Все інше — лише сліпе перемі-шування матерії, без мети, без потреби. А як це довести? Ми ж не можемо прикласти свою, людську міру до нелюдських процесів.
Відкинемо цей аспект Розуму. Візьмемо найголовніший його вияв. Самоусвідомлення. Привілей самоус-відомлення ми приписали лише собі. Чому?
Що ми знаємо, скажімо, про флору планети? Що вона собою являє в сукупності? Цілком імовірно, що дерева, трави, ліси, квіти є спільним організмом, який має самосвідомість в планетарному масштабі, а звідси й Розум. В чому життя такого надорганізму? Хто скаже? Він створює киснево-азотну атмосферу, очищає її, синтезує сонячну енергію в міріадах зелених приймачів, годує незліченну лавину тварин і людей. Практично, рос-линний надорганізм є основою навіть людського Розуму, ланкою між Сонцем і нашим життям та мисленням.
А комахи? А птахи, які без упину мігрують над планетою? Що ми знаємо про їхні функції? Нам здається — лише сезонні перельоти, а насправді — носії ще не зрозумілої нам всепланетної інформації. Хто заперечить?
А саме життя планети? її невідомі надра? Землетруси, які так тісно пов’язані з ритмікою Сонця? Грози та інші електричні явища? Чи не є грози якимось всепланетним процесом мислення? Може, й у нашому мозку гримлять свої громи, блискають електричні розряди, коли мислитель розв’язує складне завдання або герой по-встає супроти сваволі!
А Сонце? Його промені, якими воно годує планети, істот, рослини? Ми вважаємо його діяльність механі-чною, несвідомою. Хто дав право так думати? Лише те, що ми не можемо ввійти в контакт з свідомістю плане-ти або Сонця?
Ми — ланка незміряної системи Світів. Наш розум — теж є ланкою в системі безлічі інших розумів. По-ки що ми — ворожа Природі ланка. А жаль. Природа лікує. Ми — руйнуємо. Ми ще й досі не знайшли шляху до єдності людства, не кажучи про єдність планетарну або Всесонячну…
В чому справа? Де порочність нашого шляху? Може, в абсолютизації наших методів? Нашого мислення?
Ми досліджуємо частки Єдності. Частки, а не саму Єдність. Аналітичний підхід до розуміння Спільноти неправомірний. Аналіз — лише один з безлічі аспектів Пізнання. Ми нагромаджуємо багато пояснень про те чи інше явище, забуваючи, що багатослів’я віддаляє від Істини. В слові "Сонце" більше інформації про Сонце, ніж в астрономічному довіднику, де перелічуються параметри Сонця, його характеристики чи гіпотези про його походження. В слові "Людина" (в його сокровенному змісті) більше значення, ніж в описові травного чи серде-чного тракту людського організму, функцій мислення чи руху.
А ще більше — в мовчанні. Ніякі слова не передають суті. Суть — поза словами. Це знають мислителі. Це знають поети. І ось тут ми підходимо до інтуїції…"
Задзвонив телефон. Сагайдак здригнувся. Що таке? Хто втручається в його розмову з другом? Так близь-ко він відчував його присутність, так гарно було серцю. І знову — розбіглися думки, розірвана Єдність. Єд-ність… Вона є, доки є думка того, з ким єднаєшся. А думка безсмертна… Безсмертна…
Михайло підняв трубку телефону.
— Хто?
— Мишку, це ти?
— Я.
— Нарешті спіймав тебе. Драстуй…
— Вітання. Хто це?
— Лігосов. Євген…
— Женю… Пробач, не впізнав. Голова — як в тумані…
— Розумію, розумію, старик. Складна ситуація. Як же це в тебе з Ніною? Ні складу ні ладу…
— Женю, справа вирішена. Нема потреби ворушити її…
— От біда з вами. Таке подружжя. Який приклад для молоді — ти подумав про це?
— Женю, не тобі про це говорити. Одна кіберсистема не вжилася з іншою кіберсистемою — звичайна річ.
— Не дурій! Я серйозно. А втім, дивись. Я з приводу іншої справи…
— Якої?
— Ну, ти догадаєшся. Там, в підвалі, лежить…
— Розумію, розумію, — задихнувся Михайло. — Ради бога, що таке? Щось сталося?
— Та ні, нічого. Ти не хвилюйся. Просто, я хотів попередити. Ситуація така: наш відділ розформують. Може, я перейду в Інститут кібернетики. Тоді я не зможу гарантувати, що вона…
— Розумію, Женю. Що ж робити?
— Подумай. Завтра даси відповідь. Або хай лишається як експонат, але тоді хто зна, куди й кому вона потрапить до рук. Не хотілося б, щоб з нею експериментували. Хоч я й сухар, як ти кажеш, але все-таки… Або… забери її, поховай…
— Женю, ти ж казав, що не можна…
— Я домовився. Сказав, що знайшлися друзі. Коротше — можна забрати, документи оформимо…
— Я подумаю… Я подзвоню, Женю. Дякую…
— Нема за що. Чекатиму завтра. Я розумію… справа тонка…
Михайло одійшов від столу. Серце стукало гучно, тривожно. Що йому сталося? Хіба ще не вспокоїлося? Не звикло?
Він, звичайно, її забере. І повезе на Карпати. Десь на перевалі, проти зірок, проти сонця, вона спочине. Вічним сном. Можна попросити Сашка, він допоможе. Навколо будуть смереки, високотрав’я, сині хвилі Чор-ногори…
— Вічним сном? — дзвінко засміялася Ганнуся. — Ой, який ти дивний, Михайле! Хіба є вічний сон?
Що це? Звідки? Може, то вітер за вікном? Чи далекий гук потяга? Чи пташиний спів? Не збагнути, не розпізнати…
Падають жовті, багряні, червоні листки за вікном. Нечутно ступає по осінній землі Ганнуся. Легко, як хмаринка, сідає на підвіконня. Усміхається.
— Тіло поховай, — шепоче вона. — А любов залиш. Любов — з тобою, коханий. Ти хотів воскресити мене? Смішний. Навіщо?
— Так мало я був з тобою, — жаліється Михайло. — Хотілося знову торкнутися руки твоєї, глянути в очі, пройти поруч…
— Але ж рано чи пізно наступить розлука, — похитала головою Ганнуся. — Яка ж різниця — один раз ми стрічалися чи сто разів? Яка різниця?
— Справді… Нема, — шепоче Михайло. — Ти й так назавжди зі мною.
— От і добре, Михайлику. Ти зрозумів. Я рада. Я ждатиму тебе…
Тане туман в очах. Щоки вологі. Чому б то? Нікого нема. Тиша.
До кабінету заглянула Валя. Побачила на столі купу листів, охнула.
— Михайле Кузьмовичу! Ай-я-яй! Таких ще в мене нема! Голубчику, не відмовте!
— Беріть, беріть! Усі ваші, Валю!
Сагайдак усміхається. Радій, дівчинко, захоплюйся. Найменше захоплення приховує в собі дивовижні скарби відчуття, якщо воно йде від прекрасного. Люби все — марки, хмаринки, хлопців, дерева, метеликів, за-хід сонця. Тільки люби, а не колекціонуй!
Щаслива Валя виходить з кабінету. Сагайдак знову береться до записів Свамі.
"Інтуїція — це синтез свідомості. Розум, інтелект — порівнює, оцінює, інтегрує, складає з часток якусь модель Пізнання. А інтуїція блискавично охоплює Ціле, пізнає суть, стає цією суттю. Ми ще не знаємо таємни-ці цього дивовижного процесу. Та розгадка його може бути надзвичайно проста.
Ми — частка Цілого, я вже писав. Частка може об’єднуватись з іншими частками. А об’єднавшись, отримати усвідомлення Цілого або його аспекту. Ніби рантовий контакт з іншим світом. Ніби переліт на казко-вому килимі-самольоті в країну легенди. Як же опанувати дарунком інтуїції? Занадто рідкісна це жар-птиця. Чи не можна її зробити ручною?
Самадхі. Стан самоконцентрації. Давно його знають на Сході. Навколо цього поняття виникло багато ле-генд, вигадок, метафізичних, містичних пліток. Самадхі віднесли до категорії самонаркозу, схожого до тих явищ, які викликаються споживанням наркотиків. Напевне, в деяких випадках це так і є — тоді, коли до екстазу приходить свідомість примітивна, фанатична. Я маю на увазі високий стан самадхі, який приводить до відкрит-тя світових законів, творення геніальних поем, соціальних прогнозів, епохальних винаходів. Але навіть такі величні досягнення все ще знаходяться в сфері звичного. Самадхі дозволяє заглибитися так далеко в надра Бут-тя, що мислитель може збагнути закони нових ступенів Світобудови, на яких наші таємниці, наші трагедії чи радощі з приводу народжень чи смертей — лише хвилі на поверхні Океану Життя.
Ти писав мені, Михайле, про свою гіпотезу замкнутих світів. Це прекрасна і глибока ідея. Я зустрічав у старовинних космогонічних манускриптах схожі ідеї, правда, в символічній формі.
Езотеричні записи індуїзму повідомляють, що Брама — творець світу — створив наш світ незаконно, що він приховав його від Махадеви (Верховного Духа). Вішну і Шива розкрили цю таємницю і змушують Браму повернути світ у єдине лоно.
Чудово — чи не так? Досягнення сучасної мислі дозволяють розшифрувати дивний символ. Брама — наш світ — замкнутий (так вважаєш і ти), Шива (імпульс вибуху) — змушує його розімкнутися, розлетітися, Вішну (закон еволюції) — пізнає закони цього замкнутого світу і шукає виходу з нього, щоб синтезувати Єд-ність.
Виходячи з цих міркувань, можна збагнути невіддільність людського мікрокосму з Неосяжним Макроко-смом Буття. Людина, ніби крапля, яка відбиває в собі, в своїй свідомості, серці, інтуїції всю складність Буття. Всесвіт пізнає себе через нас, через Людину, і в нас він пізнає себе. А Людина, охоплюючи думкою вселенсь-кий Безмір, практично пізнає сама себе, свою нескінченну суть. Так змикаються два потоки Пізнання — один бере початок від мікробезмежності, другий наповнюється джерелом Мегабезмежності. Все єдине в Океані Віч-ності.
Ми живемо в дивовижний час. Можуть відкритися нові, несподівані можливості. Не треба заперечувати жодного напрямку в Пізнанні, якщо він відкриває двері Свободи. Свобода Розуму, Духу — це єдине покликан-ня Науки. Досі ми були рабами Природи, ми слухняно пливли в течії еволюції. Тепер настав час Синівства. До-сить сліпого наслідування законів Природи, хоч і геніальних. Хай Людина віднині творить власні закони діяння і творчості. І це будуть Закони Любові, а не муки й самопожирання, як це діється в Природі. Раб слухняно ви-конує волю господаря, Син має право створити Новий Світ…
Ось що таке для мене самадхі, брате Михайле…
Багато вже шляхів позаду. Були прірви, були вершини. Жаль, що не можу всього передати тобі. Хочу ще спробувати дослідити стан нірвакальпасамадхі. Це — стан осягнення Цілого. Не знаю — чи вміщу, чи досягну. Не знаю — чи повернуся. Тому залишаю тобі ці записи…"
Михайло усміхався, а в очах стояли сльози. Можна позаздрити такому життю. Мов орел у небі, так про-летів Свамі по життю, не жахаючись його клекоту, його безодні, його незбагненності. Так треба й мені! Як тоді, в далеких Альпах. Серед пітьми, під кулями, по вузькому кам’яному карнизу…
Свамі, Ганнусю, Гаррі, я не забув вас, я йду…
Згасав день. Кривавилося небо на заході. Велике розуміння мовчання сходило на серце Сагайдака.
До кабінету ввійшов Сашко.