Вдовольнявся малим, не зазіхав на велике багатство. Час гайнував на ловах, не раз тонув у Шексні, не одному туру скрутив роги у двобої, любив застілля і тихі бесіди біля вогнищ десь у пущі чи при воді. Синєус був добряком, не тільки для місцевого люду — із племені весі, але й до різним пришедьків. Ото й бігли сюди і новгородці, і полочани. Особливо після того, коли київський князь Оскольд побив полоцького Ізяслава і посадив там своїх людей.
Ізяслав попросив тоді підмоги у Рюрика і Ольга. Вони послали на Полоцьк дружину Трувора, що сидів у Ізборську. Полочани піднялися проти Ізяслава і Трувора, але ці владці жорстоко їх придушили. Недовго торжествували переможці.
Одного разу Ізяслава знайшли мертвим на снігу біля його намету. Трувор же став володарем не лише в Ізборську, але і в Полоцьку. Ой як же свавільно правив чужинець у полоцьких кривичів! Він уже важив і на Смоленськ, від якого йому відкривалась дорога на Київ...
Отоді занепокоївся у Новгороді Ольг. Довго радився з Рюриком. А через кілька днів сам повів Рюрикову дружину па Полоцьк. Загнав сього варяжина у заплаву річки Полоть і потопив його разом зі всією дружиною у бездонних лісових болотах. На полочан же наклав тяжкі потяги. І знову побігли па Білоозеро натовпи людей. Синєус же з того багатів, бо, де люди, там їхні невтомні руки зводили градки й погости, вирощували лліб і худобу. Синєус тільки мружив очі та крутив кінчик свого чорного вуса.
І тоді Ольг послав до нього свого гінця:
— Віддай землю Білоозерську Рюриковому сину — Ігорю.
Синєус скликав віче. Радились недовго. Один старезний дід цюкнув поперед себе ковінькою, сказав:
— Якщо шуліка унадиться до курчат, йому треба утяти крила, інакше усіх понищить. — Потім зиркнув на гінця й додав: — На тому стоїть наша земля. Передай се Рюрику...
З тим і повернувся гонець до Новгорода. А через місяць Рюрик покликав до себе на гостину молодшого брата свого Синєуса укласти мир. Розважливий володар Білоозер'я швидко склав рядпицю на мир, поїхав назад, але додому не повернувся. Мовили, нібито на ловах його заколов розлючений вепр!
Після смерті Сиіієуса старий Рюрик, нарешті, став єдиним волостелем усіх новгородських п'ятин. І то все равдячуючи спритності Ольга, першого його радника. Ольг же вознісся ще вище. Став дядьком-навчителем при синові Рюрика — при Ігорі. А в руках своїх тримав усю Новгородщину.
Великий град на Волхові зціпив зуби. Рюрика називали тепер не соколом, навіть не шулікою, а вовком, вовчищем.
Та на нашій землі не буває нічого вічного — ні лютих морозів, ні п'янких весен. І в Новгород після зими прийшла буйна весна. Теплим віялом змела глибокі сніги, і підсохлі пагорби на узліссях задивилися в небо бузковими очима волохатої сон-трави і синіх пролісків. Заграв батечко Волхов високими пінистими хвилями. Вирвався з берегів, зірвав і поніс на своїх білих гребенях міст; залив дерев'яні мостили вулиць.
На Славепському кіпці, на подолі, на торговищі доми опинились у воді. Люди зі своїм збіжжям, з дітьми і худобою сиділи на дахах. Між хатами снували довбанки й човники, події й великі купецькі гари... Повінь затопила опбарп й комори — новгородці лишилися без запасів зерна, солоної риби, грибів, копченини... Декотрі перебиралися на далекий високий берег, ставили курені, розбивали намети, аби якось дочекатися спаду води. І дочекалися. Скоро вже ходили калюжними вулицями, брудні, зсірілі, знеможені голодом. Померкло на небі ясне сонце. Потьмарилась весняна яснота. Настали холодні дні. Сірий морок, ніби якесь прокляття, оповив землю. Услід за голодом по домівках пішла сухоребра Морана з косою за плечима. Вона торохтіла своїми старечими кістками по бідняцьких садибах і косила дітей. Матері голосили, та скоро від невимовної туги й безнадії повмовкали.
Ролод і смерть вивільняли людські душі від страху. То тут, то там юрми приречених нападали на погости чи на боярські двори, забирали збіжжя, худобу, підпалювали осідки багачів. Віча уже не боялися ні варязької дружини, ні Рюрика.
А в коріннях дерев і зела нуртувало життя, шумували в ріках паводкові води.
У ці тривожні дні несподівано на подвір'ї Вадима-лодійщика об'явився Лодимир. Пошарпаний, змучений, але живий. Разом із своїм задругом, вірним Ситком, утік з полону, з острова Рюгена. Прибився до Новгорода разом із купецькою ватагою. Купці спинилися на торговищі, на Готському дворі, в гостипому домі, а він і Ситко подалися по домівках. Йшли і не впізнавали знівеченого града. Не впізнавали й людей, що ледве пересували ноги, вибухали люттю.
Лодимир зайшов до горниці. У полоні вона видавалась йому найсвятішим, найчистішим місцем на землі. А переступив поріг — і ледве не впав. На лавиці горілиць лежала його баба Дана. Склала на грудях руки, міцно стулила запалі зморщені вуста. Начільник туго стиснув білий убрус. Дівоцька вишита сорочка. Ноги прикриті веретою. А поряд, обхопивши руками голову, сидів отець його, Вадим.
Важко звів на сина очі. Ні подиву в них, ні радості. Очевидно, думки його літали десь далеко в світах. Кажуть, що біля покійників найясніше постає минущість всього сущого, ціна діянь, мирська суєта, намарність сподівань і прагнень...
Вони так нічого і не сказали один одному. Можливо, знали, що до істини найбільше наближає людську душу не слово, а мовчанка...
Вадим низько вклонився матері. Так само зробив і Лодимир. Підняли за кінці ковдру, на якій лежала небіжчиця, й понесли до левади. Там уже палахкотіло високе вогнище. На гарячих, пахучих соснових димах мала здійнятись до Вираю і душа Людани... Повернувшись додому, сиділи один проти одного і мовчали, доки Вадим не прорік ледь чутно:
— Наша мати кличе до помсти...
Лодимир здивовано звів на нього очі. Гадав, бабця померла своєю смертю...
Тіун Дудиця... Вольжин і Рюриків посіпака, відняв у неї клунок з двома пригорщами жита. Виміняла на торгу за шовковий убрус... Вона не віддавала йому його клунка. Тоді Дудиця штурхнув її ногою. Упала і вже не встала...
Лодимир скочив на ноги. Почав швидко ходити по горниці... Тіуни. Велеможці. Варяги. Таті... Усі таті!.. Всі п'ють кров людську, яко воду!.. Неситьці!.. Злодії!.. Людожери!.. Допоки земля носитиме їх?.. Побіг до Ситка.
А Вадим тим часом спроквола підійшов до стіни, зняв своє опоясся з мечем, підперезався. За пасок іще заткнув бартку. Відчув потребу нагадати новгородцям про себе, про недавнього воєводу Вадима Хороброго!..
Став на порозі. Роззирнувся по горниці. Он колиска під сволоком, що виколихала не лише його, але і сина. Здалося, що ледь гойднулась, ніби від чийогось невидимого подиху, може, очікувала нових нащадків славного Величарового роду. Он біля вікон материні обереги — рукаті корені, гілки, а на комині печі — дволикі й чотириликі ідоли дерев'яні... Вадим вклонився хаті, що виростила його, усім оберегам та кумирам. Неквапливо вийшов на подвір'я й попростував до торговища.
А там не вщухало чорне віче. Чавкала під ногами багниста земля. Над головами кружляло чорне вороння. Враз на березі спалахнули гари, події, човни, що стояли суцільною стіною аж до протилежного берега. Тепер вони правили людям за міст, але враз на них загуготів лютий огонь. Дим то слався над водою, то клубками здіймався угору. Полум'я загрожувало перекинутись на огорожі, на дерев'яні мостики вулиць, на дахи домів, повалуш і теремів по обидва береги Волхова.
У вечорових сутінях шаленство заграви ставало ще грізнішим. Грізнішими ставали і новгородці.
— Пожере Перун ненаситьців наших, — кричали одні
— За мечі, браття! — кликали інші. — Альбо живот, альбо смерть!
Новгородська воля вогненним клубком покотилась по боярських теремах. Давно вже не було такої пожежі у славному Новіграді. Навколо дідинця і Рюрикового терема звужувалося огненне кільце. Разом із тріскотнявою полум'я настирно і нестримно підбиралася до них і новгородська стань.
Людська помста за чорні кривди накидала на це гніздо кривдників свій вогненний зашморг.
Рюрик у розпачі і тривозі окидав поглядом палаюче кільце. В його зіницях спалахували відсвіти пожежі, і від того його очі здавалися червоними. Він не оглядався, хоч знав, що за його спиною мовчки тремтіла висока суха Єфанда, холодними руками тулячи до свого боку голову отрочати. Думав про себе: ось і настав кінець твоєї величі, Рюрику... Умів перемагати, умів сіяти смерть — зумій і померти достойно, яко воїн! Візьми свій меч і вийди назустріч юрбі!.. Та ні! Хіба він мало подвигів звершив у своєму житті? Небо не дасть його в обиду! Адже ось тут, на землі новгородській, він звершив найбільший подвиг, зібравши у своєму кулаці всі землі й п'ятини Новгорода великого, після того, як прихилив до себе, з поміччю Ольга, усіх волостелів краю...
І враз плин його думок завернувся в інший бік. Вважаєш, що привернув до себе можців новгородських? А де ж вони зараз? Чому тебе не захищають, адже ти їх стільки літ захищав од нових варягів. І де твій мудрий і зичливий воєвода Ольг? Хіба не бачить, що Рюрик потрапив у біду? Ще мить — і вогонь перестрибне па дощані дахи його онбарів! І, мов блискавка, сяйнула чітка і незаперечна думка — Ольг зрадив! Усі вони, зичливці твої, сидять нині по норах і очікують, коли чернь град-ська и житнії люди докопають його!.. І Ольг також дивиться зі своєї шпарини, жде не діждеться, коли упаде правило з рук його!..
Піт рясно скрапував зі скронь, очі ще виразніше спалахували пломенем хижої пожежі. Думкою, усім єством благав Трпглава-Світовида, і Хорса, і Велеса захистити його мечем своїм!..
У сінях терема зачулись чиїсь поспішливі кроки. Двері так різко гойднулись на петлях, що хряпнули об стіну й ледь не злетіли. В хоромину увірвався Ольг. Єфанда від несподіванки хитнулась і, ніби переломившись, упала йому па груди. Та він рішуче відштовхнув її, схопив Ігоря за руку й потяг у сіни, кинувши на ходу до обох:
— Швидше... Біжіте...
Єфапда схопилася тонкими пальцями за поділ довгої чорної туніки й з готовністю ступила за ним. Рюрик же навіть не ворухнувся.
— Ти що? — крикнув до нього Ольг.
— Буду тут. Умів добре жити. Зумію з честю померти. А ти ось... Бережи їх... — кивнув на двері, на порозі яких заніміли Єфанда та Ігор.
Ольг відпустив руку хлопчини. Став на одне коліно:
— Обіцяю!..