Бом-м-м!.. Знову вдарило в голові, знову ледь замакітрились памороки, знову гойднуло моєю постаттю. Лишенько, та це мав бути дзвін неабияких розмірів, якщо так потужно діяли на мою психіку основний тон, терції, квінти й октави цього незвичайного музичного інструмента, еге ж, чималенький дзвін мав гудіти в моїй голові, цар Петро Перший переплавив би його на добрячу гармату проти шведів чи турків! Добре, що я живу тепер, а не в старі, сповнені небезпек часи, коли могли б звинуватити, що ховаю від держави мідний дзвін у голові,— й прости-прощай не тільки голосистий дзвін, а й голова!
Знову бамкнуло в потилиці та скронях, і мене взяв острах: а коли голос дзвона лунає на всю Яблунівку, а коли почують і подумають, що я обернувся на дзвіницю, де б’ють на сполох? А якщо примариться комусь, що горить колгоспний корівник, і народ побіжить із відрами води, й зворохобиться пожежна команда? А коли злякаються, що злодійська зграя зазіхнула на яблунівську святую святих — на постамент, поставлений під майбутній пам’ятник Хоми Прищепи? Га народ же заходиться коло мене, мов коло батькової чуприни, дадуть губки й прочуханки, нагріють потилицю й дадуть потиличників, а як звалюся з ніг, то за кулаками діло не стане!
Ото так за пробийголову думаючи, як не пригладьголову очікуючи на поміч, я прислухався до могутніх ударів дзвона в єстві своєму, як ізнагла — вібруючи, гаснучи, вимер— хаючи,— покотився десь дуже далеко в моїй свідомості останній звук малинового дзвона, покотився, зоставляючи начебто білосно-оксамитовий слід у душі моїй — і не повернувся. І стала моя голова неправдоподібно порожнісінька, й справді як ота стара церковна дзвіниця, з якої не тільки дзвін ізняли безбожні атеїсти, а й сичі та сови геть повилітали, бо, звикнувши до малинового подзвіну, не змогли жити в глухій пустці.
Я вже не сумнівався в тому, що блюз американських негрів і монотонний подзвін мідного дзвона лунали в моїй голові. На диво, містичний жах не оповив єство, не ввергнув у хаос паніки та божевілля. Я навіть із цікавістю став прислухатись до себе: що там далі за програмою?
Цвів погожий літній день, як сонях на городі; мимо проходили заклопотані люди; зовсім низько над селом пролетів вертоліт, схожий на велику й злу механічну бабку; на велосипеді проїхав зоотехнік Невечеря, й вуса на його лиці сиділи, як двоє ситих перепелів у житі...
І враз голова сповнилась немилозвучним, несуголосним звучанням різних інструментів!.. Гавайська гітара озвалась характерним своїм — глісандруючим, вібруючим—звуком, який добувався за допомогою плектра зі струн, притиснутих металевою пластинкою... Можна було впізнати банджо-укулею, банджо-мандоліну, банджо-гітару з шістьма ординарними струнами, банджо-тенор з чотирма ординарними струнами... Можна було не так упізнати, як вгадати тромбони — альтові, тенорові, басові, контрабасові... І, либонь, віолончель озивалася соковито, співуче, та ще скрипка, фортепіано, ще якісь інструменти... Хто звів докупи цей оркестр, хто примусив виконувати пошлі, еротичні ритми, якими задвигтіла моя голова? Какофонія, повнісінький сумбур, начебто гавайська гітара, банджо, тромбони, скрипки та інші інструменти з ланцюга позривались і в буйному шаленстві чи то в шаленому буйстві святкують свято дисгармонії, свято втрати здорового глузду, свято розбещеності. Тваринна жорстокість, неприродна різкість, нелюдське напруження — хто склав цю пошлу еротичну музику, чому вона гримить у моїй голові, як грім небесний у захмар’ї? Мозок мій палахкотів, наче бензином підпалений, серце билось у грудях швидко, як б’ється целулоїдна кулька пінг-понга під ракетками вправних тенісистів, а нерви вже, здавалось, тліли в усьому тілі — так тліють і смердять насмалені нитки полотняні. Я кинувся мало не бігти по вулиці, вже не боячись привернути до себе увагу, проте хіба можна було втекти від цієї какофонії? Від какофонії, що надсадно ревла в моїй голові, не можна було втекти, як не можна було втекти від себе і, страждаючи від марності зусиль, я захотів закричати до яблунівських колгоспників: "Людоньки, врятуйте мене від цієї какофонії! Дістаньте з моєї душі гавайську гітару й розтрощіть об яблунівські тини, дістаньте банджо і порвіть струни, вирвіть отой басовий тромбон, який завдає непередаваного болю!"
Проте я так не закричав до яблунівського люду, бо нічого б не втямили з моїх волань, а тільки подивилися б як на несамовитого, якого слід ізолювати від колгоспників "Барвінку" з допомогою районної міліції!
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ,
де відбуваються події ще загадковіші й химерніші
Гнаний банджо-гітарою з шістьма ординарними струнами, банджо-тенором із чотирма ординарними струнами, банджо-укулеєю, банджо-мандоліною та іншими немилосердними інструментами, котрі з чиєїсь жорстокої волі творили в моїй голові джазові еротичні ритми, я бравою риссю дістався берега яблунівського ставка. Злякавшись, жаби з зелених долоньок латаття шубовснули в глибину, розбивши на скалки небесну голубизну поверхні. Мабуть, і я б кинувся слідом за жабами в ставок — якщо музику не втоплю, то хоча б утоплю себе! —та в цей час музика в голові стихла. Запала тиша, солодша — всупереч усяким дисонансам — наймилозвучнішого суголосного звучання. Звільнення від тиранії какофонії було таке несподіване й раптове, що тиша спершу оглушила мене не менше, ніж недавнє вивергання пошлої еротики.
Не встиг я натішитись тишею, смакуючи нею, мов найприскіпливіший гурман, як у голові моїй щось клацнуло. З таким звуком перемикають зіпсовану клавішу в радіоприймачі, бажаючи послухати іншу програму. Почулися загонисті, вогняні звуки скрипки, басолі, бубона,— це грали українські троїсті музики. Свідомістю й підсвідомістю, нутром і єством, усіма своїми фібрами я відчув, що троїсті музики грають гопак. Власне, вони грали, а ритми гопака разом із кров’ю струменіли по моїх жилах, хвилі гопака доходили до кожної клітинки й капілярчика, вони складали моє дихання, зір моїх очей, матеріальність моїх думок і почуттів. І я — вже був не я, а якийсь феномен, який увібрав у себе зміст і форму танцю, а тепер неминуче мав виразити й зміст отой і форму. Усвідомлюючи чи й не усвідомлюючи своїх вчинків, бо зараз мої воля й свідомість належали якійсь вищій силі, а ця сила, можливо, прибрала подобизну народного танцю, я заходився танцювати гопак.
Танцював гопак, хоча здавалось, що то не я танцюю гопак, а гопак витанцьовує мною, як хоче. Розумієте? Взявся руками в боки і, присідаючи та викидаючи вперед ноги, вигукував:
— Жінку дайте! Хочу танцювати гопак із жінкою!
Власне, то не я кричав, а та вища сила народного танцю,
що підпорядкувала душу, кликала жінку, щоб шаленіти спільно з нею у вихорі, у полум’ї, у нестямі. І, видно, така вже була магія мого бажання, що неминуче мала витворити жінку — й витворила, й жінка раптом появилась із верболозів. Соломія! Скільки ж ми не бачилися з тобою, Соломіє, тож не барись, іди на вогонь танцю, хай вогонь спалює обох, бо тільки вдвох і можна звідати солодке страждання.
Загорнута в старовинні строї, Соломія скидалась на велику барвисту квітку, яка чомусь надбала подобизну жінки. Запаска й керсетка її, дякуючи світловим рефлексам, палахкотіли кольорами веселки, до того спричинялись нитки основи й піткання, переплетені під різним кутом. Рисунок на керсетці складався з пружків, кожен із яких ішов косо, вертикально чи горизонтально, на рисунку виділялись квадратні та ромбовидні фігури. Крайні поля запаски вражали різнокольоровими узорчатими смугами, а середнє поле вбирало зір темно-вишневим насиченим кольором. Верхня двоколірна заснівка — зелене з голубим — виступала з-під пояса, схоплювала Соломіїн стан мовби живими барвистими блискавками.
— Четвер середу догнав на льоду, як став тащить, аж лід тріщить,— кинув я примовку до танцю, щоб веселіше та завзятіше вихилялося й руки-ноги туди-сюди викидалися.
— Ішла баба дубнячком, зачепилась гапличком, сюди смик, туди смик — одчепися, мій гаплик,— підхопила Соломія, й зерна її зубів засвітилися в усмішці, як зерна дорідної кукурудзи.
— Ой жаль шевця, та не вернеться: набрав підошов та і к чорту пішов!
— І жив — не любила, і вмер — не тужила, і на лавці лежить — і не буду любить!
— І ти тут, і я тут, а хто ж у нас дома, тільки піч на кирпич, солом’яні дрова...
— Трошки гречки, трохи проса, трошки взута, трошки боса...
Велике діло гопак, який гримить у твоїй голові, який кидає твоє тіло у шал танцю й вичаровує в яблунівських левадах таку жінку, як Соломія, та ще в старовинному одязі, та ще в червоних чобітках. А ноги ж її в тих чобітках — наче дві лілеї білі, що в гарячий вогонь вступили. А груди ж її у вишиваній керсетці — як дві голубки, що на крилатих чортах літають чи то в раю, чи то в пеклі. А губи її, а щоки її, а брови її, а очі її — зоряна метелиця, та й годі!
Отака людина, бачте... Ще недавно Соломія, навідавшись до знахарчиної хати, горювала й тужила за сином Максимом. За сином Максимом, який начебто доводився сином і мені, хоча я ні сном ні духом не відав раніше про нього. Аби не побільшувати її материнське горе, я згоджувався, не заперечував... А тепер ось, виплакавши криваві сльози, вдарила Соломія горем об землю. А тепер ось, у сльозах хустку виправши і на грудях висушивши, танцює Соломія, і так мені хочеться, щоб нашому танцю не було краю, щоб до Соломії не поверталась журба так, як ластівка повертається навесні.
Музика, що звучала в голові, обірвалась, натомість почулись карбовані ритми похідного маршу. Я й не стямився, коли перестав танцювати і, випроставшись та випнувши груди, чітким кроком рушив геть від Соломії. Вона, розгублена, глянула на мене благальним болем очей, блискучих і свіжих, мов перлиста роса на достиглій вишні. Тим поглядом просила зупинитись. Та що я міг удіяти з собою, коли належав не собі і своїм бажанням, а ритмам маршу, який лунав у свідомості, його чотиридольному розміру, його чіткому ритму, його маніфестаційній владності, а тому й вибивав крок, віддаляючись од Соломії...
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ,
де висловлюються слушні міркування про злочинну діяльність Центрального розвідувального управління США
Такого фантастичного самопочуття я ще ніколи не звідував за все своє життя.