Гаразд?
— Не зосталося,— розвів руками Мирко,— все там,— і він кивнув головою на дошку.
— Тоді бери просто так,— сказав малий, простягаючи Миркові тонесеньку пластинку в срібній фользі.— Бери, бери, мені зовсім не жаль.
У коридорі Мирка перестрів Михайло Іванович.
— Дякую, Троян, ви мені справді допомогли, здається, вони сиділи зовсім тихо — настільки тихо, наскільки їм дозволяє вік і темперамент. Ну, а як ви — чи не вирішили після цієї спроби стати учителем?
— Ох, де там, нізащо в світі,— щиро жахнувся хлопець і потер щоку, до котрої торкнулась пожована паперова кулька. Він уявив собі при тому, як би розчарувався в його педагогічному хисті Михайло Іванович, побачивши дошку в другому "Б" геть-чисто обліплену пластиліном.
Стіну в коридорі прикрашав величезний плакат, де червоним по білому виразно було написано: "До кінця навчального року залишилось двадцять днів. Спинись і подумай!"
Мирко не спинився, але подумав, що якось треба виправити трійку з алгебри. Ні, він таки справді не схожий на свою сестру: Христина трійок не мала за всі десять років шкільного навчання, і як їй це тільки вдавалось?
Математику Мирко не любив — бачилась вона йому якоюсь суворою, надто точною наукою, котра не терпить ані винятків, ані порушень правил. Здавалось, варто щось хоч трохи змінити, переінакшити — і завалиться, упаде, розсиплеться до основи ця неймовірно струнка будова, бо в ній усе задумано так, що від найменшої дрібниці залежить існування цілості, а цілість та не терпіла зміни. Однак, може, побачити математику саме такою — довічно сталою, завершеною і незаперечною — змусила його Олександра Антонівна, вчителька математики і завуч.
Вперше вони зустрілися в класі минулого року. Убрана в темний, гарно кроєний і елегантний костюм та в білу блузку, учителька виглядала дуже поважною. Запитавши про щось Мирка, вона до кінця не вислухала його неоковирної відповіді — не здогадалась, що Мирко несподівано ніяковів перед людьми незнайомими і так само раптово міг дійти до зухвальства, коли вже знав кого і бачив добре до себе ставлення. Вчителька ж того не знала, вона не дослухала Миркової відповіді і звеліла йому сісти, розуміюче похитавши головою. "Ага, з цим хлопцем все ясно",— розшифрував собі Мирко той рух, і відтоді йому здавалось, що Олександра Антонівна ніколи не буде вдоволена його відповідями. До кінця уроку він просидів тихий, з почуттям провини за неоковирність своєї мови і думок. Він соромився при учительці свого вихрястого волосся, і подряпаних рук, і чорнильних плям на зошиті — але той сором не єднався з бажанням стати кращим, а просто обертався неприємним страхом перед зауваженням чи мовчазним кивком. Одне він знав: при Олександрі Антонівні не дозволить собі жарту. Вибрики його майже ніколи не залишалися без нагани, однак він боявся не докорів і зауважень, а того чогось невимовного, неясного, що гасило його непосидючість і вроджене почуття гумору. Веселий жарт на уроці Олександри Антонівни міг би звуглитись і почорніти — у всякому разі, так здавалось Миркові.
Настрій у вчительки був завжди однаковий, так само, як одяг і зачіска, то був рівний, спокійний настрій, і голос вона мала приємний, предмет свій знала чудово і уроки вела добре, із великим знанням справи. Але Миркові часом страшенно хотілось, аби вона коли-небудь хоч змінила інтонацію, забула щось, дрібку затнулась, сказала: "Вибачте, діти, я помилилась, це має бути ось так...". Тоді, може, він би не почував себе винуватим, його б не мучило, не втомлювало, не терзало почуття недосконалості власних знань, і математика, може, не здавалась би такою вивершеною, суворою і недоступною.
Спокій учительки не впроваджував клас у настрій такий же спокійний і рівний, учні були завжди насторожені від першої до останньої миті уроку, а Олександра Антонівна наче не помічала цього, зрештою, навряд чи допускала вона думку, що учні хоч якось можуть аналізувати її поведінку, її вчинки чи її спосіб викладання. Вона ніби проклала між ними і собою межу, яку діти не мали права переступити, і ніхто справді не важився та й, видко, не хотів переступати. Зрештою, математику сьомий клас знав непогано, і не було причин з'ясовувати стосунки Олександри Антонівни з школярами, тим більше, що ті стосунки були якимись внутрішніми, нічим не проявлялись назовні...
Урок алгебри йшов, як належало йому йти, хтось відповідав, хтось помилявся, щось пояснювала Олександра Антонівна, однак Мирко не піднімав руку й не намагався виправити свою трійку, він зовсім забув про те. За вікном, сповзаючи по шибках, шурхотів дрібненький веселий дощ, яо самотня хмара, заблукавши над містом, не втримала тягаря й виплеснула його на дахи й тротуари, а сама чимдуж бігла кудись далі, наполохана вітром, і за нею слідом висинювалось чисте небо, і відбивалося яскравими уламками в нескаламучених і майже прозорих калабаньках води, у темних заглибинах і надщербинах на тротуарі й бруківці.
Юрко Литвин, схилившись до Мирка, ледь чутно сказав:
— Ти знаєш, одна така симпатична дощова хмара важить 50 тонн!
Однак Мирко не поцікавився, звідки Юрко має такі відомості і як взагалі можна зважити хмару. Зараз він думав про інше. Од недавнього часу усякий дощ нагадував хлопцеві лише той один, який упав з неба суцільним густим струменем, раптово й неочікувано, вітер відносив струмінь то в один, то в другий, розгойдував ним щосили, і здавалось, мовби дощ вибирає собі місце, де б зручніше уласти на землю.
Уздовж тротуарних брівок текли спершу мутнуваті, хвилясті потоки, а потім вони піднялись угору й затопили геть-чисто всю бруківку, вповзали вже й на тротуари; машини спинилися довжелезним рядом, не маючи ані відваги, ані сили рухатись у тих забруднених потоках, вода билась об вікна підвальних приміщень, а в небі розривалися, сходилися докупи і в гніві зблискували й гримотіли хмари.
Такого дощу не пам'ятав не тільки Мирко, а й сам старий Львів. Може, й траплялася колись, за сто літ тому, схожа на цю злива, але потому її могли затерти в пам'яті міста сотні й тисячі одноманітних, сірих замрячених доїдів, котрі сіються не годинами, а днями, від них місто смутніє, никне, обличчя його нахмурюється й ховається за тією мжичкою, і тільки барвисті парасольки й кольорові вогні у сірих сутінках рятують око від утоми й одноманітності.
Тепер же злива явилась несподівано, фантастична майже, була вона така незвична для Львова, що люди спершу не думали про наслідки цього зухвалого нападу, цієї навали з неба на місто,— а тількі чудувалася й не могли врийти до тями. Діти, захлюпнуті водою й враженнями, по коліна в потоках перебігали вулицю й зникали у брамах, так наче вітер зганяв їх туди й не випускав більше на вулицю.
Потоки з пагорбистих вулиць, стікаючи вділ, зливалися всі докупи в заглибині в центрі міста й тут спинялися в роздумі, куди ж рухатися далі. Каналізаційні сітки не встигали всмоктувати жовтаво-сіру каламуть, котра геть-чисто все стягала за собою по дорозі й несла в центр.
Мирка дощ застав у пасажі "Барвінок", він вибирав там для Тодоська роликові ковзани, малий давно слізно вимолював такого дарунка, і Христина врешті зласкавилась; отримавши заробітну платню, вона виділила потрібну суму на ті "ролики", і Мирко мав їх купити.
Злива змусила всіх покинути прилавки, люди стояли й дивились на дощ, вода підкрадалася все вище, і довелось, рятуючись від неї, піднятися на сходи, що ліворуч широкими камінними приступцями п'ялися вгору. Звідтіля всі знову спостерігали, і як вода прибуває, і збуджено перемовлялись, людські голоси множились, лягали на згуки й гримотіння бурі, і не видно було кінця тому потокові з неба.
Хлопцеві обридло врешті безнадійне стояння, чомусь раптом захотілось додому, нехай собі навіть через потоки або ж і вплав; додумалось про батька. Автобус його, певно, також стояв десь у тій річці, ув'язнені в автобусі люди дивились на бурю крізь заплилі, осліплені вікна, мабуть, вода скапувала крізь щілини у вікнах і зверху, з даху, і на те все нічого не можна було порадити — ані вийти, ані їхати далі, спереду й позаду стояли ще й ще машини, трамваї, тролейбуси, безпорадні, непорушні.
Мирко відважно рушив до виходу, високо закотивши холоші джинсів, хтось посміявся з його рішучості, ще хтось позаздрив, але ніхто не рушив слідом.
Здавалося, що й на вулиці, крім нього, не було ані душі. Хоча ні, он там переходить дорогу дівчинка із скрипкою. Чудне дівчисько, хто вигнав її надвір? Якийсь шофер здумав пожартувати й щосили тиснув на клаксон — дівчинка з несподіванки здригнулась, послизнулась у потоці, тільки скрипку підняла вгору, ніби рятуючи її від нещастя. Лаючи в думці того поганого жартівника, Мирко прожогом кинувся на допомогу дівчинці й скрипці. Дівчисько мало вигляд смішний і переляканий, аж нещасний: коротеньке чорне волосся звисало мокрими пасмами, вона пригладжувала їх долонею, а другою рукою притискала до грудей свою скрипку в чорному футлярі. Сукня дівчинки ніби спливала вниз тонкими, струмочками; хлопець мав охоту засміятися з того видовища, але було щось чудне й лагідно-довірливе в очах дівчинки і в тому, як вона захищала свою скрипку — і Мирко не засміявся.
— Чого тебе винесло в таку негоду? — спитав він.
— А тебе?
— Додому йду.
— А я на урок. Вийшла — дощу не було, а як хлюпнуло — то всю зразу змочило, ну, я й подумала, що тепер все одно.
— У музшколу тобі?
— Ага.
— Ходімо. По дорозі. Темно стало посеред білого дня, мовби вже на ніч збиралося. Дерева, розгойдувані вітром, скидалися на щогли затбнулих кораблів і самі ніби пливли кудись. Розгойдувалися також хмари й дахи, пливли клапті обірваних афіш, Миркові здавалось, що вони лиш удвох і зосталися в місті, і не впізнавав його, і ніби не знав, чи правильну дорогу вибрав.
— Візьми мою куртку,— намагаючись витягнути руку з мокрого облиплого рукава, запропонував хлопець.— Прикрий свою скрипку, у щілину затече.
Дівчинка вгорнула інструмент і сказала:
— Футляр щільний, всередині спеціальна прокладка є, а все-таки... Дякую.
Вони чомусь не бігли — хоча, зрештою, не було вже сенсу тікати. На губи безнастанно скочувалися. Холоднуваті краплі, "ролики" вже давно були розгорнуті — папір розмок, і розкис шпагат, котрим їх ; зв'язали в магазині.
— Ой мамо, мої босоніжки!
Дівчинка нахилилась і витягла ногу з набухлого босоніжка, застібка зовсім обірвалась — мабуть, коли дівчинка спіткнулась, це й трапилось,— взувати його не було ніякого сенсу, як і тікати від дощу.
Вони спинились біля широкої коричневої брами — тут була музична школа.