Таля нічого не говорила, але Ганна почувала, як Талині сльози зогрівають їй груди. В них уже була і вдячність, і любов, і обітниця. Ганна вже з ніяковістю в голосі говорила Талі про її батька, про його видатний винахід, про його любов до Талі. Таля тільки тоді виправдає ту любов, коли примусить Володимира відновити винахід і Нікову репутацію.
— Живіть щасливо! Я не гніваюся. Я завжди любила Ніка і з думкою про нього доживу свій вік.
Ганна поцілувала Талю в голову й уже хотіла відійти, як Таля, зрошуючи сльозами, припала до її руки.
— Люба! Мамусю! Прости!.. Я не хотіла тобі робити боляче… Я його люблю. Я давно його любила.
При останніх словах Ганні пробігла по тілі ніби електрична іскра, але вона стримала тремтіння і, міцно поцілувавши Талю в уста, відійшла.
Таля скорботно дивилася їй услід.
Раптом на півдорозі до станції Ганну перестрів Володимир.
— Це що за комедія? — грізно звернувся він. — Що за потреба така раптом?
— Зовсім не раптом, — лагідно озвалася Ганна, — я давно тобі казала, що хочу жити сама. Справді, Володимире, так буде спокійніше для мене й для вас.
Лагідний Ганнин тон зовсім спантеличив Володимира. Він уже не міг так грізно кричати.
Взявши в одну руку чемодана, а другою підтримуючи її, він лагідно заговорив:
— Облиш це, Ганно! Вертайся додому, й обміркуємо. Навіщо це все?
Ганна слухняно повернулася. Вона спокійно доведе йому рацію свого вчинку, і вони розійдуться друзями.
— Ти ж знаєш, що ти хвора й тобі зовсім не можна залишатися без догляду. Я розумію, коли б ти їхала в санаторій, але ж ти їдеш у міську задуху. Я не уявляю, що може статися з твоїми нервами.
Ганна посміхнулася.
— Невже ти думаєш, що мої нерви кріпнуть від того, що я тут? Але облиш мої нерви. Поговорімо об'єктивно. Я ж тут зайва. Ви обоє молоді… живіть собі щасливо.
— Що ти хочеш цим довести?
— Я тільки погоджуюсь із тим, що ти мені колись казав. Ти ж кохаєш Талю?
— Ха-ха-ха! — раптом якось неприродно зайшовся сміхом Володимир.
Ганна відчула образу за Талю.
— Якщо ти граєшся дівчиною, то після цього ти…
Вона тільки поглядом доказала.
Володимир споважнів.
— Я вже тобі раз доводив… Це прийшло так несподівано, як і несподівано пройшло. Пора вже нам почати жити нормально.
— Як то? Адже ж ти мене зовсім не любиш?
— Може, й не люблю. Але я до тебе звик. Коли б це не так, я зараз тебе зовсім не просив би залишитися. Я хочу спокою. Я хочу працювати, мушу працювати — інакше кулю в лоб. Коли ти виїдеш — я певний, що не матиму його. Я знаю, що я баламут, хай негідник, але ти сама зваж: що може дати мені Таля? Вона ж дитя. Їй ще потрібна тверда материнська рука. І в цьому, може, ти сама винна…
Ганна здивовано дивилася на Володимира. Що за дипломатія?! Для чого це говорити, коли вона певна, що він не дотримає слова. Ганна заглибилася в себе, силкуючись збагнути причину такого повороту. Але задуму Ганні розвіяв дотик Володимира до її руки.
— Я бачу, що ти не віриш… Але ти повіриш, коли я всаджу собі кулю. Так, я це зроблю. Я це зрозумів, коли побачив твій рішучий намір. Я гублю рівновагу. Я ніколи не закінчу своєї опери, а без цього — я банкрут.
Уже дивлячись на Володимира, з яким азартом він доводив, Ганна припускала, що від його експансивної вдачі можна було сподіватися всяких випадів. Так чи так, а Ганна мусить подумати про Талину долю. Такий поворот справи зовсім не тішив її. Вона почувала, що опинилася в темному лабіринті, де кожен крок міг бути згубний як для неї, так і для Талі.
— Гаразд! Я поки що залишаюся. Я ще подивлюся на тебе. Але я зовсім не вірю в те, що нам доведеться жити разом. За свою поведінку ти заслуговуєш на те, щоб тебе розтяли на частки, як ти розтяв моє серце, — вимовила вона й, швиргнувши капелюшка, вийшла на веранду.
Таля, побачивши матір без капелюшка, нахилилася над ронделем і почала безтямно мішати ложкою страву.
Увесь день Ганна була пригнічена своїм безвихідним становищем. Залишатись тут — це значить знову викликати ревнощі Талі, від'їхати — залишити Талю на глум цього хижака, що буде бавитись нею, як беззахисним пташеням… Мерзотник! До чого він довів її?..
Але надвечір Ганнине обурення вщухло. Кінець кінцем, усі його гріхи від вдачі митця. Хіба тільки він такий? Хіба Гдаль не зрадив на старість дружини й дітей? Хіба Володимир не мучиться цим? Він цілий день ходить із похиленою головою, як побитий пес. Він уникає зустрічі з Талею. Так, він усвідомив нарешті. І Таля ж мусить погодитись. Це найкраще для неї. Вона ще молода, її почуття скороминущі. Вона ще зовсім не така зіпсована, як думала Ганна. Дитя ж! Материнською ласкою ще можна вплинути на неї й переконати.
І Ганні зараз прикро стало від того, що вона, ніби боячись Талі, уникала цілий день розмови з нею. Правда, Таля сама була до того похмура, що, відповідаючи матері на звичайне її запитання, мала вигляд, подібний до того, як у дитинстві приймала лікарські пілюлі.
А проте Ганні як матері слід бути сміливішою і вибачливішою до Талі.
Ганна пішла в кімнату до неї.
— Талю, ти спиш?
Таля не відповідала, хоча Ганна й була певна, що вона не спить. А втім… нехай спочиває. За цілий день напрацювалась. Ганна поцілувала Талю й перейшла до себе в кімнату.
Крізь відчинене вікно вона довго вдивлялася в пітьму вечора. Силуети дерев стояли в німому спокої, тільки зорі холодно вібрували.
Думки Ганні заглиблювались, рафінувались. У тій зоровій вібрації вона відчувала вже далеку симфонію віків над стомленою землею. Чомусь думала, що серце землі таке саме стомлене, як і в неї. Скільки своїх дітей вона втратила! Скільки прикростей і злочинів перенесла на собі! Але однаково всіх голубить, усім співає колискову спокою й забуття… Всі її діти — однаково нещасливі в своєму ворогуванні й змаганнях, як і вона — мати. Тільки зоряна симфонія звучить закликом до надії, до ясних верховин перемоги, до світляної симфонії землі. І згадала про Ніка. Він мав засвітити серед цієї темної лісової хащі зорі… На момент пройняла розпука за безнадійною втратою. Але ж ні, Ганна не могла жити в безнадії. Вона вірить, що Ніків винахід увійде в життя. Вона досягне цього, навіть якби їй довелося йти на страту. Так, Ніків винахід мусить звільнити землю від дротів, що оплутали її, він засвітить на землі зорі. І це скоро, скоро! Може, тоді справді симфонія "Лісової пісні" забринить живою казкою на землі. Симфонія… Володимир мусить її творити, мусить!
Ганна відчула, як у її грудях розтанув гнів до нього.
Прийшов Володимир. Він сів на своє ліжко й застиг мовчазно в зігнутій позі. Його видимо мучила провина перед жінками. В родині він був осуджений Каїн. У Ганни прокинувся жаль до нього. Вона поклала йому руку на голову і коли впевнилась, що заспокоїла, відійшла.
Вранці він далеко певніше себе почував. Він по-діловому підніс голову й за довгий час уперше сів за рояль. Ганна була задоволена з себе, що ступила на шлях замирення з ним. Зате дуже непокоїла її Таля. Вона зблідла і майже нічого не їла ні за сніданком, ні за обідом. Коли Володимир звертався до неї, Таля дивилася поверх його голови з таким виразом, немовби перед нею був автомат, якому зайвим було відповідати. Іноді в Талиних очах пробігав навіть вогник ненависті. Тоді Ганна тішилась. Таля засуджує Володимира. Вона мусить його забути.
Якось Ганна зауважила йому:
— Не займай, будь ласка, її! Ти ж бачиш, як це її дратує.
І на знак послуху Володимир схилив голову. Так, у ньому ятрилась рана каяття. Ганна при кожній нагоді співчутливо пестила його. Він мусить вилікуватися й стати її давнім, хорошим Володимиром, надійним оборонцем прав Ніка.
— Коли ж ти вже думаєш узятися за Нікову справу?
— Ах, дай мені спокій із Ніком! — роздратовано скрикнув він, але глянувши, як потемніло Ганні обличчя, уже лагідно додав:
— Хоч тепер помовчи про нього.
Ганна вибачила Володимирові. Він ревнує її до Ніка; йому особливо прикро слухати це тепер, коли він хоче прихилити її до себе. Чудний хлопчик! Вона ж любить його.
Щораз Ганна палкіше виявляла свою приязнь. Вона горнулась до нього всім тілом, називала найласкавішими йменнями, і кінець кінцем Володимир виходив зі своєї холодної замкнутості. У ньому напружувались м'язи.
Одного ранку Таля довго не виходила на сніданок. Нарешті вона з’явилась на веранді вся бліда, як стіна.
Ганна стурбовано запитала:
— Ти не хвора часом?
— Ні, — різко відповіла Таля. Вона на хвилинку присіла, випила раптово свою охолоджену склянку кави й знову квапливо підвелася.
— Я їду до міста.
Володимир і Ганна з обох кінців націлили на неї здивовані погляди.
— Чого ж тобі раптом так заманулося? — промовила Ганна.
— Не раптом, а давно вже треба було, — грубо викрикнула Таля, — вам хоч до зими тут сидіти. Байдуже до того, що мені треба вступати до школи…
— Зовсім не байдуже, але ж це ще рано.
— Ти дуже добре знаєш, що рано! Тобі ще не розвиднялося після цієї ночі. А заяву ти подала? А хоч поцікавилася ти, яка програма?
Ганна почервоніла. Таля мала рацію. Ганна забула в останній час про неї, захопившись Володимиром.
— Не турбуйся, будь ласка! — заговорив Володимир, дивлячись кудись у простір поза Талею, — я в свій час усе зроблю.
— Дякую красненько! Обійдуся без ваших послуг. Доволі з мене того, що в мене є мати, яка турбується за мене.
Таля зникла в кімнаті, видимо, готуючись до від'їзду.
Ганна приголомшеним поглядом дивилася на Володимира, що так само зніяковіло переминався.
— Слухай, Володимире, треба покласти край цим капризам.
Володимир твердим кроком увійшов до кімнати.
— Облиш, будь ласка, свої витівки! Ніхто тебе в місто саму не пустить.
— І тут мене ніхто не вдержить.
— Слухай, Талочко! Якщо тебе так непокоїть школа, то я їду разом із тобою і все буде гаразд.
Ганна вбігла до кімнати саме в той момент, як Володимир, заспокоюючи Талю, торкнувся рукою її плеча.
Таля з огидою відкинула плечем руку:
— Обійдуся! Можете тут займатися любощами!
— Без капризів, Талю! — суворо промовила Ганна й, повернувшись до Володимира, так само суворо заговорила.
— А тобі зовсім не потрібно їхати з нею. Можеш займатися тут своєю працею, а в мене є досить вільного часу, щоб бути з нею.
Володимир ураз роздратовано вибухнув.
— Попрацюєш у таких умовах! Коли б ти знала, як ти мені опроклятіла зі своїми намірами, ти б каменем сиділа тут.
— Ах так, каменем!..