е якесь хирляве, обижепе богом і людьми, каліка або недоріка, у кого ущербок у душі й у замислах.
— Каліка на голову! — зпову гукнув Педан, а дядько Обеліск припечатав:
— Знайти, знищить як клас і ніяких йому обелісків!
— Для цього є закон, — нагадала спокійно Зінька Федорівна.
— Ага, закон! — спалахнула Тоня. — Закон діє тоді, коли вас образять дією, штовхнуть, дадуть ляпаса, наступлять на ногу, вкрадуть шапку. А анонімник обливає словесним брудом на папері, доки його не виявлять як наклепника.
— Є статті,— пояснив Зповобрать,— є статті, в яких усе визначене. А тільки до кого ти їх застосуєш? Анонім — це, кажеться-говориться, як фашистський снайпер на фронті: ти його не знаєш і не бачиш, а воно тебе крізь оптичний приціл — як па долоні.
— Не снайпер, а паршивий пес: гризе своїх братів і втішається! — вперше подав голос дід Левенець.— Коли казати примірно, то от мій предок полтавський полковник Левенець судив колись за Литовським статутом, який визпавало козацтво. Сьогодні про нього ніхто й не знає, а от я можу' нагадать. В Литовськім статуті, в розділі четвертому, артикулі сто п'ятому, про ябедників сказано так: "Забігаючи тому, аби люди злі від наклепу па людей невинних повстягпені були, уставуємо, єстліби хто, забувши страх божий і сором людський, вигадані наклепницькі речі доніс і те на пього явними доказами і слушними знаками доведено, тоді такому ніздря розрізана бути має і вже такий аби ніколи до ЯІОДНОЇ посади і людного діла припущений не був".
— Розірвати ніздрю пасквілянту — це здорово! — вигукнув Педан.
— Еге,— засміявся хтось,— він з тою ніздрею інвалідність собі оформить і ще й пенсію загрібатиме!
— Якби судили показовими судами, ніяких анонімників би не було,— заявив Грицько Грицькович.— А то "прирівнюють до громадян", от і допрпрівнювалися. Помилка товариша Левенця, що він вчасно пе повідомив ні парторгапізацію, ні громадськість.
— Я сподівався, що той Шпугутькало сам зрозуміє,— зніяковіло промовив Гриша.
— Ось у чім твоя помилка, здається-бачпться,— пояснив Зновобрать.— Ти хлопець робочий, а воно ледащо. Ледащо ж завжди таке: що більше йому потураєш, то більше воно нахабніє. А тепер, Грпшо, розкажи товаришам про своє припущення нащот цього Шпугутькала.
Гриша сказав, що заява його буде неофіційна, нічим ще пе підтверджена, крім слів Рекорді, сказав також, що деякий час мав підозру па самого Рекордю, бо ж тунеядець, паразитує, як гусінь, чоловік нікчемний і пустий, хоча й добродушний, а пе обізлепий. А тут діє істота вже й не обізлена, а мовби ошаліла, обпльовує зміїною слиною все довкола наосліп, без будь-якої мети і думки. Хто б це міг бути? І от випливає прізвище нового вчителя фізкультури Пшоня, вже є деякі підтвердження, але потрібна цілковита впевненість, тому й хотілося порадитися з товаришами.
— Можу сказати, що для нашої школи цей Пшонь — справжнє стихійне лихо,— заявив директор школи.— Може, чума.
— Це той, що з свинею? — спитав хтось.
— З свинею і само свиня свинею, виходить?
— Це отой, що в Несвіжого? — подав голос дід Утюжок.— Ох і в'їдливе ж стерво! Мепі врачі од задишки приписали в якусь хлейту дуть. А синок Несвіжого на сопілці, як пообідає, любить вигравати. Я й пішов, думаю, попрошуся в сопілку подуть. А це стерво вусате як присікалося, як присікалося: коли хлейта прописана, то хлейту треба, а не сопілку! Так наче то його діло! Я кажу, чи я бачив ту хлейту? Може, вона така, як сюрчок у Білоцорківця? Так і сюрчок же до войни був роговий, а тепер залізний. А рогові були сюрчки, ох і сюрчки! І гребінці були рогові, а тепер самі лю-мінієві. Куди воно все поділося?
— Для космосу, діду! — зареготав Педан.
— А ти не регочи,— образився Утюжок,— а подумай, як ото помогти нашому голові і всім нам. Я раз один побачив ото вусате ї вже пойняв, як воно висвииячується. Тепер, виходить, треба його вивести на чисту воду. А тоді вже відрубати хвоста по саму ріпицю.
— Ти, діду, давай по суті, кажеться-говориться,— перебив його Зновобрать.
— Сам ти дід-дідуга! — образився Утюжок.— А я на цього ма-хамета знаю спосіб!
— Який я?е? — поцікавилася Тоня.
— Розкажу йому таке, що він зразу й одпигае свого доноса! [ — Що ж ви йому розкажете?
! — А про полоза! Раз воно, як каже Гриша, гадюче плем'я, то і на полоза й клюне!
— Ви вже йому тоді ліпше про динозавра! — усміхнувся Гриць* ко Грицькович.
— А що то за дпнозаврій? Щось я не чув.
— Були такі тварюки мільйони років тому. Жили у воді. Подохли всі, бо похолодало, чи що. А тут, мовляв, ва фермі в Дашунь-ки вивели й вигодували, тепер нонищать усе тваринництво!
— Може, про мамонта? — подала голос Дашунька. — У мамонта один зуб важив півпуда. Дерева перемелював. Ніяких комбікормових заводів не треба. Мамонти подохли, бо стало жарко.
— Динозаврій мені підходящий, — сказав Утюжок, — раз у воді жив, це якраз для мене. Я й цього Шпипяйла у воду штовхну, як хвашпстського хвельдмаршала.
— Та не Шпиняйла, а Пшоня, — поправив Зновобрать.
— Мені воно однаково. Припоручите — виведу на чисту воду.
— Доручати ніхто такого не може, — заявив Зповобрать, — це справа нашої честі — викрити наклепника і очистити обстановку в нашому передовому селі.
— І зберегти довколишнє середовище! — вигукнула Тоня.
ТРОХИ МІФИКОЛОГІЇ, ЯКУ МОЖНА НЕ ЧИТАТИ, ЯК І НАШЕ ПЕРЕДСЛОВО
У тривожно-напружену розмову веселоярівського активу автор не міг втручатися з багатьох причин. Перша з них суто літературна: автор завжди повипен дати можливість своїм героям вибалакатися, сам же при цьому — нічичирк!
Друга причина — розгубленість і навіть паніка. Автор слухав і пе міг повірити, щоб у Веселоярську завелося таке породження єхидпп, такий виплодок понурих епох первісного безладу, плутанини й хаосу.
Третя причина, сказати б, престижна: авторові кортіло вже тут, не рушаючи з місця, всебічно й грунтовно обдумати проблему й генезу, тобто походження, такого ганебного явища, як наклепни-цтво і доносительство, підійти до цієї проблеми з позицій монументальногр Дсторизму (користуючись термінологією деяких літературних критиків), продемонструвати її розуміння на рівні світових, стандартів, одним словом, щось отаке.
. А тим часом автор вимушений був, замість своїх глибоких розмірковувань, пильно вслухатися в те, що говорять веселоярівці про невідомого злісного наклепника, наставляти вухо то на одного, то на другого, подумки метатися між ними, як ото бігає заєць між копами. Порівняння, треба визнати, досить застаріле. Що таке заєць? Незабаром він лишиться тільки на малюнках у дитячих книжечках та в серії мультфільмів "Ну, заяц, погоди!". На Україні налічується мільйон зайців, а на них — півмільйона мисливців. Коли врахувати, що тепер у кожного мисливця неодмінно двостволка, то виходить, що на кожного зайця дивиться смерть. Скільки ж їм ще жити на нашій прекрасній землі?
А хто сьогодні знає, що таке копи, полукіпки, снопи, коли в нас суцільне торжество прямого комбайнування або косіння на звал і молотіння тими ж таки комбайнами?
Отже, ні зайців, ні кіп, старе відмирає, нове народжується, а тим часом автор цієї відчайдушної розповіді бігає, як заєць між копами^ дошукуючись сенсу в безглузді, намагаючись пояснити непоясниме, пробуючи знайти корені незакоріненого, але всюдисущого, мов вірус.
Ми починали, з раю і з перших його поселенців, цим доведеться й кінчати. Є відомості (щоправда, неперевірені і непевні, але таки є!), ніби найпалкіщою мрією Адама було зовсім не проникнення в таємницю всього сущого, не пізнання всіх причин і наслідків, не розщеплення атомного ядра, не відкриття формули ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти^, а примітивне бажання придбати лісопилку. Так, як ото сьогодні нам хочеться придбати імпортний меблевий гарнітур, кольоровий телевізор з японською трубкою, адідасівські кросівки або французькі парфуми з електромонтер-ською назвою "Клема". Спитаєте: чому Адам— уперся мрією саме в лісопилку? Чому не міг мріяти, скажімо, про лазер, або про штучний розум, або про таке дерево, що тільки поглянув на його плоди — і вже наївся од пуза? Пояснити це можна деякою обмеженістю нашого найпершого предка, а ще природними умовами, в яких він виростав і приречений був жити. Річ у тім, що в раю все росло як скажене. Дерева, кущі, чагарі, хащі, листяне, хвойне, безлисте, щойно Адам з Свою на ніч знайдуть собі вільну галявинку, щоб спокійно поспати, на ранок все. заросло, як у вусі в старого бога, все пищить, і лізе до сонця і, як кажуть сучасні поети, буя! Про що тут може думати чоловік? Він хоче визволити передовсім свою кохану Єву, а вже тоді й самого себе від чіпких і липучих обіймів цього буяння, але знарядь для цього немає, бо в раю пилки як такої не було взагалі, бог або ж забув, або не зумів, а може, навмисне не захотів її создати так само, як комп'ютера, джинсів і дефіциту,— то що ж, питається, мав робити наш легендарний
предок? — ^ . ; ... . . .-. —г.
Зрозпачений, вхопивши голову в руки, сів віл у тих первісних і,жунглях і'став мріяти і вимріяв Примітивну й прозаїчну лісбнйл-"у. Кому про це міг сказати? Богові? Але боги ніколи не перейма-гася дрібницями. Для богів тільки масштаб, розмах, велич і віки. Гебе годують амброзією, ти запиваєш її нектаром, а тобі ще хоче-1 гься якогось сухаря? Нікчемний, ти зганьблюеш саму ідею раю! Ну, і так далі. Адам усе це прекрасно знав, тому ^е став писати іаяви богові, а розповів про свою мрію Єві між Дврма черговими поцілунками. А Єва що? Не могла ж вона втратити чоловіка там, це іншого не знайдеш, бо його просто не існує. А чим можна втримати біля себе чоловіка? Тільки обіцянками. І Єва Пообіцяла— Адамові лісопилку. Вчинила легковажно, як усе жіноцтво, але інакше ае могла. Треба любому Адамчику — дістане. Як і де? Хіба в цьому іуть?
І Бог усе це проспав, нічого не чув і не знав. Затр почув усе дух райського лісу, сполошився і стривожився, уявивши, що тут почнеться, щойно Єва роздобуде для Адама лісопилку, і негайно вирішив вжити заходів. З тих чіпких'ліан, що обвивали дерева, дух лісу створив змія-спокусника, проінструктував того, як підсунути яблуко з улюбленої ббгової яблуні Єві, а тоді й Адамові, все відбулося точно за інструкціями, після чого тільки залишилося просигналізувати богові й очікувати наслідків.
То був перший донос, перша обмова, Адама і Єву вигнано ганебно з раю на землю, але бог не вдовольнився самим вигнанням, а напустив на них ще всілякої нечисті, яка мала нещадно переслі* дувати їх повсюди.
Тому коли на грецькій горі Олімп поселилися боги, сказати б,
місцевого значення і ,стали думати, чим би його дошкулити людям,
то з чималим подивом вони помітили, що на землі вже є ерінії, або
фурії, які огидною ватагою носилися за тим або за тим чоловіком,
доки доводили його до смерті. Соб