Будь ласка, кожен із вас як літератор може демонструвати власну манеру письма, власний стиль, образність мови, її афористичність; демонструвати свій природний гумор, але... не ціною нищення та нівечення рідної мови. І ні на які мовні відступи та мовні огріхи своїх попередників посилатися в цьому випадку не слід. У літературі, яків "Римському праві": неповага до закону одного громадянина не може слугувати виправданням неповаги іншого.
За своїм словниковим запасом українська мова — одна з найбагатших, найбарвистіших, найрозвинутіших і найобразніших мов світу. Отож вивчайте свою рідну мову і вчіться послуговуватись нею так, щоб, пишучи літературною українською, примушувати читача сміятися і плакати, радіти і страждати, вірити і зневірюватися. І в цьому, тільки в цьому, а не в ницій суржикомовності, проявлятиметься велич вашого таланту.
ЛИКИ ЛІТЕРАТУРНОЇ ОДЕСИ
"Літературна Одеса — 2005". Журнал Одеської
обласної організації Національної спілки
письменників України. № 3 (18)
Цей журнал, що заснований був рішенням правління Одеської обласної організації Спілки письменників України в 1997 році, завжди відігравав роль і журналу, і своєрідної щорічної антології творів одеських письменників, а ще був спілчанською мистецькою візитівкою, яка дозволяла більш-менш об'єктивно орієнтуватися на імена, твори, літстудії, молоду генерацію і, звичайно ж, на певні літературні тенденції. І нинішнє число журналу (головний редактор — Володимир Гаранін) винятку не становить.
Серед тих, хто був біля витоків і літературного збірника "Горизонт", попередника "Літературної Одеси", і біля витоків самої Одеської письменницької організації, завжди називають Володимира Ієронімовича Івановича, знаного українського гумориста, автора багатьох книжок гумору і сатири, лауреата премії ім. Степана Олійника. І хоча журнал відкривається не його творами (а можна було б), все ж таки розпочати огляд хочеться з нього. Тим паче, що саме в цьому номері вшановували 100-річчя славетного сміхотворця, публікуючи добірку його віршів "Порося в мішку" та статтю Володимира Гараніна про творчість В. Івановича й особисті зустрічі з ним — "Іде і посміхається весна".
Цікавий епізод, пов'язаний з творчою лабораторією митця, відтворено в цій статті Володимиром Гараніним. Змальовуючи свої відвідини квартири гумориста, автор пише: "Повернувшись до вікна, я помітив на широкій лутці розкладені папери — десь купок із сім-вісім.
— Нову книжку готуєте? — запитав його.
— Та ні... то мої труди праведні. Оце, — показав він на першу купку, — дванадцять варіантів однієї гуморески, оце — сім другої, оце — дев'ять третьої... коли ж буде остаточний вирок — і сам не знаю...
— І що, — питаю, — ось так над кожним віршем у вас?
— Не над кожним... але частенько. Так звик. Це у мене від Остапа Вишні".
Можливо, я і не звернув би уваги на цей творчо-лабораторний штрих, якби ж то не привід, що привів автора статті до гумориста. А суть у тому, що у В. Івановича, тоді члена редколегії збірника "Горизонт", виникло зауваження до однієї з байок Гараніна. І вийшло так, що довгих переконань та суперечок не було, натомість, як бачимо, предметний, наглядний урок, продемонстрований старшим і досвідченішим колегою. Упевнений, що цей урок буде повчальним і для багатьох нинішніх молодих та початкуючих.
Ще в далекі шістдесяті деяким літераторам та літературознавцям здавалося, що "тему війни вже давно закрито", чи принаймні її давно слід було закрити. Проте життєва і мистецька дійсність показує: що далі відходить у часі цей вогневій, то ціннішими стають будь-які подробиці істинно солдатської окопної правди, збережені для нас і наших нащадків останніми — на жаль, тепер уже останніми — з тих фронтовиків, які дожили до наших днів. Саме на такіроздуми наштовхнуло мене оповідання Івана Черкашенка "Англійські черевики".
В ньому годі шукати якогось вишуканого, закрученого сюжету; нема тут і контрастно виписаних образів, але в основі — сповідь ліричного героя-фронтовика, його проста, мовби за самокруткою розказана, оповідка про небойові, негероїчні, а все ж таки воєнні будні одного з рядових війни. Цікавим виявився і задум образу Степана Сколотенка, істинного патріота України, знавця її історії, який своїми розповідями справив досить сильне враження на головного героя оповідання — Сергія Дем'янченка. Шкода тільки, що Дем'янченко не знає про подальшу долю Сколотенка, і лише припускає, що того могли заарештувати за його "глибоку обізнаність з історією, сподівання на кращу долю нашого краю". Вважаю, що літературно цей образ можна було б розвинути. Бо ж дуже рідко подібні герої з'являлися в сучасній українській літературі. А в радянські часи якщо і з'являлися, то лише в іпостасі "ворогів народу".
Цикл нових віршів представника покоління поетів-шістдесятників Валентина Мороза називається "Варіації на тему грузинського фольклору". Але особливість творчого методу цього поета в тому і полягає, що на які б теми він не писав, кожен поетичний сюжет його врешті-решт вивершується до вселюдського пізнання, до всематеринського горя, до цивілізаційно-філософського осмислення суті людського буття і людських взаємин. Тільки осягнувши цей творчий підхід поета, починаєш по-справжньому, глибинно розуміти зміст його поезій "Вірші про шаблю", "Давній мотив", "Чоловіча пісня"...
...І мати виплакала
стільки сліз гірких!
І стала бачить, як ніхто з живих...
Дивилась довго на людей і гори.
І мовила потому: "Треба йти. Ще мушу матір тигрову знайти Адже у неї теж сьогодні горе..."
Це заключні строфи з вірша "Давній мотив". У вузькій ущелині стався бій між юнаком і тигром, в якому обидва звитяжці загинули. Але мати людська не проклинає матір тигра, а йде до неї зі співчуттям, як мати до матері! Лаконічний штрих, а скільки в ньому філософії буття, гуманізму, скільки невідворотної і жорстокої правди самою природою заповіданого нам земного життя.
Так само привертають увагу і поетичні самопрояви Олександри Іригор'євої, подані в циклі "Не цвіти, моя квітко розлуки". Тут є чудові рядки, є образність мислення, є відчуття потойбічного буття митця і його слова. От тільки давати таку банальну, під "дівочу поезійку", назву "Не цвіти, моя квітко розлуки" циклові, в якому зібрані філософські поезії на кшталт "Реінкарнація", "Над буттям", "Медитація" — не радив би.
Нещодавно в Одесі з'явився ще один письменницький журнал — "Море". Над його першими здобутками, обріями і прорахунками розмірковує у своєму літературознавчому есе "Чи буде відчутним дихання "Моря"?" письменник Микола Суховецький. Маючи власний досвід писання прози й поезії, праці у видавництві і журналістиці, він досить точно, глибинно і, водночас, коректно аналізує перші два номери цього журналу. Стаття вдала. Хоча, коли я читаю одним рядком висловлену суть статті М. Мацюка "Переяславська рада: історія і сучасна політика": "Про Переяславську раду як облудний "проект" московських дяків пише М. Мацюк", — в душі виникає певна пересторога.
Мені особисто хотілося б, щоб тут автор трішечки поміркував. Тому що насправді це швидше проект — справді облудний — самого Б. Хмельницького та його родинного клану, проти якого: і проти Переяславської ради, і проти клану, якраз і виступили І. Сірко, Й. Глух, І. Богуй та інші полковники, які відмовилися брати участь у цій національно-зрадницькій містерії. Ну а що "думні дячки" московські до цієї політичної оборудки теж прилучилися — то це безсумнівно.
Завжди з великою увагою читаю архівно-дослідницьку публіцистику Василя Вихристенка. Ось і цього разу перед нами майже класична розвідка цього жанру — "Операція "Архів Б", яка стосується долі письменника І. Буніна та його родини, яка оглянута через призму агентурних донесень в ЧК та НКВС. Цей жанр публіцистики, в якому В. Вихристенко досяг значних вершин, я вважаю невмирущочитабельним. З не меншою цікавістю перечитав і статтю Станіслава Конака "Священна душа слова", в якій досліджуються мовознавчі екскурси в давнину В. Гараніна.
Мені не личить давати оцінку статті письменника, кандидата історичних наук Дмитра Клюєнка "Двотомник про козацьких лицарів", оскільки в ній ідеться про мій двотомник "Козацькі вожді України"; але те, що написано статтю високопрофесійно, з проникненням і в історію козаччини, і в підходи до тих чи інших постатей та їх діянь, які сповідую я, грішний, — то це я сказати можу і повинен.
Наступного року журнал "Літературна Одеса" відзначатиме десятиріччя свого заснування. Незалежно від того, як відзначатиме його сама редколегія цього часопису та як ця "ювілейність" позначиться на його тематиці, для літератури нашого краю це подія значна і знакова. Я говорю це як людина, яка, будучи в 1997 році головою правління Одеської організації Спілки письменників України, стояла біля витоків цього видання, виступаючи в ролі його засновника[34].
ЛІРА СУМУ І САМОТНОСТІ
Олександр Солодар належить до поетів новітньої української хвилі, у творчості яких європейське інтелектуальне естетство плідно уживається з суто українським сентиментально-фольклорним романтизмом; постмодерністські пошуки виявляються освяченими неперебугньою національною свідомістю, а мінлива течія сьогодення виджерелюється з болісного осмислення минувшини, щоб врештірешт вивершитися віщою мудрістю майбуття.
Як на наш жорстокий, раціоналістичний час, лірика Олександра Солодаря в деяких словесних проявах своїх може видатися аж занадто чуттєвою, проте навіть найінтимніші строфи — принаймні у кращих творах збірки — йому вдається оздоблювати філософськими медитаціями свого героя — цього великого, сповненого вселенського суму, непорятованого самітника, до самозречення закоханого і так само до самозречення знехтуваного коханою. Та найважливіше, що і чуттєвість, і варіації на теми непогамовного самітництва автор уміє відтворювати образно, художньо, не бравуючи оригінальністю, а мудро, наполегливо досягаючи її:
І знову ніч загляне у вікно,
В самотністю поранену кімнату.
І тиші відкорковане вино
На денце серця стане наливати.
Лиш ніч і я. І темні очі шаф.
І світло бра за жовтим абажуром.
Ми будем пити лиш на брудершафт, Бо на десерт вже подано зажуру.
По-справжньому сприйняти першу збірку поезій Олександра Солодаря "Чорний пілігрим" можна, тільки усвідомивши, що самітництво її ліричного героя — категорія особистісно-філософська; що герой плекає його, як покаянний грішник — цвяха, котрого може забракнути його катам на Голгофі; що він занурюється у це самітництво, як занурюються у святу купіль, омовіння в якій дарує очищення не стільки содомського тіла, скільки невпокірливої, бунтівливої душі.
Розкидані по всій збірці образники "спокути самітництвом" нагадують оте притчеве бите скло, на якому ліричному героєві доводиться водити танок спокути під оркестр власних спогадів, несправджених мрій та відчайдушних розчарувань.