Втім, і дворяни, і козаки служили більше для розваги панів, ніж для захисту країни, як ми це бачили вище при описанні веселощів у князів Любомирських, яким за обідом разом з лакеями, прислужували і війська, стріляючи у повітря з гармат і граючи на трубах та інших військових інструментах. А оскільки магнати рідко жили у своїх південних маєтках, і наїжджали туди тільки для полювання на вепрів або на гайдамаків, то замість себе залишали у своїх вотчинах губернаторів, які були в часи гайдамаччини у Смілій, Лисянці, Черкасах, Корсуні, Чигирині, Умані та інших містах і містечках. Ці губернатори, разом з городовими козаками, охороняли країну, у разі необхідності, укриваючись в укріплених замках, які були в кожному з названих міст. Ці городові козаки, щось на зразок наших інвалідних команд, мали своїх полковників, сотників і отаманів, з яких першими були у більшості поляки, а останніми виборні з козаків. Козаки мали свої мундири — надійні до ліврей того пана, якому належало місто, і лівреї ці додержувались кольорів (барв) своїх панів або свого герба, та й на знаменах їхніх завжди зображувались герби або шифри панські. Взагалі все це було дещо на кшталт панських гайдуків, яких у декого з панів, як, приміром, у Потоцького, було по кілька полків.
Коли не траплялось ніякої тривоги від гайдамаків і від ногайців, козакам нічого було робити, і вони служили своїм панам, як, наприклад, гусари Потоцького, пана Каньовського, які із голими шаблями ловили для нього українських красунь, або стріляли разом з ними диких вепрів.
В Умані особливо було правильно організоване це козацьке військо, на допомогу якого розраховував Залізняк, направляючись з ватагою до Умані. Умань же була, як ми говорили, осереддям польського, католицького і почасти єврейського елемента польської України.
Розглянемо тепер, яким чином утворився і укріпився там польський елемент.
До XVII століття землі в уманській волості подаровані були великими князями литовськими російським людям, як от Семену Кошці та іншим "землянинам". Вони володіли цими землями, тоді ще зовсім малозаселеними, на правах поміщиків. Потім ці землі, які звалися "уманською пустелею" (pustynia humańska), були пожалувані Валентину Олександровичу Калиновському, старості вінницькому і брацлавському, і при цьому королівські емісари розмежували цю землю і зробили їй законний "обвід". Згідно з цим "обводом" уманська волость захопила велику кількість земель, які головним чином межували з тими пунктами, де раніше звичайно проходили татари під час набігів на Польщу і Малоросію, і де потім подвизались козаки і гайдамаки. Уманська волость впиралася у ріку Синюху — а тут саме й лежить знаменитий "Чорний шлях" або "татарська дорога". Із-за Синюхи виходили також завжди і гайдамаки на Польщу. Далі уманська волость впиралася у річку Удич, яка впадає в Буг, а потім ця волость тягнеться до Брацлава. Отже, Умань лежала майже на роздоріжжі татарських набігів, які у середині XVIII століття замінилися набігами гайдамацькими, і від Умані взагалі недалеко було пробратися до татарських доріг, з яких одна називалася "криво-саровською" або "криво-сарайською", а друга — "удицькою".
Колишні володарі Умані Калиновські постійно воювали з козаками. Син Валентина Калиновського Мартин, воєвода чернігівський і гетьман польський коронний, був розбитий козаками під Корсунем і взятий ними у полон.
Під Уманню ж польські війська билися з росіянами при царі Алексію Михайловичу. У 1762 році Умань з частиною України була захоплена турками, а потім відбита у них гетьманом Собеським, пізніше королем Іоанном III. У 1726 році Умань, у числі інших сорока міст, перейшла у володіння Потоцьких. Під час гайдамаччини, Франц Салезі й Потоцький, воєвода київський, мав у київській і подільській Україні до 50.000 селянських сімейств, незмірні простори земель і лісів.
"Чорний шлях" недалеко від Умані був причиною того, що це місто у всі часи зазнавало частих нападів або з боку ногайських татар, або з боку гайдамаків. Ці напади, що завжди супроводжувалися пожежами, якими завершували звичайно свої раптові штурми гайдамаки, зробили те, що за дев’ять років до уманської різні це місто, власне укріплена його частина, являла собою самі руїни. На цьому "стародавньому попелищі", як висловлюються про Умань офіційні папери того часу у 1761 році було закладено нове місто і до 1768 року це вже було багате, квітуче і багатолюдне поселення із замком, сильно укріпленим, з костьолом, синагогою і училищем базиліян, в якому вчилося 400 студентів.
Щоб ближче побачити, чому Умань вважалася престижним набутком для Залізняка, візьмемо сучасний опис цього міста, оборонні сили, якими він розпоряджався і, по можливості, його економічний стан.
Це місто було обведено високим дубовим палісадом з двома баштами, через які в’їжджали у саме місто. Кожна башта мала по дві гармати з приналежностями і з ящиками для картечі. Варта, що охороняла башти, була з шляхетства. Оскільки місто розташоване на значному узвишші і з боку передмість було захищене байраками, та крім того з відкритих сторін його захищали вал, острог (частокіл) і рів, то відносно безпеки воно могло почувати себе впевнено. У центрі міста знаходився замок з великою кам’яною крамницею і службами. Тут було нове укріплення — другий вал і другі палісади. На верхньому ярусі крамниці знаходилася башта з бійницями. Місто могло розпоряджатися цілим кінним полком з 2000 козаків, набраних у маєтках Потоцького. Крім того, у Потоцького було ще 500 чоловік піхоти під проводом Майора. Втім, більша частина піхоти стояла у Могильові на Дністрі, що також належав Потоцькому. Піхота була там для захисту кордонів. Частина її знаходилася у гарнізоні міста Тульчина, що теж належало Потоцькому. Шістдесят чоловік піхоти знаходилося в Умані. Піхота ця, яка називалася "надвірною", перебувала під начальством капітана Ленарда і повинна була утримувати в місті караули, а також вартувати арештантів, число яких іноді доходило до ста чоловік "переважно із запорожців", які вибігають на грабіж (гайдамаки) і їх захоплюють уманські козаки. Врешті, в Умані було двісті конфедератів. Крім значної кількості гармат, у місті було досить ручної зброї, багато пороху, куль, картечі.
До засобів оборони слід також додати ще так званий "економічний будинок" (dom ekonomiczny), укріплений, як цітадель, обведений палісадом і захищений чотирма бастіонами. Ця цітадель неодноразово захищала місто від нападів гайдамаків.
Серед багатолюдного населення Умані знаходилося багато купців — російських (rossyan), грецьких, вірмен і євреїв. У лавках було багато товарів. Крім того, було більше двадцяти дворів (dworków), де жили деякі з посесорів, які ховалися в Умані від гайдамаків. Таких посесорів було до шістдесяти сімейств, які з дозволу Потоцького жили там безкоштовно.
Правителем або комісаром уманської волості був Младанович. Залишившись сиротою, він був вихований у домі князя Яблонського, старости ковенського, і ним же був рекомендований воєводі Потоцькому, який і призначив його губернатором уманських маєтків за одинадцять років до уманської різні. Полком командував полковник Обух. "Начал" (naczal) або старшину складали сотники і найголовнішим з них був Гонта. Весь полк мав єдину форму. У кожного козака був жовтий жупан, кунтуш і шаровари блакитні, "єломи" або жовті шапки з чорною смушковою опушкою, паски ремінні. На пасках, на ремінних перев’язях "шабатури" або довгасті картузики для куль і кремнів, вигнутий ріг для пороху, обтягнутий шкірою з оправою з червоної міді. Довгий ніж і ложка за поясом, як це ще недавно велося в чумаків. У кожного рушниця, яка по-козацьки, а не по-солдатськи, вішалася через плече на погоні. Біля сідла пара пістолетів, а третій на шнурку за поясом. У руці піка і канчук. Начальники мали подібну ж форму, тільки жупани їхні були вищої якості, шовкові (materyalne), а решта одягу з доброго сукна. У начальників були шаблі, чого не було у рядових козаків. І прикраси рушниць у начальників були срібними. Коні козаків сортувалися за мастю, і на кожні дві сотні була своя масть.
Що українському поспольству, а особливо козакам, було добре і привільно жити у польській Україні у середині XVIII століття, принаймні краще, ніж їхнім собраттям на російському боці, і що польська Україна піднялася на гайдамаччину не через матеріальну скруту, доводить така обставина.
Уманський полк складали такі поселяни цієї волості (gospodarze), які були звільнені від всіляких панських повинностей, від так званих "данин" і "плат". П’ять "димів" або сімейств давали у поміщицьку міліцію одного козака. Ці служиві люди мали свої табуни коней, стада рогатої худоби, овець та величезні пасіки, які якби їх скласти і взяти з них хоч один рік так звану "бджолину десятину", то поміщик отримав би бджіл десять тисяч пеньків або вуликів. Отже, вони мали сто тисяч пеньків у власних пасіках і нічого не давали поміщику. Навіть ті селяни, які не давали козаків, були досить заможні, відбували незначні повинності, давали невелику подать.
Гонта, який з Залізняком зажив сумної слави, походив з селян і народився у селі Росушках, у маєтку Неліцьких. Те село, де він вважався козацьким сотником, було віддано йому з усіма доходами. Та ще коли він зі своєю сотнею був на черзі у Кристинополі, резиденції Потоцьких, йому пожалували у довічне володіння село Орадівка. Гонта вмів говорити, читати і писати польською.
Уманський полк, де Гонта був старшим сотником, не завжди перебував у зборі, а збирався тільки у необхідних випадках, або ж раз на рік на огляд (popis), який тривав кілька днів. Полк ставав тоді табором, брав з міського штабу знамена з гербами Потоцьких (pyltrzecia krzyża), прапори, бунчуки, і під звуки труб, казанів, церковний дзвін після літургії, відправлявся з міста у табір. По закінченні огляду з тими ж церемоніями полк повертався у місто, і тоді для його начальників губернатор влаштовував бенкет. Козаки гуляли також і в таборі, і тут співали пісні і думи козацькі. Потім полк розходився по домівках.
Усіх сотників у полку було троє. Імена інших, крім Гонти, нам не відомі, хоч одного з них дехто називає Яремою Панком.