А сам використовує найменшу можливість, нотує найменшу дрібницю для того, щоб згодом, потім все це вжити проти тих, хто був йому приятелем і другом, щирим другом, а не таким лукавим, як він...
Правду каже Кобець, що весь жах, вся найбільша гидота шпіонажу — в тім, що шпиг використовує не тих, хто йому ворожий, або хто до нього байдужий; ні,— навпаки,— найбільше тих, що йому близькі, тих, хто найщиріше, найприязніше до нього ставиться. Бо ці ж люди з одвертою душею розповідають йому про все те, що він потім занотовує в своїх зарисах і записках, в своїх планах, які всі мають одну ціль — знищити землю, села, добро цих самих найщиріших приятелів і друзів...
Так. Добре...
Що ж робити мені?
Я не можу без огиди подумати про нього, не тільки бачити його; його, що ще вчора, менш, як 24 години перед цим, був для мене, може, найдорожчою в світі людиною, для якої я готовий був би зробити все, що тільки він від мене захотів...
Боже мій! У мене чуб стає свердлом... Я ж кидався, щоб цілувати йому руку, яка так старанно закреслювала під час нашої подорожі по Ворсклі нові болота та нові провалля.
Кобець мені пояснив, що це — найважливіше при наступі, бо в болоті можуть загрузнути гармати й люди, а по проваллях не можна перевезти тих самих гармат. Ось через що він так знав мою рідну землю: й які де ростуть дерева, й куди завертає Ворскла, й де, на якім рівні лежить та чи інша частина над морем, і де стоїть найвища гора...
А я дякував, що мені "німець все покаже", що німець вчить мене пізнавати рідний край...
Ах, я — дурень!.. Ох, я...
Ну, так!..
Але ж я не думав, щоб Кобець щось тямив у військовому ділі, й коли він запевняв мене, що німці можуть дійти й до Полтави,— я цьому не хотів вірити... Де Мюнхен — де Полтава?.. Так, я не хочу вірити, але ж ближче є інші частини тієї ж саме. України — Поділля, Волинь, Київщина. Там також живуть наші люди, й то — також наша земля...
Але ж, тривай!.. Яка мені зараз наскочила думка... Не можуть дійти до Полтави? Чому? Однак ще в 1709 році в Полтаві був не німець, а швед. Шведи ще дальше від Полтави,— але ж туди прийшли шведи й... програли нашу Україну...
Далі. Де Росія, а де Альпи? І в Альпах були москалі, коли, переходячи з Суворовим через Краків, впорядковували свої бенкети в нетрях Велички...
Коли тоді, як ще не було залізниць, якими біжать "де-цуги" по сто кілометрів за годину; коли тоді це було можливо, то тепер це можливо ще більше! Недурно ж у німців "кращі мотори на аеропланах, краща сигналізація, певніші й витриваліші пілоти", як деінде! А нас хто буде рятувати? — "Ворона" Сікорського?..
Так...
В мене голова трісне від цих думок, від цього жаху. Мені здається, що в мене не мозок у черепку, а розтоплене оливо.
Але ж що мені поможе цей мій стогін, моє мовчазне голосіння?
Треба думати і розважити спокійно: як же далі?.. Що ж далі?..
Ну, добре: Шульц — шпиг; Шульц — ворог моєї Вітчини, то, виходить, і мій ворог, бо він ворог всім людям моєї нації. Це ж не важно, що вони живуть не в своїй державі, під чужим ярмом. Їм же, все одно, доведеться битись гинути під тими стрілами та бомбами, що їх так майстерно кидають вже й тепер Кирхнери з Опішні та інші "витривалі й певні пілоти"...
А коли це так, то чи можу ж я зоставатися бодай одну хвилину під одним дахом, їсти за одним столом, розмовляти з "предателем"? "Омочивий зо мною в солило, той мя предасть",— говорив Христос. Чи можу ж я брати сіль з одної солянки разом з тим, хто вже два роки готується до того, щоб "предати" моїх рідних, моїх близьких?!..
Розуміється, ні!..
Але ж, як це зробити?
Піти — сказати:
Я знаю, що ви — ворог моєї батьківщини, і я плюю на вас?..
Дурниця! Так не можна, що ж я цим доведу?..
Але ж, що ж робити?!
Тільки ж не можна забувати й того, що тим часом цей "ворог моєї батьківщини" мені особисто не тільки не зробив чогось лихого, а — навпаки — помагав мені стати людиною, щоб я міг, коли виросту, ту ж свою батьківщину рятувати... А чи це ж було щиро?.. Я не можу вірити тепер жодному його слову, жодному його рухові...
Але ж, тривай! Розуміється — щиро. Більш, як щиро, бо він не тільки помагав мені тепер, але ж силкувався забезпечити мені спокій і на будуче. Справді, чого ж він казав: ні німецького, ні французького, ні тим паче російського паспорта мені не треба? Це ж, виходить, на те, щоб мені не довелося битись на війні!..
А може — ні, а може це навмисне, щоб я не збільшував сили нашого війська?.. Ні, це — дурниця! Що ж я один можу допомогти, а він же не здобував усім українцям, чи москалям швейцарських пасів...
Що ж робити? Я гублю голову...
Але ж тепер, тепер мені зрозумілий його кожен крок, його кожне слово.
Ех, я — йолоп!..
Єдина порада — піду знову до Кобця, треба обміркувати гуртом. На таке діло в мене не вистачає голови...
Але ж, як би мені так зробити, щоб сюди більш не вертатись?..
Я зроблю поки що так. Насамперед, не можна казитись. Треба все добре розважити, а тоді вже щось і робити...
Поки що скажу пані Магді (добре, що Шульца нема дома!) що я завтра рано поїду з Кобцем на етюди, а через те мушу ночувати в нього. Це подібно на правду, бо ж вона знає, що, ми збирались: він фотографувати, а я — малювати. Візьму з собою етюдник, записки, каламар, перо з нашого горіха, фотографії та інші пам’ятки й туристичний зодяг... Навіть все це можна покласти до куфра... А коли так, то туди влізуть і інші речі.
Ну, не можна гаяти часу, поки не вернувся Шульц!..
— — —
Спасибі Кобцеві. Що то — свій чоловік! Він мені поміг виборсатись з цього страшного клубка, в якому мене заплутала доля!
Ми радились до третьої години вночі. Нарешті спинились на такому плані: я кидаю "цей світ", в якому нема для мене спокійного місця. Я кидаю Європу, в якій один народ сталить зуби на другого, готовий уп’ястись тими нагостреними зубами один в горло другому.
Я їду за океан — до Японії й Австралії, в ті землі, про які так давно мріє Кобець... Потім ми з ним там зустрінемось!..
Але ж мене трохи наче дивує те спокійне відношення, яке виявляє до всього цього Кобець.
Коли я йому кажу, що Шульц — ворог України,— Кобець не зовсім зо мною згоджується; він каже, що Шульц — ворог Росії, Російської Держави. А ми — також вороги царської, ненажерливої Російської Держави, якою вона є тепер. То, власне,— наші погляди, тобто погляди українців і Шульців, тобто німців, майже сходяться. Він гадає, що, коли б у нас було багато національної свідомості, то, може, й ми б потихеньку готувалися до війни з Росією, може і ми пішли б одбивати свою волю. Але ж в тому й є різниця,— й Кобець сам з тим погоджується,— що німці не йдуть "одбивати свою волю", а хотять знищити Росію за те, що вона в спілці з Францією, а французи — одвічні вороги німців. Мало того, він сказав мені дуже цікаву річ. Він каже, що, як ми — українці допомогли в старі часи повстати й зміцнитись Росії через наших людей, що працювали не для України, а для "Великоросії",— так і німці ще в давніші часи, властиво, самі створили Францію, бо "франки" — то ж були не хто інший, як самі німці.
Але не в тім річ! Нехай навіть і так, нехай я помиляюсь, а правда — на боці Кобця, що Шульц не ворог України, про яку він же навіть не знав, живучи в Полтаві. Але ж тут є шпигунство взагалі. Це, все одно,— гидь, якої я не можу пережити. Хіба не все одно — ті шпигуни, що пильнували Старушка, як він мені оповідав; хіба ж не все одно — ті шпигуни, від яких застерігав мене пан Маер у Празі, коли ми пили з ним каву? А ті шпигуни, що рились у татових паперах, у тих листах, що писала мені мамуня? Ні, хай що не говорить Кобець, шпигун — все одно — є шпигун. І я не хочу, я не можу жити вкупі з людьми, що шпигунством заробляють на хліб, що,— як не крути,— все роблять для того, щоб когось "предавати".
Може військове шпигунство щось інше, але це все ж таки шпигунство! I сам Кобець згоджується, що й жандарми-шпигуни теж ніби працюють для того, щоб врятувати свою державу, тільки від ворога "внутрішнього", а ці, військові — від ворога "зовнішнього"...
Одне слово, Кобець згоден, що жити мені далі у Шульца не можна. Жити в Монахині — це, виходить, мати можливість з ним здибуватись, але це ж неможливо, як я це знесу?! Їхати кудись інде — все одно: в Німеччині — війна, у Франції — війна... То краще я поїду в ті краї, де,— як знає Кобець напевне,— взагалі добре живеться людям і ті люди, як він каже, напевне ні з ким воювати не будуть, бо довкола них — один широкий океан!..
* * *
Ми обміркували майже увесь план од’їзду. Звісно, Шульцам я не скажу правди заздалегідь. Хоча мені й тяжко брехати, як і вчора, коли я говорив Фрау Магді, що їду в екскурсію на Таґернзее, тим часом, як я сиджу в кімнаті Кобця,— але ж що я можу зробити?.. Виходить, що треба сказати, ніби я їду з Кобцем до його приятеля в Лейпциґ. А з Лейпцигу чи відкілясь там далі, я напишу Шульцеві все по правді.
Речей, звичайно, всіх не заберу, але то не велика печаль. Головне — гроші; й тут буде морока. Річ в тім, що, коли прийшли мої гроші від Старушка, я зробив дурницю. Шульц сам хотів, щоб я поклав їх у касу на свою книжку, а я сказав, хай він кладе на свою. Як я тепер їх добуду? — не знаю.
Правда, у мене є грошей багато: це ті, що зосталися від дороги: 700 карбованців — це майже вдвічі більше марок. Кобець каже, що він, коли йому заплатить Старушок у Києві, може позичити 500 марок, які він відложив на подорож до Австралії. Я так і зроблю, бо Старушок має мої гроші, хоча б з оренди нашого дому, а далі — з оренди саду.
Отже, каже Кобець, і цього мало, бо гроші В’ячеслав В’ячеславович може вислати мені тільки в Японію, але ж вони прийдуть не швидко, й мені може доведеться їх довго чекати.
Я ще думаю, коли у Шульца зостанеться моїх майже 12 тисяч марок, то я можу позичити ще у Фрица, що в нього є на його книжці, а Шульца буду просити, щоб він повернув принаймні Фрицові мій борг.
Кобець ще каже, щоб я зоставив у нього листа до Шульца, може той віддасть мої гроші, й тоді Кобець сам вишле їх просто до Австралії, до Сіднея... Тільки я не вірю цьому. Коли він довідається, що я покинув їх за те, що він — шпиг,— він мені цього ніколи не подарує й, звісно, грошей не віддасть. Не віддав же "дядюшка" нічого, хоча, як виявилось потім, мама заплатила йому за мене за цілий рік вперед, а я ж йому не зробив жодної шкоди...
Ну, це все — те ж пусте.