А вона… вона…
І голова з твердими рисами, з гіркою глибокою зморшкою біля опущених кутиків уст, опустилася ще нижче…
…………………
З того дня на кожному кроці Пилат помічав вияви співчуття у своїх рабів: і в несміливих поглядах їхніх, в обережних рухах, в зітханнях, що іноді зривалися з їхніх уст. Розумів, що в тому проглядає людська добрість, а не слухняність чи страх невільничий.
І це гостро пекло колишнього можновладця… Як милостиня… від якої не міг відмовитися, щоб дожити віку!..
Лікар Антимах, мовчазний грек, був єдиною особою в маєтку, що знала, з чого починати розмову, й могла викликати Пилата на розмову.
Але лікар також бачив, що його пацієнт, хоч фізично ще дужий, не потриває довго, бо не хоче жити!
А все ж таки часами лікареві пощастило викликати Пилата на розмову. Тоді, як у власних думках, вимовлених уголос, Пилат шукав пояснення своєї меланхолії. Але для цього мусіла з’явитись причина.
А такою причиною був або синів лист, або повернення когось із посланців, що приїздив повідомити про повну відсутність слідів Магдалини після відплиття барки з Таррагони…
На Таррагоні обривалися всі сліди. Власне, це була тільки єдина літера на табличці, замість цілого слова… Відпала навіть можливість якихось припущень! Для мозкової чинності залишалась тільки одна сфера — згадки! І тільки оті спомини про минуле були єдиним субстратом, на якому Пилат ще тримався при житті.
Але Пилат не хотів наслідувати всіх римських сенаторів на відпочинку, що на старі роки писали свої мемуари. Про що, власне, міг би він писати? Впускати юрбу в своє інтимне життя? Життя з Клавдією Прокулою?
Чи про те, що його переможено підступом і лукавством?
Чи виправдовуватись, що перемогли "переможені", на яких він наступив своєю сандалею? Якими так погорджував, що навіть не вважав потрібним тримати в Єрусалимі цілої легії вояків[419]? І знов повертався до основного питання: що ж, власне, звалило його?
На око виглядало, ніби той процес у Пасхальні дні…
Але процес був тільки приключкою. І Пилат зловився на ньому, як жовтодзьобе пташеня в сильце, що його наставив негідник без сили, без честі, без сміливості!..
Дійсно, фатум[420] не тільки посміявся над Пилатом, а просто плюнув йому в обличчя!
І знову, як після процесу в Єрусалимі, Понтій перестав спати…
— Помре нам пан!
— Швидко помре! — перемовлялися невільники.
Але що невільникові панова смерть? Помре цей, буде інший! Хіба здихаєшся рабства смертю пана? А все ж таки невільники співчували. І знайшовся навіть такий, що пожалів пана не тільки словами, але й учинком.
— Ні! Це не чари юдейські, як дехто каже! — прийшов до остаточного висновку раб Едуен. — Це заподіяли так нашому панові ображені боги! Боги нашої землі. І саме за те, що ставить вище них своїх римських богів! Треба одного: перепросити Тараніса та Беліссену[421].
Ось піде Едуен на тяжку прощу в бездорожні ліси… І коли пощастить йому дійти, випросить панові здоров’я й життя!..
Умовив управителя, випросився:
— Піти панові по лік!
— Що ж, — міркував управитель, — коли з доброї волі зголошується раб, що йому ось-ось вийде воля! Цей не втече. А надто Едуен!
…………………
І подався Едуен спочатку вздовж Родану.
Потім звернув у дикі хащі, на несходимі гори, до малоприступних вишин.
Там-бо, в глибоких печерах з таємними входами, виходами й переходами, живе мудрість старовіка, друїдська, що її римська зброя позагонила аж у неприступні нетрі землі[422].
Є ще там і жерці й мудреці! Знають вони таємні сили, говорять з ними про все!..
Як би ж не знали вони й про ту приховану "істину", що так за нею пан побивається?
І чує Едуен, як шепотить вітер у старезних кронах дерев:
— Іди, чоловіче, просто до віщої діви… Вона знає…
Мабуть, що знає!..
Тільки ж Едуена бере сумнів: чи не ліпше все ж таки було б до друїдів? Ще змалку наслухався про них чимало. Тато аж двічі ходив до них на прощу. Дуже мудрі вони! Аж тяжко простій людині зрозуміти, що саме вони віщують, чого навчають…
Золота не беруть. Кажуть на нього:
— Зло! Жовте нещастя!
Подарунків не хочуть. А поміч і ліки дають за спасибі.
Кажуть лише:
— Богові дякувати!
А якому саме богові — не кажуть! Не забороняють кланятися жодному… Бо говорять:
— Бог єдиний для всіх… Тільки кожен нарід його по-своєму називає, своє наймення дає[423]…
Незрозуміле це Едуенові… Як-бо це так? Стільки народів на світі, а в усіх — один-єдиний бог! Той самий? Ще й нібито всіх, усі ці народи, він один і створив?..
Щось тут, певно, не так!..
Дивиться на верхи дерев Едуен, а вони лише вітами хитають, мовляв:
— Де ж тобі, людино, таке зрозуміти!
— І таки правда! — погоджується Едуен. — Де ж би таке можна було збагнути?
Зітхає. ЗакруЧує за вухо довге пасмо волосся, що виростив собі, як старий звичай каже, на виголеній голові[424], — і йде все вище, все далі…
Друїди знайдуть раду! Вони-бо знають багато, якщо не все на світі!
Не дурно ж вони з небесними духами говорять… А духи до них по веселці, як по повітряному мості, спускаються…
Аби лише дійти до їхніх печер!..
Там є ті таємні могили невідомих істот… Ніби також людей, але таких, що то ще перед людьми Землю-Матір топтали…
Кажуть-бо ті, що знають усе, що вже три тисячі літ обминали дощі ці могили, аж поки вони на поверхні землі не з’явились[425]…
— Три тисячі літ! — міркує Едуен.
Добре ж, якби він міг собі уявити, чи це дуже довго. Але Едуенова уява не вельми велика. Не вистачає її, щоб уявити собі ті істоти, що були ще "перед людьми"…
Знає він тільки, що полишили вони друїдам чарівний камінець каллаїс.
Едуен цю назву добре знає! Навіть у дитинстві бачив той святий камінь на власні очі! Ба, навіть цілував його!..
Бо то камінь вічного щастя, а дехто каже: камінь вічного життя[426]! В’ються думки Едуенові, в’ються все вгору й стежки, в доброму, без хижого звір’я друїдському лісі[427]…
Неначе вже веселіше шелестить і гомонить той високий ліс, що з небом говорить і над головою людини перекочує хвилі повітряного шуму… Аж здається Едуенові, що новою силою наливається його тіло…
Неначе він тільки що вибрався в путь!
Бо ліс — це рідний батько! Рідний дім! Тільки в лісі захист і безпека.
В лісі скрізь їжа! І джерела студені, чисті, співучі… І ліки… Й зілля чарівне! Все — в лісі!
Та ж у лісі, — в побожному зворушенні оглядається на один і на другий бік Едуен, — та ж у лісі таки й самі боги живуть!..
А в хащах, куди не повернешся, ліворуч і праворуч, попереду і ззаду — скрізь кують зозулі… Цілий тисячоголосий хор зозуль!
Крешуть світлі іскри молотками, обмотаними шовком…
І вилітають іскри, легесенькі, срібні, високо-високо… широко-широко… аж згаснуть у вогких глибоких лісових пущах… Розлітаються гущавинами, вигаслі, як холодні капки… без жодного блиску… Щось розпирає широкі груди варвара. Туга чи щастя?
Якби Едуен знав, що це таке?! Таке-бо воно йому незвичайне… без назви те почуття… Й таке п’янке… гарне!
Почуття волі, свободи…
…………………
— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене! Мідянокоса та пророчиця, кажеш?
Допитується й перепитує Пилат. І не може відвести погляду від галузки омели, від оливного віття та тернових шпичок, що їх приніс йому Едуен із своєї прощі до друїдів.
— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене!
Пилатова думка спалахнула давно вже забутою радістю:
— Вона це!.. Магдалина! Вона!
І збудилась так давно вже приспана енергія…
Зазвучала в ній якась нова, раніш незнана Пилатові нота.
Було в ній щось тепле, хвилююче, що викликало тремтіння серця…
Поривало подивитися на всіх приязно, дати комусь радість, співчувати, підтримати, виявити ніжність… Так, ніжність… таку незнану Пилатові!..
Ожила осяйна мрія й освітила прийдешнє… Ні, більш як мрія — надія стала, як ростральна фігура на кораблі його життя!
Ці почуття постали такою могутньою хвилею, що залили раптом увесь світ… І несли Пилата в невідомий край… у ясні простори… без меж, без кінця!..
Пилат зітхнув з полегшенням, немов скинув із себе тягар, що тяг його на дно… З’явилася мета в його житті!
Схотілося жити! Жити, щоб знайти келех магів, цю єдину в світі дорогоцінність! А знайшовши, Пилат не пожаліє всього свого майна, всіх своїх сил, щоб навіки забезпечити келех…
Вкупі з Иосифом Ариматейським спорудять вони в неприступних горах нездобутну схованку для святого келеха… Доглядатиме його пітоніса, Маріам з Магдали.
Будуть при ньому сходитися "охоронці келеха", що про них згадував Ариматейський. Сходитимуться за великим столом круглої форми, щоб не можна було нікому сісти вище або нижче. А стіл має бути з лазуриту сяйливо-синього, як небо!..
Пилат, суворий прокуратор Юдеї, мріяв, як… юний Кай!
Раптом надбігла думка: чому Йосиф Ариматейський, чужинець, походженням з народу, що знає лише помсту й ненависть до "несвоїх", міг вибачити Пилатові, що, маючи владу, не оборонив Йосифового найулюбленішого Раббі?
Згадалися давні зустрічі, розмови з Йосифом. І з них вимоталася думка: бо Любов була підпорою Йосифовою!..
Любов, що не потребує жодного людського "права", "справедливості", бо вона вища над усе. Їй Вистачає самого милосердя, необмеженого милосердя й прощення, так само необмеженого, бо вони увільняють від тягарів, від усіх пут…
Тож не чекати й хвилини!
Едуен знайшов дорогу. І Пилат мусить негайно вступити на неї! Ще сьогодні вирушає він по келех!
Іншої мети він уже не матиме ніколи!
І летить одно за одним Пилатове розпорядження:
Щоб за годину був готовий до довгої мандрівки великий прогулянковий човен на восьмеро веслярів з доброю каютою.
Щоб негайно понад берегом виїхало десять вершників з десятьма вільними кіньми…
Щоб погнали ще під ніч восьмеро сильних мулів, навантажених їжею та всім необхідним для таборування в лісах…
Щоб на човен узяли всякого запасу на сорокаденну подорож, — таку, як була подорож Едуенова.
Едуен дістав волю за принесені відомості. Він і поведе виправу вже як вільний. І, як вільний, дістане за це нагороду.
Але, нехай ще, поки будуть скінчені приготування, слово по слову, розповість, що казала віща діва.
— Найясніший пане, сказала так: "Захована істина принесе мир душі, пораненій тернами". Отже, й дала тернину. Потім сказала: "Як омели, не на землі, а на посвятних верховинах треба шукати її". Та й дала омелу. А потім ще сказала: "Спрагу серця втишить келех Вічної Радості".