Дві стіни стоять одна проти другої. Розклекотана беззбройна стіна демонстрантів і мертво-непорушна стіна жандармів. Дула гвинтівок видаються Поетові ширшими за розтруби дзвонів, що віддзвонюють заутреню.
Зненацька розпачливе: "Козаки!" — і всі починають утікати. Не знаючи куди і як, але втікати. Хоча не всі. Дехто виколупує булижника з бруківки. Хапають кілки. Десь пролунав револьверний постріл.
Жандарми кинулися на безоружних. Жандармський офіцер, в якому Поет упізнав прямоспинного молодика з салону пані Н., побачив Поета.
— О, пан Поет! Як же і яким чином, дозвольте спитати?
— Де б’ються за свободу...
— Ви стали жертвою насильства, як я розумію.
— Ні, ні. Я цілком свідомо і навіть закономірно. Прошу взяти до уваги...
Жандарми вже тягли до свого офіцера молодого робітника.
— Ентот, вашскородь!
— Особо, вашскородь!
— Тек-с, — звертаючись до жандармів і Поета, каже офіцер. — А чи знаєте, пане Поет, що цей... гм... хотів вас убити?
— Мене? — обурився Поет. — Нісенітниця. Наклеп! Він... мої книжки...
— Саме так, — суворо сказав офіцер. — Саме ваші книги і вас він хотів убити. А ось тепер ми його розстріляємо. Ось і буде гаразд.
Жандарми штовхають робітника до стіни, де він склав книжки.
— Але ж дозвольте, — кричить Поет. — Але ж це!.. Людське життя... Найдорожче... Панове, невже ви? Я протестую! Я...
— Стій! — гукнув офіцер. — Ви куди його поставили, бевзі?
Жандарми не зрозуміли.
— Там мистецьке ліплення, ідіоти! Попсуєте! Он туди його! Ось так. Тепер можна. Хоча стій! Ей ти, відвернися! Не розумієш? Спиною стань.
— Не хочу, — сказав робітник.
— Що-о?
— Не хочу?
— Це... Це... — Поет ухопив офіцера за обшлаги мундира. — Ви не посмієте! Чуєте?
— Його справа, — спокійно мовив той. — Не хоче, то й хай. Ну!
Поет затулив очі долонею...
Розшалілий світ неминуче котився до війни. І скотився. Бунтівливий московський поет Маяковський писав:
Сегодня ликую!
Не разбрызгав, душу
сумей,
сумей донесть.
Единственный человечий,
средь воя,
средь визга,
голос
подъемлю днесь.
. . . . . . . . . . .
Россия!
Разбойной ли Азии зной остыл?!
В крови желанья бурлят ордой.
Выволакивайте забившихся под Евангелие Толстых!
За ногу худую!
По камню бородой!
. . . . . . . . . . .
Милостивые государи!
Понимаете вы?
Боль борешь,
растишь и растишь ее:
всеми пиками истыканная грудь,
всеми газами свороченное лицо,
всеми артиллериями громимая цитадель головы —
каждое мое четверостишие.
Поет був молодий, самотній і розгублений. Щойно привітав його дар великий Коцюбинський, але невдовзі жорстока смерть забрала його. Ще вчора мовби те було: після одної з субот у Михайла Михайловича біг він уночі в семінарію, тулячи до грудей схованого за пазуху подарованого Коцюбинським Франкового "Мойсея", лякаючись, щоб книжка не випала, коли він перелазитиме через огорожу семінарського двору.
Як не горю — я не живу,
Як не люблю — я не співаю,
Але цього я ще не знаю.
Бо завжди я — як полум’я!
Читав Коцюбинському "Розкажи, розкажи мені, поле...". А тоді Михайла Михайловича не стало. Жандарми заборонили семінарському хору співати над труною письменника. Тоді невтомний Василь Елланський, який хоч сам не співав, але завжди приходив на поміч Павлові, домігся дозволу утворити зведений хор з робітників, гімназистів і семінаристів (і пильнував потім, щоб не пролізли шпики), і хор співав "Вічную пам’ять" і "Козака несуть...". Керував тим хором Тичина.
(А над ним через п’ятдесят чотири роки співатиме Козловський, але хто ж про це тоді знав, хто думав?)
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі... О ридай же, молись:
Ходить осінь у лузі.
("Сонячні кларнети")
І вмер він восени... Так ніби провіщав тоді свою осінь.
Зірки падали довкола нього, аж ставало страшно. Століття починалося смертями українських письменників. Старицький, Марко Вовчок, Грінченко, І. Тобілевич, Леся Українка. Хто ж лишався? Мовби сама вічність кликала стати з нею на змагання.
А він ще ж і не Поет.
Голодне студентське життя, та ще й платити треба за кожний семестр по п’ятдесят карбованців. Підробляв то в журналі "Рада", то в журналі "Світло". Сидів на об’явах і хроніці. А які йому об’яви, коли він увесь у вітрах та мріях!
Які вітри
мене гойдали! У які простори
заносили мої думки! Не знав,
не помічав я: та й коли ж це саме
на крилах знявсь я вгору?..
...Я й справді ж бо,
на крилах мрії ніжної гойдавшись,
злітав аж ген туди, звідкіль мені
земля була — як на долоні. Знаю,
що мрія та могла б мене тоді
хтозна-куди завести. А тим часом —
не завела ж...
("Сталь і ніжність")
З початком війни генерал-губернатор Південно-Західного краю закрив усі українські редакції й видавництва. Заробітки пропали, але невтомний Василь, друг незрадливий, якось зумів знайти їм підробіток аж у Чернігові, в статистичному бюро губернського земства. Їздити на підводі по селах і переписувати в господарствах усе живе й мертве. Підтанцьовував довкола Павла, навмисно гугнявлячи, проказував рядки з якоїсь билини:
Кабы съездить отъ города отъ Кіева
До того нынце до города Цернигова.
Еще съездить бы нонъ кабы взадъ впередъ,
Меж енною меж объдьней межъ заютреньней.
Пливли до Чернігова на старому-престарому пароплаві "Тарас Бульба". Був повен богомольців, ледь повз по Десні, зачіпався за всі мілини й перекати, вже починаючи біля Десенки, тоді коло Новосілок, Зазим’я, Пухівки, Літок, Дубешні, Варикаєва, Боденьок, Євминки, в урочищі Столицина плавля, біля Остра, Біликів, Рудні, Моровська, в урочищі Кам’яний Ріг, коло Соколівки, Друцького й Кохичівки.
А тоді підвода однокінна, сонний дядько з батіжком, і вони з Василем, примостившись на сіні, цікавим оком роззираються довкола, маючи під ліктями цілі паки статистичних бланків для переписування. Скільки людей і якого сословія, скільки домів і строєній, скільки церков, число душ, що йдуть на заробітки, число селян державних, козаків, колоністів, число прочих, ціни на робочі руки — кінним на своїх харчах, пішим на своїх харчах, пішим на хазяйських харчах, збори з торгівлі, промислів і грошового капіталу, податку — з питейних доходів, тютюновий, цукровий, нафтовий, сірниковий, таможний; мита гербові, канцелярські, з запису документів, з паспортів; урядові регалії, казенне майно, викупні платежі, число сільських дворів і худоби в них, посіви хліба, свекловиці, тютюну й городини, скільки озимини й скільки ярини, скільки школярів, на скільки квадратних верст припадає одна школа і на скільки душ — земська лікарня.
Чого тільки вони не переписували! Про що лиш не чули й не довідувалися!
Як в "Інтермеццо" незабутнього їхнього вчителя: "Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори..."
Через сорок років Знавець напише про винесені з тих років "Сонячні кларнети":
"Більшість ліричних мініатюр, з яких складається збірка, присвячено змалюванню настроїв і переживань, навіяних спогляданням природи, любов’ю, філософськими роздумами".
Та невже ж тільки споглядання?
Гляне сонце, як дитя,
А в селі голод!
Ходять матері, як тіні, —
Вороний вітер...
На чужині десь ген-ген
Без хреста; ворон...
Будьте прокляті з війною! —
Вороний вітер...
("Сонячні кларнети")
Та будьмо справедливими до Знавця. Він теж має вразливу душу і дарує нам тонке спостереження:
"Вірші Тичини сповнені великої людської ніжності, їх переймає чиста юнацька довіра до людини й світу".
Та коли це ще буде написане? Гай-гай! А Поет міг би вже тоді повторити зухвалі слова свого російського співбрата:
И бог заплачет над моею книжкой,
Не слова — судороги, слипшиеся комом.
И побежит по небу с моими стихами под мышкой,
И будет, задыхаясь, читать их своим знакомым.
Але він скромно мовчав, хоч у щоденнику запише:
"Я не здивувався б, коли б до мене ввійшов оце Тарас Шевченко".
А тим часом комерційний інститут з огляду на ймовірне наближення театру воєнних дій переведено з Києва аж до Саратова, і студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках аж на Волгу.
Вагони, вагони, вагони. "Молчали желтые и синие, в зеленых плакали и пели". А він навіть не в зелених, а в брудно-цегляних чи кольору бичачої крові. Сорок чоловік або восьмеро коней. Гамір, тіснява, штовханина, бруд, жах. Ешелони поранених-переранених солдатів. Скорбні очі, як у великомучеників. Його душа відштовхувала бруд, муку. Очищався серцем, але серце не витримувало муки людської. Стало мов скляне. От-от розіб’ється. І вже не стулиш, мов скляний пугар.
Лікарі назвали хворобу: переродження серця. Замість лікування тільки розведення рук. Безсилля перед природою.
Я хотів би. коли я умру
(Ах, якби мені вмерти улітку!),
Щоб, закутавши в білу намітку,
Ви спалили мене у бору.
Великий життєлюб Володимир Самійленко (добродій Сивенький) вирвав його з лабетів смерті.
— А паняй-мо, пане Павле, до мене в Добрянку, а там бори і тиша й спокій, та засядемо з вами біля моїх французів, та й буде все воно добре та гаразд!..
Замкнення серед борів...
"Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина..." ("Вітер з України"),
Він карався почуттям провини перед нею. Ну як же, як же не помітив її тоді в сестер Коновал, чом не запам’ятав? Чи вже так зачарований був Полею і Нюсею, як звав він Поліну й Інну — доньок Івана Омеляновича? Гімназистка? Таж Інна й Поля теж тоді були гімназистки. Може, тому, що ті перед очима весь час, в Чернігові, а ця майнула, блиснула — і все, а росла десь далеко, росла і виросла...
Але Наталя була великодушною. Мов ангел милосердя й кротості. Вона приїхала тільки вчора, а пан Павло тут старожил, виходить? Тож він усе знає і повинен показати, бути її Віргілієм, а може, й Данте. А вже вона...
— Беатріче? — злякався він. — Але ж вона...
— Була мертва? Може. і я стану мертвою?
— Цур! Цур! — замахав він руками.
— Колись.
— А, колись? Тоді так. Колись-лись, колись-плись... Бо хворощами я своїми вже ускучивсь...
Вони ходили й ходили. Бічними вуличками, обставленими суворими, як самі старообрядці, потемнілими від негод дерев’яними будинками, виходили на площу з посадською ратушею і з кам’яницями купців-прасолів, йшли по липовій алеї, яка вела колись до палацу, вибудуваного Потьомкіним для прийому цариці Катерини.