Коваленко відповідає на їхні запитання та супроводжує їх у поїздках на АЕС і в місто Прип'ять.
Олександр Павлович Коваленко:
"Ні для кого не секрет — це видно з аналізу нашої преси,— що ми публікували дуже багато суперечливих повідомлень, які не збігаються одне з одним. Я вже не кажу про початковий період аварії... Вже 5 травня газета "Інтернейшнл геральд трібюн" опублікувала карту поширення радіації з докладними даними про рівні в СРСР і Європі, а жителі Києва не мали про це найменшого уявлення. Хіба це нормально?
— От ми говоримо, що під час аварії загинуло тридцять чоловік — від гострої променевої хвороби, від травм і опіків. Це зрозуміло. А втім, були жертви й при ліквідації аварії...
— Звичайно, всього було... Навіщо це приховувати — я не розумію. Так, 6 жовтня 1986 року, під час проведення робіт над саркофагом, розбився військовий вертоліт. Екіпаж з чотирьох чоловік загинув. Існує багато версій, чому це сталося. Але очевидно одне: вони зачепили лопатями за троси крана, і вертоліт перекинувся... Ця трагедія випадково знята на кіноплівку. Ми повинні знати, якою нелегкою ціною нам дісталась перемога над "мирним" атомом.
— Чи задовольняє вас те, що сьогодні повідомляють — дуже рідко — українські газети, радіо, телебачення? Адже народ досі хвилюється.
— Ні. Інформації явно не досить. Нам взагалі треба дивитися й аналізувати: як розвиваються чутки? Треба давати населенню таку інформацію, яка б мобільно реагувала на появу різних домислів. Ми в нашому відділі ввели "прямий провід". І тепер знаємо, які чутки виникають серед населення. Ми оголосили номер нашого телефону в Чорнобилі — 5-28-05 — і відповідаємо кожному, хто подзвонить нам. До речі, часом буває так, що з-за кордону дзвінків іде більше, ніж з Києва. Але коли ми намагаємось мобільно реагувати і давати інформацію по українському радіо чи телебаченню, то вона гине в надрах цих організацій. Чутки нам вдавалося відсікати тільки за допомогою розмови по прямому проводу. Але це приватна розмова, і ефективність її не дуже велика. На масові канали телебачення виходу нам не давали. Взагалі проблема інформації по Чорнобилю не в небажанні дати її і не в її "закритості". Ми готові її дати. Це проблема готовності органів масової інформації. Така інформація необхідна, вона б гасила всі хвилі домислів, які до цього часу валом ідуть по Києву й Україні, доходять часом і до Москви.
— Як ви оцінюєте роль медиків в евакуації Прип'яті?
— Медики й цивільна оборона заперечували проти евакуації. Медики думали не про те, що робити з населенням, а про те, як вони виглядатимуть у даний момент перед своїм начальством. Ініціатором був Борис Євдокимович Щербина. Остаточне рішення про евакуацію було підписане 27 квітня о дванадцятій годині дня. Воно було б підписане значно раніше якби не медики. Вони зволікали час і підписалися останніми.
Мені довелось працювати в Західному Сибіру, а Б. Є. Щербина був спочатку першим секретарем Тюменського обкому КПРС, а згодом міністром по будівництву підприємств нафтової та газової промисловості. В Тюменській області часто траплялися ситуації, які вимагали негайного вирішення. Наприклад, коли сталася велика аварія на лініях електропередач, що живили Нижньовартовськ,— розлилась нафта, потім загорілась, і місто залишилось без енергії, або коли селище Мамонтово залишилося без палива — слабка підготовка до зими призвела до аварії. І саме життя вчило тоді, що краще в таких ситуаціях евакуювати населення на один-два дні, ніж ризикувати здоров'ям і життям людей. За Б. Є. Щербиною великий досвід прийняття самостійних відповідальних рішень, а не боязливого очікування вказівок згори. У Західному Сибіру взагалі був інший стиль робота, ніж на Україні до аварії. Скажу вам, що, коли попав у Чорнобиль, я раптом відчув себе начебто там, на Ямбургу чи в Новому Уренгої, де між рішенням і дією не стоїть величезна кількість інстанцій і довгих погоджень":
ЗНАТИ І ПАМ'ЯТАТИ
Два ряди могил на центральній алеї Мітінського кладовища в Москві. Тут лежать ті, хто працював у ту ніч, 26 квітня, на четвертому блоці,— і герої, і жертви, і винуватці... Кожен з них прийняв смерть достойно — обличчям до небезпеки. Але досі немає не тільки меморіалу, а навіть пам'ятного знака на цій алеї.
Аркадій Усков казав мені схвильовано:
"Треба щось робити і чесно сказати, хто є хто. Люди повинні знати, за що віддали життя наші товариші Ситников, Лопатюк, Кургуз, Кудрявцев, Баранов, Бражник..."
З листа Є. А. Сидорової (Харків), яка написала за дорученням шести персональних пенсіонерів:
"Просимо Вас усім нашим миром, дуже просимо!
У день Чорнобиля, горя всенародного і перемоги над бідою, бити на сполох по радіо й телебаченню на пам'ять і науку нащадкам!"
Юлія Дмитрівна Лукашенко, мати трьох дітей, викладала в прип'ятській школі й пізнала весь жах аварії й евакуації, нині вчителька школи № 7 у місті Біла Церква:
"Нас, прип'ятців, у Білій Церкві близько двох тисяч. Учителів тридцять п'ять чоловік. Земляцтво прип'ятське ще існує, але вже розпадається. По комірках своїх люди починають розбігатися. І ось у нас народилася думка про зустріч усіх прип'ятців. Особливо вона зміцніла, коли ми зрозуміли, що вже ніколи не потрапимо до свого міста. Ми повинні зустрітися. Коли? Іншої дати бути не могло — тільки 26 квітня 1987 року. В першу річницю аварії. Ми хотіли зустрітися в Києві, на Хрещатику. Але потім пішла чутка, що нам не дозволять цю зустріч, нібито бояться якоїсь демонстрації.
За місяць до передбачуваної зустрічі я написала листа першому секретареві ЦК Компартії України товаришу В. В. Щербицькому: "Шановний товаришу Щербицький! Ходять чутки, що двадцять шостого квітня 1987 року зустрічі прип'ятців і чорнобильців не буде, бо нібито хтось боїться демонстрації. Так, це буде демонстрація. Але демонстрація боротьби за мир, демонстрація за ядерне роззброєння, це буде демонстрація, коли ми скажемо всьому радянському народові спасибі за підтримку. Було б дуже добре, якби цю зустріч організували по-справжньому, якби ми мали можливість зустрітися з працівниками ЧАЕС, з героями, письменниками, артистами..."
Відповіді я не одержала. Прийшло поштове оповіщення, що листа вручено... І відразу ж у Києві, на Троєщині, де живе багато наших, у Білій Церкві, скрізь по області провели збори з проханням не їхати на зустріч. У нас збори провадив чоловік із Києва, я не пам'ятаю прізвища, інтересний мужчина, він доволі високий чин має там. А потім учителів наших — 35 чоловік — окремо зібрали, і він каже: "Якщо ви поїдете, то зробите дуже погано. Коли хочете — я просто забороняю вам це робити".
Та мене так зразу не зламаєш. Я все-таки була настроєна їхати. Тоді буквально через день-два до мене приїжджає завідуючий Київським облвно Виговський. Поговорив зі мною. І питає: "Мене послав міністр освіти дізнатися: чого ви хочете?" Я йому сказала, чого я хочу. Він: "Юліє Дмитрівно, мені велено передати вам, що в нас перемоги над атомною електростанцією поки що нема. Ми ще не можемо заспокоїтися на тому, що зроблено, ще не можемо радіти, не можемо влаштовувати концерти в першу річницю".
Я кажу: "А хто просив концерт? Адже це блюзнірство — так тлумачити мого листа".— "А мені так передали"…
Потім мене викликає товариш Лендрик, заввідділом пропаганди у нас у Білій Церкві. Веде мене до нашого першого секретаря Юрія Олексійовича Красношапки. Чого я, мовляв, хочу? І чому написала? І хто мною, можливо, керував? Ось які запитання мені ставили. Я відповідала: "Я сама писала, висловлюючи думку людей. Підписалась сама". Він довго умовляв мене, щоб я відмовилась від цієї затії. І врешті-решт... я поступилася. Виявила свою малодушність насправді. Умовили мене. Більше того, вмовили, щоб я створила ініціативну групу і зробила все можливе, аби ніхто з Білої Церкви не був на Хрещатику. Мені допомогла в цьому одна подруга. А інша подруга, коли просила, сказала: "Ви зрадники! Як ви можете? Я поїду!" Я їй кажу: "Але ж просили. Товариш приїжджав, мабуть, чимось все це мотивувалося. Казали, що там закордон бомби готує. Щоб кинути в натовп і викликати сум'яття. Він сказав, що нашу зустріч буде використано з ворожою метою".
Я вже знала, що мене на зв'язок із закордоном перевіряли — чи не керує мною хтось з-за кордону. Я бачила, що їм самим гидко це робити. Вони в очі не дивилися, коли говорили.
Це ще не все. У неділю, 26 квітня, нам влаштували недільник у школі. До мене підходили різні люди — з облвно, школи, дивилися на мене так, ніби... Обклали мене з усіх боків. Я не витримала, пішла до першого секретаря і сказала все, що думаю. "Я розумію,— кажу,— я людина чужа, незнайома. Але я ніколи не зрозумію, за віщо ви мене образили цим недільником. За що? Який недільник?" Виявляється, це по Київській області влаштували недільник, по лінії Міністерства освіти. Щоб утримати наших дітей і батьків від поїздки до Києва..."
Тепер розповім, як "відмінили" у нас другу річницю Чорнобиля. 13 квітня голові Київського міськвиконкому тов. В. А. Згурському було подану заяву:
"Просимо Вас дозволити проведення мітингу громадськості "Пам'яті Чорнобиля" у неділю двадцять четвертого квітня 1988 року в парку Дружби народів. Передбачувана тривалість мітингу з тринадцятої до сімнадцятої години, кількість учасників — близько тисячі чоловік.
Мета мітингу:
1. Вшанувати пам'ять загиблих від аварії і вклонитися мужності героїв.
2. Розвіяти хибні чутки про погіршення радіаційної обстановки.
3. Закликати громадян до активної участі в екологічному русі.
Мітинг проходитиме під гаслами: "Чорнобиль — грізне попередження!", "Вітаємо ліквідацію ракет!", "До без'ядерного миру!", "Нове мислення — надія всього людства!", "Підтримуємо курс партії на демократизацію і гласність!", "Більше гласності в екологічних питаннях!"
На мітингу передбачаються виступи героїв Чорнобиля, вчених, письменників. Ініціативна група також просить міськвиконком сприяти у проведенні мітингу:
1. Дати інформацію про мітинг у міській пресі.
2. Надати для озвучення мітингу радіотрансляційну установку.
3. Організувати роботу виїзного буфету.
4. Виділити наряди міліції для забезпечення громадського порядку.
З метою успішного проведення мітингу ініціативна група пропонує всі питання розв'язувати у взаємодії з радянськими та партійними органами".
Цю заяву підписали вісім членів ініціативної групи: Гудзенко Г.