І справді влаштували тут з Джейн виставу, замість того, щоб привітатись з тіткою. В холі все так само було велике дзеркало, і з нього на дівчину дивилось опудало, а не благопристойна міс. Брудна сукня, запилене обличчя, і шкіра натягнута на кістки – схудла Долинська за час подорожі добряче. Одні очі на пів обличчя.
— Тітонько, якщо ви не проти, я краще переодягнусь, — попросилась Хелен. Запізніло щоки залило червоною фарбою, від усвідомлення в якому неприглядному вигляді бачив її князь. А від згадки про ніжність в його погляді, коли він побачив її в домі сотника Плешка, в грудях заболіло. – Думаю, Олександр Іванович, вам все розкаже і без мене. Дорога виявилась важкою…
— Не виправдовуйся! – перервала її Настася Яківна. – Звісно ти можеш йти до себе і відпочивати. А Ви, князю, якщо заморились, теж не бійтесь виглядати неввічливим, і кажіть прямо!
— Я витримаю розмову, — запевнив жінку Оболенський. – Давайте закінчимо з цим якнайшвидше.
Глава 36
Нарешті вдома. Хоча складно назвати домом чужий будинок, в якому прожив кілька тижнів. Олександр, князь Оболенський, відпустив найомний екіпаж і легко, ніби не тяжів у нього на душі тягар душевних мук, піднявся на ганок.
Кивнув слузі, ніби завжди повертався додому в такому вигляді, і коротко розпорядився приготувати ванну, а потім подавати обід. І повідомити княгині, що він повернувся, якщо вона вдома.
Чіткі кроки на другий поверх, руки, стиснуті в кулак – спокуса почати роздягатись прямо на ходу була надто великою.
З дитячої лунав сміх. Схоже няня чимось забавила Сашу. Олександр посміхнувся, і вирішив крадькома поглянути на доньку. Тільки зараз зрозумів, що дуже хочеться притиснути малу до грудей, і відчути як тріпотить її серденько, а худі ручки обвивають шию. Від Саші пахне цукерками і свіжістю, і поруч з нею ніби підносишся в небо, подалі від всієї мирської суєти. І посміхаєшся, бездумно і радісно, від того, що мала поруч.
Князь прочинив двері, і безшумно ступив за поріг дитячої кімнати. Для того, щоб відчути, як холоне все в грудях, і бракне повітря, а в скронях починає шуміти від люті. З Сашою була не нянька.
— Хто. Тебе. Впустив? – він виштовхував слова, дивлячись в обличчя жінці, яка притискала доньку до себе.
Не змінилась. Благородна мідь коси, вкладеної короною на голові, тепер ясно чому ця зачіска так роздратувала його коли Хелен вклала так волосся. Світло-зелена денна сукня, з білим дорогим мереживом, і сріблястими бантиками, що відтіняють холод її очей. Іронічно вигнуті брови, і пухлі губки, вигнуті в лінивій посмішці. Його люта ескапада залишила жінку незворушною.
Вона відпустила доньку, легенько підштовхнувши Сашу до іграшок, і тільки тоді встала з крісла, і наблизилась до князя.
Саша здивовано і нерішуче зробила кілька кроків, не знаючи чи радіти, що тато повернувся. Чи плакати, бо обличчя у нього страшне. Але Олександр, переконавшись, що з донькою все добре, повернув погляд до жінки, яка повільно йшла йому на зустріч.
— Олександр Оболенський, з розбитим обличчям! – замість привітання, з насмішкою, промовила жінка. – Що з тобою сталось? І чи це взагалі ти?
Вона зупинилась на відстані протягнутої руки, і присіла в короткому реверансі. Не для того, щоб виказати повагу, а для того, щоб підколоти.
— Геть з мого дому! – прошипів Олександр.
— Я і так збиралась йти, — потисла плечима жінка, від руху золота прикраса перекотилась між грудьми, виблиснувши. – Так що не думай, що тобі вдалось мене вигнати. Я сама вирішую де мені ходити. І коли.
— Сюди ти не повернешся, — коли перше потрясіння пройшло, Олександр зрозумів, що вона його дратує, але рівно на стільки, настільки може дратувати піщинка в черевикові. Виключно як перепона до теплої ванни.
— Не забувай що на нас дивиться дитина, — осадила його жінка. – Хоча кому я раджу тримати свої емоції в руках. Ти ж завжди був холодним, як риба.
— Що ти маєш на увазі? – Олександр зробив крок назад, пропускаючи жінку в коридор.
Вона розгладила складки сукні, і повернулась до князя прикривши двері дитячої, попередньо помахавши малій Саші рукою.
— Невже ти змінився? – в погляді блиснула цікавість. – Невже знайшлась жінка, яка розтормошила твоє льодяне серце?
— І це ти будеш мені говорити про відсутність почуттів? – Олександр відчув як його роздратування спадає, змінюючись зацікавленістю. Скільки разів він ставив собі питання, чому вона втекла, і зараз, коли йому це стало байдужим, вона з'явилась, щоб привідкрити завісу таємниці. – Хоча.. коли ти одружувався на мені на перекір батькам, я теж наївно вважала, що ти здатен на безумні вчинки.
— Про що ти?
— Женя, тобі вже час іти! – з іншого боку коридору до них поспішала Маргарита Вікторівна. І її обличчя було сповнене занепокоєння: брівки зійшли біля перенісся, губи скривлені в гримасу, і погляд строгий. – Сашу, що з твоїм обличчям?!
— Вражаюче спільне сімейне бажання позбутись мене, — засміялась Євгенія.
— Мамо, ви знали, що вона тут? – Олександр проігнорував запитання. За його спиною щось коїлось, адже не спроста мати виглядає стурбованою і наляканою, а Євгенія поглядає на неї зверхньо, ніби їй є чим підчепити княгиню. – Що тут відбувається?
— Я дозволила Жені побавитись з Сашею, — впевнено відповіла Маргарита Вікторівна. – Вона так просила, хіба я могла відмовити?
Євгенія з загадковою посмішкою кивнула, підтверджуючи слова колишньої свекрухи.
— Тебе ми не чекали, сам розумієш. Я відбуваю в Новий Світ, хотіла побачити доньку.
— Не надто пізно похопилась, що вона у тебе є? – незважаючи на те, що сама жінка не викликала у Олександра ніяких почуттів, образа за доньку продовжувала тліти.
— Згадати про дітей ніколи не пізно, — жінка знову повела плечем.
Євгенія зробила кілька кроків до сходів, але Олександр не дав їй піти, помітивши явне полегшення на обличчі матері. Чи то втома, чи роздратування, спонукали князя перехопити жінку за руку, повернувши до себе обличчям. І зло прошипів:
— Тобто ти з'явилась в житті дівчинки, розбурхала її почуття і знову зникаєш? А ви, мамо, чим думали, коли це допустили?
— Я не казала Саші хто я, — незадоволено відповіла Євгенія. – Я ж пам'ятаю, як ти боїшся істерик і скандалів.
— Ти впевнена, що пам'ятаєш саме мене? – огризнувся Олександр.
— А як же! Врівноважений, виважений, байдужий! – нарешті і її маска дала тріщинку, і справжня Євгенія стала просочуватись крізь напуску незворушність. – Все життя в рамках пристойності. Жодного безглуздого кроку. Жодного безумства чи зайвої емоції! Ти нудний, Олександре, до зубовного скреготу. І навіть твої гроші і титул не варті того, щоб проживати життя поруч з тобою!
Сказала, як ляпасу дала. Раніше б її слова боляче вжалили. Але зараз Оболенський ледве втримувався, щоб не розсміятись. Євгенія звільнила свою руку з захвату його пальців, і більше нічого не кажучи покрокувала сходами вниз. Олександр вже не став її затримувати. Він просто стояв і радів, що ця істеричка не бажає з ним жити. Яке щастя, що їм виявилось не по дорозі.
Євгенія ніби щось відчула, озирнулась через плече. Наткнулась поглядом на посмішку на розбитих губах. Витлумачила її по своєму.
— Смієшся з мене? – тихо запитала вона в Олександра. – Думаю, якщо твоя маман скаже тобі правду про мою втечу, тобі буде не до сміху. Мені ж пощастило, що я більше не матиму нічого спільного з вашим гадючим кублом.
Вона стрімко збігла по сходах, ніби боялась, що Олександр кинеться її зупиняти. Але чоловік повернувся до матері, справедливо розсудивши, що на всі запитання зможе відповісти і вона.
— Сама вона гадюка! – обурено заявила Маргарита Вікторівна. – Боже, що ж я стою, треба за лікарем послати, ти ранений?!
-— Мамо! – Маргарита Вікторівна забувши про свій вік плавно, але спритно відступала в глиб коридору. Яким чином вона могла там покликати лікаря було невідомо. Подивившись на таку дивну поведінку, князь тільки махнув рукою. Зачекають всі розмови до обіду, жив же він якось без цих відвертостей.
Поки Олександр мився, переодягався, з голови не йшли слова колишньої дружини. Виявляється, вона вважала, що він нудний. Байдужий. Приймала гарне виховання і бажання дбати про свою репутацію за ознаку холодності. Губ торкнула посмішка, при думці, що б актриса подумала, якби дізналась про Хелен. З цим дівчиськом князь Оболенський десь розгубив всю свою пристойність, то зваблюючи американку, то лізучи за неї в бійку. І якби хто поцікавився, чи жалкує князь про свої вчинки, він би чітко відповів: ні. Ані стілечки. Треба закінчувати з усіма цими мочанками.
Але спочатку Маргарита Оболенська де в чому зізнається.
На обід княгиня не вийшла, і Олександр їв свій біфштекс наодинці. Ще більше заінтригований такою поведінкою матері. На запитання де княгиня, слуга відповів, що її високість себе погано почувають, і веліли подавати обід і вечерю в кімнату. Тому розправившись з їжею, Олександр направився до кімнати княгині, рішуче налаштований випитати, на що натякала Євгенія.
Покої княгині були розділені на кілька кімнат. Перша була облаштована під будуар, чи невеличку вітальню. Стіни, обтягнуті рожевою тканиною, і світло-зелені меблі вказували на не найкращий смак їх хазяйки. Дивувало як княгиня взагалі терпить таку обстановку.
— Мамо, ви тут? – гукнув Олександр, коли не застав ні покоївки, ні матері в будуарі. І нерішуче подивився на спальню.
— Ти ж не заспокоїшся? – княгиня вийшла із спальні, в протилежність очікуванням — повністю одягнена, в синьо-білу сукню, прикрашену перлами.
— Вам вже краще? – іронічно запитав Олександр, який був готовий до того, що його зустрінуть в домашньому халаті і з пов'язкою на голові. – Кудись збираєтесь?
— Так, хотіла проїхатись, подихати морським повітрям, — ухопилась за тему княгиня.
— Чому ви впустили Євгенію? – не став відтягувати свої питання князь. І Маргарита Вікторівна зітхнувши присіла в крісло.
— У неї більше не буде дітей — так вона сказала, — княгиня прослідкувала, як її син теж сідає на диванчик. – Саша її єдине дитя. Як мати я їй співчуваю.
— Що ще я маю знати?
— Сашу, у мене немає ніяких таємниць від тебе! Невже ти віриш цій провокаторші? – обурилась мати.
— Я не знаю чому мені вірити, і кому, — стомлено відповів Олександр. – Моя дружина зникає, як раз тоді, коли мені пропонують місце в супроводі великої княгині… дуже доречно, щоб підштовхнути мене до вибору служби?
— Думаю, якщо ми поговоримо про ті події, гірше не стане, — княгиня набрала повітря в легені і продовжила.