Добре було. 3абула про все. Про матір тільки інколи згадувала, та боялася і згадувати. Що, думаю, як вона у хату — шасть: "А що се ти, — скаже, — від одного втекла, та другому на шию вішаєшся?" — "Краще б, — думаю, — вона умерла, щоб і чутка про мене до неї не доходила..." Пожили ми отак з місяць, а може, й більше. Якось панич увечері й каже: "Щось пан не їде". — "Який, — питаю, — пан?" — "Твій обидчик". — "Хай йому цур! — кажу. — Я його й бачити не хочу". Коли се на ранок щось промелькнуло побіля вікна, іде у двір. Глянула я — пан... У мене і руки, і ноги потерпли. "Пан!" — кричу. А панич: "Іди, — каже, — собі у другу хату. Я з ним сам побалакаю". Пішла я... Увійшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча ділася!.. Слово по слову — завели річ про мене. Жаліється паничеві, що я і сяка, і така: і волоцюга, і злодійкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хаті, слухає та спльовує... У його була така чудна привичка — усе мов спльовує... Слухав ото він пана, слухав, а далі як визвіриться. "Та ви, — каже, — не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побійтесь! Я, — каже, — знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, — каже, — що ви миритися приїхали, а ви так — базікати". Пан мій тоді на поп'ятний двір. "Та я, — каже, — радніший і миритися, і поступитися їй чим-небудь, хай тільки облише". — "Що ж ви їй дасте?" — пита панич. "Заміж віддам, огород дам, хату вистрою", — одказує. "То все дурниця, — каже панич. — Хочете на мир, — три тисячі!" Наче ужалений, підскочив пан. "Три тисячі? — скрикнув. — Краще я в тюрмі зогнию, на Сибір піду, ніж такій поганці три тисячі дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?" — "І прощення, — каже спокійно панич. — А ви думали як? Ще моліть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували". — "Хто? Я? — скрикнув пан. — Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете — вірте їй. Хіба вона мало ще до того, як У двір її взято, тягалася з хлопцями? А в дворі? Козачок Яшка є. Дитина, зовсім ще дитина, а вона і його розвратила!" — кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Іване Юхимовичу, ви ж, — каже, — благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самі маєте або ваші родителі крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке діло? Що вона вам — сестра, родичка? Вона не відома нікому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як візьме своє — кожному заздро стане. Кожна мати радіша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу... А я... Я богові та государеві служив безпорочно; я — відомий між людьми; а тепер про мене по всьому повіту пішла лиха слава... Через кого?.. — Аж зубами заскреготав. — А ви, — каже, — ще й карати збираєтесь... Іване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли і у вас будуть діти, худоба, крестяни... Може, і ви коли не видержите, — серце не камінь — і вдарите якого... Подумайте тільки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одірвуть від дітей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря співає! А я стою у другій хаті та з-за дверей слухаю... Так і пориває мене до панича кинутись, щоб не вірив нічому, не вступав нічого... Отже гляну в щілину, побачу панову кострубату голову, його мишачі очі — так мене страх і обійме, поступлюся геть... Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пішов пан ні з чим, тільки запрохав панича до себе ввечері. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничеві: хай одкупе матір та дасть хату й огород, — бери вже його лиха година! — помирюся. "Що ти, дурна! — каже панич. — І не думай без мого відома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", — думаю. Увечері панич пішов до його, та вернувся аж світом — п'яний-п'янючий! Того дня і на службу не ходив, а ввечері каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобі пан вільну та двісті карбованців: сто зараз, а другу сотню — як прошеніе подаси... Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матір одкупе". Зяротався панич. "Матір? — перепитує. — Ну, нащо тобі мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вільна буде, до тебе прийде. Що ж тоді? похвалить і погладить вона тебе?" Думаю: справді так; жалко і матір, шкода й себе... Що його робити? А він одно: мирися! І дає мені бумажку. "Оце тобі, — каже, — і гроші. Хоч у тебе будуть, а ні, то я заховаю". — "Сховайте, — кажу. — Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже йому вірила, дурна. Потім я дізналася, що панич потяг з пана аж дві тисячі, а мені сказав — двісті карбованців... Та про се річ далі, а тепер одно товче мені: мирися та й мирися... Написав він прошеніє, послав мене з ним до предводителя. Пішла я, подала. "А що, — пита, — голубушка, своє получила?" — "Получила", — кажу. "Діла по суду не хочеш вести?" — "Не хочу". З тим я і пішла назад. Іду та й думаю: оце двісті карбованців е. Що мені на них купити? У мене ні сорочки лишньої немає, ні платка, ні юпчини, ні кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничеві. "Чи так, то й так. Багато його, — каже, — нічого надбавати, а що слід купити — купи". Потроху я почала скуплятися. Панич дає гроші, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нічого мені і не треба! Зябуяз і яро гроші, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тільки раз панич і хвалиться: "Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твій пан нас обдурив?" — "Як?" — питаю... "Так, не віддає досі другої сотні. Було б не подавати прошенія, не взявши до рук усіх грошей". Мені, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає — хай і не дає. Йому господь за те віддячить! Хвала богові, я вільна тепер, а про гроші — мені байдуже. Живу собі, як пташка та, безжурно... Раз, — у ярмарок се було, — вийшла я і ходжу по ярмарку. Коли зирк! — між возами знайомий чоловік, З нашого села. Здорові! — признавсь-таки. Пита: де я тепер? "Служу", — одказую йому. Слово по слову — розбалакалися. "Та й добре ж ти, — каже, — нашого підсікла!" І розказує мені, що прийшлося панові чимало худоби всякої спродати, щоб мені сплатити. "Тепер ти, — каже, — багачка". — "Багачка ж, — кажу. — Багато дечого немає". Та й хвалюся, що не я пана підсікла, а він не додав мені сотні карбованців. "Як? — дивується. — Прикажчик же хвалився, що всі до копієчки віддав тому панові, що за тебе клопотався. Щось дві тисячі чи й того більше; як, — каже, — не благав, як не прохав — хоч би копійкою поступився; всі загалом виложив йому на стіл!" Защеміло моє серце. Уперше прийшло мені в голову: а що, як панич дуре?.. Потім почала розпитувати за матір. "Чи не чули, — питаю, — де і як вона?" — "А ти хіба, — каже, — нічого й досі за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось і місяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла". Прийшла я додому. Плачу — отакими! Жалко мені матері, шкода, що так мене всі дурять... Приходе панич. "Чого ее?" — питає. Розказую йому: матії вмерла, і люди кажуть отак і отак. Він насупився. "Вір ти, — каже, — людям. Чого дурні не набрешуть?" — 3 того часу почав він від мене критись та сторонитися. Як дома бува — ляга мерщій спати; повернеться до стіни — мовчить; чи піде куди — до світу засиджується. А тут і зо мною діється непевне. Чую — щось кидається, ворушиться під моїм серцем. То мені чогось весело стає: співаю, балакаю сама з собою, як дурна або божевільна: то, навпаки, слова від мене не доб'єшся. Нудно мені, важко, гірко... Подумаю про своє безталання — сльози так і заллють очі!.. Раз весела я була, розказую усякі нісенітниці паничеві, теревені правлю, а далі питаю його: "Чи будете раді синові або дочці?" Як сказала те, дивлюсь — хмуриться він, морщиться, аж на лиці змінився. "І не подумай! — каже. — Як тільки що писне в хаті — з того часу нам укупі не жити!" — "Як же ее так? — питаю. — Де ж мені його діти?" — "Де хоч. Хоч зжар та з'їж!" Повіриш, як сказав він мені те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки і ноги у мене затрусилися, у очах потемніло... Стою, дивлюся — і нічого не бачу; а світ кругом мене так вертушкою і ходить, так і крутиться... "Боже! — думаю. — І се батько каже? Де ж батькове серце?.." А я спершу тішилася, дурна. Думаю: "Коли б господь послав... як я його буду любити. Який він буде радий!" І молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на ііого було схоже. Не дасть же він занапаститись своїй дитині?.. А тут на тобі та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби він у той час ударив мене ножем у серце — не так би воно заболіло, як від того слова! Мовчу я, похнюпилася. І з того разу став він мені противний. Такий противний — господи! Уже після того не було ніколи й розмови по серцю. Він іноді і лащиться до мене, та ненависне мені його те підлабузювання; не гляну я на нього як слід, і дише він на мене важким чимсь... А тим часом і воно дає ознаки. Уже примітно і збоку стало. "Еге, — каже, — так ти справді?" І вказав на стан. Більше нічого не сказав, а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. "На, — каже, — випий; се вино таке". Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. "Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді". Не стерпіла я! "Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!" Як же скоче він, як затула ногами... "Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!" Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала. Після того щось більше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, і він до мене не говоре. Коли так тижнів через зо два прибігає він з служби раніше, ніж завжди. "Слухай, — каже, — як будуть питати, де діла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула.