ярмарках розпродувати привезене з Криму — вино, ізюм, рибу, сіль. Їздили і в Миргород, і в Пирятин, і в Лохвицю, і навіть на Ільїнський ярмарок у далекі Ромни. Там, у дорозі, під час нічлігу, і трапився між ними гріх: старша на десять років, владна господиня, якої двадцятидвохлітній Семен Хуржик боявся більше, ніж плохого кволого господаря, сама прийшла до його воза і пірнула під кобеняк, яким він укривався, обняла, гаряче дихнула в вухо:
— Пригорни мене, Семене, бо так чогось замерзла… Ніби й ніч не холодна, а…
Спочатку він, було, зніяковів, а потім молода кров заграла — і трапився гріх. А після гріха, розчавлена, знеможена буйною парубоцькою силою, господиня, не випускаючи його з обіймів, уткнулася обличчям наймитові в груди і прошепотіла:
— Семенчику, будь моїм господарем!.. Все моє багатство — твоє! Тільки не кажи нікому до пори до часу! А через рік ми обвінчаємося…
До пори до часу він нікому нічого не казав, — і вони були щасливі. Він навіть забув, що Ганна на цілий десяток літ старша за нього, а вона після млявого життя зі старим Сорокою кинулася в своє пізнє щастя, як у прірву. Та через півроку лубенські цокотухи рознесли вістку: "Кумонько, ви чули, ви бачили, Ганна Сорочиха зачереватіла! Від кого б то? Чи не від наймита? Бо ж старий Сорока прожив з нею ген скільки — і порожня була. А це — раптом!"
Нічого. Пережили, перетерпіли, переморгали сором, а невдовзі з'явився син Василь. А там скоро вони з Ганною і повінчалися. Лубни трохи погули, поляпали язиками та й перестали. І все було б добре. Ставши господарем, а не наймитом, він запрацював, як віл, як проклятий, — за трьох.