Хроніка міста Ярополя

Юрій Щербак

Сторінка 39 з 67

Зате отець Никон з кафедрального собору самотужки поліз на дзвіницю подивитися, чи не скаче, бува, на білому коні генерал сивий, З погонами золотими... Вже й ризу святечну, сяючу, мов яєчко великоднє, витяг з пронафталіненої скрині отець Никон; тільки маленьке плюгавство спіткало отця Никона нагорі, коли вдивлявся він у радісні обрії визволення, де димували польові кухні православного білого воїнства: сліпа куля тюкнула старця в скроню, звідки вилилося з півсклянки крові, й борода його стала червоною, мовби він буряк їв. Ніхто не знав, де подівся отець Никон, і кілька днів голуби ходили по обличчю благовірного старця, вкриваючи його білим послідом. А в купецьких домівках уже чистять сурдути, печуть хліб-сіль, чешуть бороди, а члени Яропільського комуністичного осередку, готуючись до підпілля, домовляються про паролі та явки.

На засіданні ревному Андрій Васильович Микитась підписує такий ото наказ:

"НАКАЗ № 1

м. Яропіль

Білобандити обложили місто. Але ми несхитно тримаємо радянський прапор Яропільської республіки. Червона Армія йде на підмогу. Всі атаки Денікіна розіб'ються об залізні стіни революційного Ярополя. Ніякої паніки, громадяни! Провокатори та саботажники будуть розстріляні. Я, даною мені революційними масами владою, наказую:

1. Дня цього оголосити загальну мобілізацію всіх здатних носити зброю громадян народження 1874-1901 років для поповнення республіканського війська;

2. Для потреб війська Яропільської республіки реквізувати всіх коней на території республіки;

3. Ввести в обіг на території республіки гроші, випущені Яропільським революційним комітетом, замість грошових знаків, які залишилися від самодержавства та інших реакційних влад;

4. Ввести карткову систему споживання харчів з огляду на воєнний стан.

Невиконання даного, як і всіх інших наказів, карається розстрілом.

Голова революційного комітету Яропільської республіки

А. В. Микитась".

Так воно колись було на Україні... День торохкотить над, Ярополем, страшний, мов тачанка, з якої кулеметник Кіндрат Смола – хлопець, що плює на смерть, на гроші, на барахло, – вганяє в землю колишніх студентів Петербурзького університету... У сонячному і червоному вбранні стоїть Яропіль; ампір Дворянських зборів присмучено жалобою чорних розбитих вікон, і вітер висвистує у мармуровій залі щось меланхолійне, немов грають далеко вальс "На сопках Маньчжурії". Кінчилися ваші бали, панно Маріє Жулавська, і молодий поручик, що в ладанці носить віхтик вашого вельможного золотого волосся, вмирає від холери в епідемічному барані станції Христинівка; з його тіла витікає рідина, схожа на рисовий відвар, а разом з нею – життя. А тепер ви, панно Маріє Жулавська (де подівся той варшавський корсет, який підпирав ваші дівочі перса, – ви схожі в ньому були на пісковий годинник і так хвилювали молодого поручика), тепер ви, ясновельможна панно, стоїте перед грізним президентом Яропільської республіки, перед А. В. Микитасем, котрий просить вас влаштувати концерт фортепіанної музики для повстанців. Чи не шаленство це? Чи існує якийсь логічний зв'язок між акордами прелюда (d-moll Шопена, опус 24, ідеєю романтичної свободи, романтичної рівності, романтичного братерства, між геніальною гармонійною вишуканістю allegro appassionato та оцими дядьками, від яких тхне смородом вошивих шинелей, немитих тіл, самогону, тютюну й хліба? О, панно Маріє, моя кохана панно Маріє, ви навіть не уявляєте собі, як сьогодні повертається ваша доля!

Потім Васька Сом доповідає, що віднайшовся у місті саботажник, якийсь пан Можар, котрий, хоч ти вмри, не віддає свого коня – білого красеня-румака – на потреби світової революції та славного війська яропільського. "Привести", – наказує А. В. Микитась. Приводять до нього мужчину не старого, а й не молодого, чисто вбраного, при пенсне й краватці, з манерами чемними, а очима серйозними. Контра, одразу вирішує А. В. Микитась з певністю дитячого лікаря, котрий здалеку бачить на обличчях своїх пацієнтів кір чи скарлатину. Та не встиг вартовий ще доповісти по формі президентові республіки про особу затриманого, як галас великий, скандалічний зчинився в ждальні, крик та ґвалт, і ввірвалася до А. В. Микитася молодиця, слізьми вмита, в ноги нашому героєві кинулася, страшенно його цим зденервувавши.

– Пане отамане, – волає молодиця (а здоров'ям лице її так і пахтить), – рятуйте мене, бабу дурну, бо життя моє пропаще.

– Що таке? – питає А. В. Микитась, молодицю важеленну з підлоги піднявши.

– Чоловік мій, бісова кров, від мене пішов, пане отамане, не хоче зі мною жити.

– А куди пішов?

– До Ганьки, сусідки, – ревма реве молодиця, у хустку сякаючись.

– А чим же я можу зарадити?

– А хто ж зарадить, пане отамане, як не ви? Ви ж тепер власть... – голосить, мов над покійником, прийда. – Вій, стерво, з Ганькою злигався, а я женщина ще молода, інтересна, тепер вік свій маю бідувать одна!

– Та ти не плач, – каже, посміхаючись, А. В. Микитась, і всі, хто був у тій кімнаті, теж почали посміюватися, крім Можара, у якого очі все одно серйозні.

– Он бачиш, хлопців скільки, – підморгує Андрій Васильович. – Як вогонь! Та й ти, бачу, нівроку бабонька. Знайди собі якогось та й живи.

Молодиця аж стрепенулася.

– А хіба можна? – питає.

– Та я розрішаю, – сміється президент.

– Так, може б, ви, пане отамане, бумагу мені написали, бо родичі та сусіди так не повірять.

– Можна і бумагу, – каже А. В. Микитась і диктує друкарці:

"ДОВІДКА

Дана громадянці Метелик Мотроні Іванівні в тому, що, як вільна громадянка Яропільської республіки і оскільки закони ненависного царського режиму скасовано, рівно як і власність на жінку, має вона повне право на влаштування своїх полюбовних справ у відповідності з коханням, тобто вибором серця, що власноручним підписом та печаткою засвідчую.

Голова революційного комітету Яропільської республіки

А. В. Микитась".

Ну, добре, громадяни. Пожартували – й досить. Переходимо до поважніших справ. Що з вами діяти накажете, пане Можаре? Чому не хочете ви поповнити вашим білим жеребцем кінський парк революції? Чи вам невідомо, що повбивано наших коней і стоїть знерухомлена тачанка славного кулеметника товариша Кіндрата Смоли? Чи вам незрозуміло, що кінь цей, румак ваш білий, може вирішити долю світової революції, бо, доки існує наша республіка, Денікін не сміє кинути на Москву всі свої сили, бо Яропіль – мов ніж, приставлений до генералової спини. Чи вас не переконує цей залізний причинно-наслідковий ланцюг, пане Можаре? Чи, може, бажано вам, щоб переміг Денікін? Щоб виривав нам обценьками нігті у підвалах палацу Потьомкіна Гришин-Грищенко, а потім щоб повісили нас, комуністів, на майдані? Може, цього вам схотілося, пане Можаре? Відповідайте, бо революція не жде, терези її хитаються, на яку шалю ви ставите свого коня?

Поблискуючи скельцями приват-доцентського пенсне, пан Можар з'ясовує, що людина він суто цивільна і далека од політики, і в цей скорботний для народу час намагається триматися оддаля від якихось конкретних форм суспільної діяльності, тим паче, що його професія, на щастя, цього не вимагає, оскільки він за фахом біолог-експериментатор, себто людина, яка вивчає найбільш .загальні, найбільш вічні закони існування живої матерії, а саме: найпрекраснішу, найпоетичyішу таємницю буття – таємницю спадковості. Всяке насильство приват-доцент Можар вважає злочином перед основоположними постулатами загальнолюдського гуманізму, на яких він вихований; тому він дуже співчуває панові президенту в його, не дай боже, прийшлих муках, які він має прийняти од пана Гришина-Грищенка. Що ж до білого коня, жеребчика на ймення Пегас, то приват-доцент Можар ясує з сумом, що не може віддати його на поталу якомусь неграмотному кулеметникові, у кров та багно боїв, під кулі, тим більше що Можарів румак взагалі ніколи в житті не ходив у запрягу і, дасть бог, не ходитиме. Приват-доцент Можар пояснює панові президенту, вельмишановному А. В. Микитасю, що цей кінь – унікальний, єдиний на цілому світі екземпляр, кінь, якому не можна визначити ціни не тільки у здевальвованих миколаївських чи керенках, а й у преславних карбованцях Яропільської республіки чи навіть у доларах та фунтах стерлінгів. Цей румак – вислід двадцятирічної праці, результат схрещення найліпших порід коней арабських, англійських, непальських, козацьких, орловських і монгольських. Він – втілення ідеї Коня у найчистішому її вигляді, пан президент розуміє, що це означає? Він не призначений ні для чого – ні для плуга, ні для тачанки, ні для їздця, ні для іншої якоїсь утилітарної, низької потреби. Недарма його названо Пегасом. Мабуть, пан президент чув, що то є Пегас? Кінь з крилами, кінь поезії – вільний, як птиця, натхненний, як сказання про Пенелопу. Пан Можар тлумачить, що, на його погляд, революція має свої закони, а наука – свої. Пана Можара не обходить, яка економічна система переможе в цій братовбивчій борні; він знає, що каламутні хвилі згодом ущухнуть, могили воюючих армій заростуть травою, а наука про спадковість – так звана генетика – лишиться, і одним з неперевершених осягів її буде порода коней, виведена приват-доцентом Можаром. Пан Можар пояснює, що, якими б не були наслідки теперішньої жахливої війни, рід людський житиме і його румак, його Пегас, потрібний буде людям прийшлості, як музика, як гармонійна всеосяжність краси природи, і тоді місто Яропіль назавше увійде до світової історії завдяки цьому коневі; що ж до конкретних обставин, в яких опинилася республіка, то він, приват-доцент Можар, може запропонувати лише свої слабкі послуги – хай краще його запряжуть у тачанку, але кінь мусить лишитися недоторканним.

Цієї хвилини вбіг до покою Васька Сом з обличчям не мрійливим, а швидше перестрашеним, і крикнув:

– Біляки наступають од Рябого хутора! Тачанок нема, Тур до кадетів подався, зрада! Смола підмоги просить, батьку!

Жорстоким поглядом прикипів Микитась до приват-доцентського пенсне, кров'ю налилися його вени на скронях:

– За десять хвилин кінь щоб був на майдані. Все. – І вибіг на подвір'я, де мобілізовані яропільці шикувалися, зброю отримували.

Справді, з боку Рябого хутора громи повзли похмурі, й боязко поглядали у той бік цизільні.

36 37 38 39 40 41 42

Інші твори цього автора:

Дивіться також: