І зразу над лівим берегом почувся зойк і хрипкий стогін.
Омелько кинувся кам'яним проходом нагору і припав до щілини між каменями.
Він побачив, що худорлявий намагається видерти стрілу із кисті правиці. Інші поспішно набивали аркебузи. А двоє вершників вже тримали луки напоготові. Сотник просто направив свого коліщаткового карабіна на камені. Значить він ще не стріляв. "Це вже поважний ворог. Стрілою його зараз не дістанеш. От мушкетик би мій зараз…" — Міркував Омелько, приміряючись, як звідтіля вдарити краще по ворогах. Шелюг не тільки закривав його від ворогів, а й не давав добре прицілитись. Позаду почулось гаряче дихання. Обернувся — малий, пригнувшись, теж приглядається до того берега.
— Коні?
— Прив'язав до куща…
— Якщо щось — до сосни. А далі сідай на Лиска. Пам'ятаєш?
— Ага! Кого тепер поцілите?
— Не базікай під руку.
І ось втікачі побачили: троє верхівців їдуть кудись назад, спускаються за круглий пагорб.
— Дивись, вирішили обійти мене з заходу. Значить, не знають цього проходу. Дивись і навчайся: ці триматимуть нас під прицілом, а ті перепливатимуть річку…
Справді, так все і було — під липами всі зі зброєю напоготові.
А згори, із заходу, з-під розбитої блискавкою верби, випливали троє, тримаючись за своїх коней.
— Батьку! Вода їх несе до нас! Дострельте їх. Бо вони вилізуть і повбивають нас.
— Е, ні! Не вилізуть. Дивись. Якраз швидка течія підхопила коней та вояків і потягла просто до правого берега.
Малий вп'явся в руку Омелька.
— Тс-с! Нехай вилазять….
І ось перший кінь, рудий, зачепився передніми копитами за дно. І спробував стати. Та під водою був не грунт, не пісок, а крутий схил кам'яної брили. Кінь відчайдушно зашкрябав копитами по каменю. Течія розвернула його круп і він упав навзнак. Ще й свого хазяїна вдарив, і той занурився з головою у каламутні струмені.
Кінь якось вирівнявся і поплив униз по течії, його хазяїн ледь-ледь випірнув і вже без зброї в руках пробував якось зачепитись за берег. Але марно він обривав собі нігті об мокрий слизький камінь. Після кількох невдалих спроб він повернув назад і його винесло на лівий берег далеко вниз від броду.
Тим часом другий кінь видно намацав якусь невеличку площину, що вже підвівся на передні. І його господар за ним.
От тоді Омелько затис носа на переніссі лівицею, правицею зробив ніби кухлик. Набрав повні легені повітря і, присідаючи до землі, видихнув його із шаленим вовчим завиванням.
Не тільки цей кінь, а й коні всієї погоні на лівому березі шарпонулись. Один лучник — так ледь із сідла не вилетів. А кволі собаки забрехали хрипкими хворими голосами.
Цей же кінь, що вже випадково зачепився на камені, став дибки і боком впав у каламутні хвилі. І падаючи, притопив свого хазяїна. Щось цьому коневі сталося, бо він виплив нижче звороту на рівний берег. Але впав на мілкому і не підводився. А хазяїна цього коня, так більше ніхто і не бачив. Третій плавець кинув коня і повернув назад до лівого берега.
І кінь спробував вилізти, але не міг, і тільки стояв наполовину у воді і шкрябав копитом по кам'яному схилу.
— Гей, курваші! Ви мені коня даруєте? Чи позичаєте?
— Вовкулака! Гад пекельний!
— Сатана. Упир.
Омелько метнувся до своїх коней. Витяг із торби добрий аркан.
Притулився за останню невисоку брилу і, розкрутивши аркан, накинув його на голову коневі. І потяг, упершись ногами в камінь та відкинувшись всім тілом назад. І кінь наче зрозумів, чого від нього хочуть, піддав задніми ногами, передніми копитами зачепився за якийсь виступ і вискочив на тверде. Але потім, тільки Омелько зняв аркан, вирвався і побіг межи густі мокрі трави. Стало тихо. Тільки шуміла швидка вода. Омелько, ідучи під прикриттям каменів, скручував аркан. І на нього просто вилетів з-за брили малий.
Очі вирячив, вуста білі, і він щосили ними хапав повітря.
— Що?!
— Там! Над деревами…
— Щось знов побачив?
— Ага!
— Покажи, може, цього разу побачу і я. Стоячи за каменями зі сходу, малий показав пальцем на розбиту вербу. Від неї у повітрі, одна за одною, пливли три сяючі кулі. Кожна завбільшки з горщик. То вони спинялись, наче танцюючи на одному місці, то знов, з повіванням повітря, починали рухатись на схід. Ще кроків з півсотні — і вони допливуть до обламаної гострої гілки отієї найстарішої липи.
Омелькові гонителі не бачили цих сріблястих сяючих куль, бо пливли за їхніми спинами.
— Господи! Помилуй нас грішних і спаси! — Омелько з таким острахом, ревно та проникливо проказав це та перехрестився, що й малий зразу за ним повторив. І раптом Омелько закричав тим:
— Не стріляйте! Я зараз вийду! Ми поговоримо. Не стріляйте тільки. Бо всім буде велика біда. От і гаразд! Поговоримо.
— Батечку! — Малий вхопив козака за руку. — Не ходіть! Це він упир, вовкулака і перевертень католицький.
— Цить! Сховайся і не потикайся! — Відтрутив малого і виступив з-за брили.
Всі прицілились в нього.
— Чого вам від мене треба?
— Віддай шахвіри. Це з шатів святої ікони.
— Чого це ти дбаєш про наші ікони?
— Ці шахвіри не з церкви. Вони з костьолу.
— А ще що?
— Ти повинен віддати хлопчика.
— Це всі вимоги?
— Ще ти повинен поїхати до Львова і витлумачити, що там говорить турок, бо не все зрозуміло, що він говорить.
— Зрозумів! Тепер слухайте, тільки не стріляйте, бо буде біда. Ніяких шафірів у мене нема.
— Турок признався, що ти їх у нього забрав.
— Ніяких турків не знаю!
— А той бусурмен, якого ти віддав моїм хлопцям?
— То ординець!
— Він признався, що він турок і що він тобі віддав шахвіри та інші коштовності.
— Ще раз кажу — шафірів ніяких не знаю. Хлопчик мені буде сином. До Львова не поїду — ніякої мови, крім нашої православної, я не знаю.
— Подумай! Рахуватиму до трьох. Ти сам виліз — тепер від нас живим не підеш.
— Підождіть, не стріляйте. Ви ж бачите, я без зброї. Хіба беззбройну людину вбивати можна?
— Ти не людина — ти архимник.
Омелько підвів руки вгору і проговорив не дуже голосно, рівним голосом: — Оберніться і подивіться!
І раптом той, що кинув коня і зброю і вже виліз на пагорб, щосили заволав:
— Та стріляйте! Він сатана! Він вас дурить.
Сотник теж закричав:
— Тихо! Хто тут кермує?
Але, побачивши сяючі кулі, один аркебузер з переляку шарпонувся, натис на гачок. Курок з тліючим? нотом клюнув поличку із затравкою. І лупонув гучний постріл, сповивши стрільця густим димом. І зразу ж сріблясті кулі кинуло струсом повітря на товстенний сук старої липи. Спалах сяйва і грім вибуху був такої сили, що малого на якийсь час осліпило і оглушило.
А Омелька хвилею повітря ще й на землю кинуло. Вибух розніс на дрібні тріски залишок найбільшої липи. А те кручене товстенне коріння горіло яскравим вогнем, наче зовсім сухе дерево.
На сусідніх стовбурах вибухом постинало всі гілки. По корі тих стовбурів, наче хто бризнув палаючою смолою, зміїлись язички вогню і підіймався блакитний димок.
І по землі мов хто розбризкав вогонь — горіло в багатьох місцях.
Всю погоню покидало на землю.
Хто очманіло сидів. Хто нерухомо лежав. Хто безтямно повзав.
Двоє коней лежало нерухомо.
Собак взагалі не було видно.
Сотник повзав рачки, щось ніби шукав у траві. А каптан і штани у нього в кількох місцях тліли, і від них ішов блакитний дим.
— Ну от — все скінчилось! Ось ваші шахвіри, ось вам ваший турок! — сказав Омелько і обійняв малого за плечі.
— Що це було, батьку?
— Наш порятунок. Сам пророк Ілля побив їх колесами своєї колісниці. — А хіба бувають у колісниці три колеса?
— Синку! Божеське людським не міряють. Швидко на коня! Бо нам ще їхати та їхати!
— А той кінь, гнідий, тепер наш?
— А то чий?!
І коли вони були вже на половині шляху до лісу, Омелько наздогнав гнідого коня. Без аркану, не злазячи з Буланка, прихопив чужого коня за вуздечку. І повели вони гнідого із собою в козацькі проходи.
Отак, вже о три-кінь, вони під'їхали до сосни, колись давно розбитої блискавкою. А в цю горобину ніч ще залишки старі було розколото навпіл. Від понівеченої старезної сосни на козацьку стежку їх вивів вірний козацький кінь Лиско.
10. КОЗОЛУП
Невидима стежка, кручена і звивиста, позначена тільки в кінській голові Лиска, вела їх зручним проходом між деревами, через трав'янисті галявини, зарослі опадки і піщані ручаї.
Чим далі вони посувались на південний схід, тим менше було слідів страшної нічної бурі. Менше відчувалось напруги в повітрі. От тільки коли у вузьких проходах Буланко і новий кінь торкались шиями, їхні гриви злітали вгору і якийсь час стояли сторчма. Тоді Омелько хрестився і проказував коротку молитву. Малий все повторював за ним.
Спочатку була сила-силенна поваляних вікових сосон. Де-інде й вивернутих із корінням.
Але поволі повітря ставало сухішим, легшим, напоєним пахощами свіжої живиці та розквітлої на піщаних горбах рожевої смолки.
Перед полуднем почав на них напливати гострий запах смолистого диму. У легкім тумані блакитного диму вони виїхали на здоровенну галявину. Одна велетенська сосна на краю галявини дотлівала.
Від галявини до узлісся буря проламала широкий просад. Товстенні стовбури лежали, потрощені, як цурпалки. За цими поваленими деревами відкривався вниз вільний прохід далі на широку рівнину.
— Тагануємо! Вогнище готове.
Вони зразу спішились і припнули коней до високого пня. Омелько миттю прилаштував вугря, загорнутого в траву, на тліючий стовбур сосни.
Скоро до смолистого диму почав додаватись запах смаженої риби.
— Батькуй Так смачно пахне, що аж у животі хапає.
— Потерпи. Боронь Боже, недопечену рибу їсти. Такі різі будуть, що й сконати можна.
Вони сиділи збоку від жару, щоб дим очі не виїдав. А коні стояли трохи навкіс від них. То зразу ні малий, ні Омелько і не звернули уваги, як всі три коня скинули голови, нашорошили вуха, роздули ніздрі. Тільки тоді Омелько схаменувся, як прив'язані коні почали вихати. Він схопився від вогню вже з луком і стрілою на тятиві. А коні просто обісіли — рвалися з прив'язі. Козак вискочив на повалений стовбур, щоб краще роздивитись, що там такого? І перелякано заволав малому:
— На сосну! Швидко! — Він тільки головою кивнув, на яку повалену сосну лізти.
Коні відчайдушне заіржали, рвонулись і відірвались. Помчали через галявину до лісу.
Малий навкарачки дряпався вгору похилим стовбуром. Він вже піднявся до перших гілок.