А нам треба врожай. І не простий, а високий. І пе високий, а рекордний, кажеться-говориться.
Ох, як усе ж таки хотілося почути заспокійливі обіцянки, великі надії, тверді запевнення! Якби сила та воля, то дядько Зново-ібрать заборонив би в школі вивчати умовну форму на уроках мови, [але, па щастя, віп не знав про існування такої граматичної категорії, тому в своєму громадянському обуренні до школи по дохо-[див, обмежуючись тільки тіткою Лисичкою, а з тієї — яи з козла молока: "Коли зійде, то виросте..."
Хоч на мілкому томись!
Але це тільки в сфері, сказати б, словесній. Коли ж до діла, то тітка Лисичка днювала й ночувала в полях, придивлялася й прислухалася до землі, ласкаво доторкувалася долонею, тулилася що-ікою. Може, чула вона, як кільчиться в землі набубнявіле зерно, як спалахує зеленим тендітним вогником наросток, помічала, як простромлює бархатисту поверхпю поля перший ніжний снисик нового життя, в найщільпішій темряві помічала, як народжується на крихітній рослинці перший її листочок, і готова була поцілувати той листочок, а за ним обціловувати всі-всі.
І Поеми писати б про таку жінку, а про неї навіть пісні не було. Допитувався автор у свого знайомого поета-піспяра, чому той досі не добрав слів про тітку Лисичку, бо писав же колись і про Олепу Хобту, і про Марка Озерного. Але поет не захотів і слухати. І — Що-о? Пісню? Як премії, то, звісно, комусь, а як пісні, то
Імені знову писати! Хай самі й пишуть!
і
Читай і смійся!
Тітка Лисичка без пісень обійдеться. Коли треба, то заспіває "Забіліли спіги", а то послухає по телевізору "А моя любовь, быть может, ждет меня в двадцать первом веке...". А так — вона вічно в полі, там її пісні, сльози, радість, смуток, там усе життя, а поля — мов діти, ніби папвища поезія, неначе найскладніша наука. Бінарні опозиції, взаємодія контрастів у межах не району, не колгоспу навіть, а того самого поля: сухе й мокре, холодне й тепле, жирне й пісне, чисте й скаламучене, веселе й меланхолійне. Чи можуть бути поля веселі й меланхолійні? Спитайте тітку Лисичку.
Секретар райкому Степан Михайлович їде туди, де сходи най-буйніші або нічого пе зійшло, для нього між цими двома полюсами цілий район і все життя зосереджується — так він і мотається; голова колгоспу так само б'ється тільки між крайніми протилежностями. А як же агроном? Ие поля в їхній протилежності, в їхпій неоднаковості й навіть у ворожому протистоянні іноді, а кожна латочка, кожен клаптик, кожна грудочка — у самому серці. Де І посіяли в холодне, й зерно запліснявіло, де вимокло, де вивіяло вітрами, де виїли жуки-шкідпики, де зжер луговий метелик, де ВИ-1 топтано, виїжджено безжальною технікою і бездушними тракто-' ристамп, а в агронома болить серце за кожен корінчик, і земля стогне, плаче, скаржиться від болю; а коли радість,— то співає земля, мов орган, виграє, мов космічні оркестри, і тітка Лисичка, не думаючи, навіть не відчуваючи, вже мовби пускаючи в дію так звані нижні шари мислення, зненацька сягає вершин знання, за якими розкриваються їй велика істина й надія: ось вона тут, серед цих полів, вона вічна й безсмертна, вона пе може й не має права вік ерти ніколи, бо ніхто не посіє так, як вона, і ніколи не проросте без неї оце благородне зело, дикі трави проростуть і несіяні, а добрі злаки, які годують людство, не проростуть, не виростуть, не дадуть плоду, коли не буде на світі її самої, її рук, її невсппу-і щості.
Покп сію — живу!
Зате ж і гапяла тітка Лисичка трактористів на сівбі! Помічала щопаймепшин недосів, мовби з-під хмар, надала соколицею на нехлюя, ставала перед ним мовчазним докором, тяжкою скорботою полів, і це було страшніше, ніж лайка, ніж покарання, ніж економічні санкції, ніж усі критики й самокритики. І всі знали: тітку Лисичку не обдуриш, в неї вже коли сіяти, то треба сіяти па совість.
Але на Самуся но діяла навіть тітка Лисичка. Він пе визнавав уповільпепо-надокучливих способів роботи, хоч би кому вони належали, сповідував тільки швидкість, натиск, темп у всьому, марудитися не любив і не хотів, з усіх сільськогосподарських робіт визнавав тільки жнива, тільки оті два тижні па рік, коли вія своїм комбайном міг заробити собі стільки, як дехто за триста, а то й за всі шістсот днів, поволі Самусь дійшов до переконання, що народився він саме комбайнером, а не кимось іншим і, ясна річ, по їкнмсь там рядовим трактористом, ЯКИЙ має дряпати землю то плугами, то культиваторами, то боронами, то сівалками. Коли Безко-ровайпий все ж примушував Самуся в гарячу пору сідати на трактор, то трактор цей використовувався примхливим механізатором вдебільшого як транспортний засіб, щоб їздити обідати й вечеряти до села, а в полі був вічний бій з тіткою Лпснчкою. Самусь не знав музики сівби, не вірив у неї, пе сприймав. Глухий по засіє поля? І сліпий не засіє? А хто це сказав? Кому, коли й иавіщо? СЛІПИЙ І глухий на всі вказівки, вмовляння, докори й грозьби головного агронома колгоспу, Самусь зпав тільки одно своє улюблене й заповітне слово, яке гриміло в ньому самусівськимп ораторіями, маршами й гімнами: "Все правильно!"
— Все правильно! — спокійно зустрічав він атаки тітки Лисички.— Можете сіяти, як вам заманеться, а я посію достроково!
— Та ти мені не достроково, а в строк і якісно сій! — кричала тітка Лисичка, показуючи Самусеві, які він робить "хвости" в кіпці гін.— А ото посеред поля що за кренделі? Пересівати після тебе? Зніму з трактора!
— Знятп може той, хто посадив. А мені за дострокове виконання, між іншим, премій наложиться, а по знімання з трактора, тітко Лисичко. Все правильно.
— Яка я* тобі премія, як після твоєї сіяпкп нічого не зійде!
— Моє діло ііосіятп, а вже зійде чи не зійде, то ваша турбота, тітко Лисичко. Все правильно.
— Стида па тобі немає, то вяхе хоч би на Левенця подивився! Молодий механізатор, а як старається!
— Гришар — механізатор? Отой голоцмоник?
44
Тверді приппсп сюжетоскладаиня полить авторові гаме1 в цьому пункті зіштовхувати Самуся й Ловеиця, щоб нарешті виникло те, довкола чого потиратимуть руки критики,— конфлікт. Досвідчений читач теж очікує конфлікту саме тут і саме мія" двома механізаторами. І автор капітулює. Засоромлений, мов хлопчик, упійманий тоді, коли простягає руку, щоб непомітно вхопити грудочку цукру з родинної цукернички, віп визнає, що конспективним описом зіткнення тітки Лисички з Самусем він тільки маскував справжнє зіткнення двох механізаторів! І хай живуть усі допитливі й досвідчені читачі! Але, пам'ятаючи свою попередню обіцянку про те, що головний конфлікт між Гришею Левенцем і Самусем новпнен спалахнути довкола стерні, автор вирішпз вразити своїх читачів несподіванкою. Конфлікт? Точно.
Між двома механізаторами? Будь ласка.
Але між ЯКИМИ саме двома? Тут автор не давав ніяких запевнень і тому має цілковите право, полишивши на полі неправедного бою Самуся, вислатп проти нього не Левенця, а іншого механізатора, якого звуть... Педан. І виступає тут Педан, власне, й не як механізатор і пе як напарник Гриші Левенця, навіть не як суб'єкт діяння, а просто як об'єкт або навіть жертва. Щоправда, треба володіти досить-таки розвогненою фантазією, щоб уявити Педана в ролі жертви. Бо цей любитель дешевих цигарок, здавалося б, самим тільки тютюновим духом міг знищувати всіх своїх ймовірних супротивників. Дихне — й нема! А зверху ще припечатав слівцем: "Таке вже чуперадло!" (Про автора Педан так не казав, але прозвав його Доброппсець Доброхотний, і дехто в Світ-лоярську згодом навіть вітався з автором у не зовсім звичний спосіб: "Здрастуй, товаришу Доброшісець!" Або: "Добридень, товаришу Доброхотний!")
Та не забуваймо, що маємо справу з Самусем. А що для Самуся Педан! Та ще коли вся ця весна йшла під знаком Щусевої Коті!
Весняну сівбу Самусь протиркав-продиркав на своїх мотоцик-
лах та на нічних посиденьках з лісником Щусем, який успадкував
од своїх ліниво-повільних предків такий камінний зад, що міг за
чаркою та смачною закускою просидіти пе те що ніч і день, а й
тиждень, місяць, рік, ціле життя! Аби лиш металася по хаті його
циганочка Олеля, шурхала в піч та з печі рогачем, діставала гор-
щечки, казаночки, макітерки, риночки, виставляла на стіл полив'-;
які полумиски та білі тарілки, а вже налити лісник міг і сам, бо
відповідппй посуд і в потрібній кількості мав завжди під столом,
лиш намацай босого — аякже! — ногою пляшку, нахилися, вихи-
тай кукурудзяний качан і... |
"А дим терпкий у полі, а в полі дим іржавий..." |
І яка там сівба, яка там якість, коли лісника не пересидиш, малого Левенця не пересилит, а Котя вперто править своєї: "Відчепись!"
Тітка Лисичка, зрозпачена нехлюйством і нахабством Самуся, спробувала для викриття його бракоробства використати останні досягнення техніки. Вона попросила льотчиків з загону сільськогосподарської авіації провести аерофотозйомку полів, засіяних Самусем, і, як наочний доказ, поклала знімки на стіл голові колгоспу. Зіпька Федорівпа, яспа річ, була найвищої думки про головного агронома. Але дискредитувати найкращого механізатора? Товариш Зновобрать теж зайпяв позицію неокреслену.
— Барбос цей Самусь — усі знаємо, але, кажеться-говориться, маяк же! А як ти будеш без маяка на території сільради?
Грицько Грицькович так само віддавав належне трудовим успіхам Самуся, але в питанні про якість роботи виявився так само непоступливим, як і тітка Лисичка.
— Запросимо Самуся, і хай нам відповість! — рішуче заявив віп.
Самусь довго не йшов до контори, бо був відомо де. Коли ж забіг, то страшенно поспішав, не хотів навіть сідати, з Лисиччиних аерофотозвинувачеиь поглумився типово самусів.ським способом:
— Вес правильно! Поля колгоспу "Дніпро" з пташиного льоту.
— Та ти придивись, придивись, безсовісний,— пригинала його до знімків Лисичка.— Це ж ти так сіяв! Дивись, які огріхи! Весь пан у латках.
— Все правильної — згодився Самусь.— Латки маються. Повітряні ями.
— Та які повітряні? Земля ж!
— Літак провалювався, і апарат втрачав різкість. От у вас і нолучилися латки на знімках, тітко Лисичко. Все правильної
— А може, й справді повітряні ями? — висловив сумнів і Грицько Грицькович.— Ми тут ще пе досвідчені, та й літак же не пристосований. Розкидати добрива чи там обробляти поля гербіцидами — це одне, аерофотозйомка ж — зовсім інше.