Треба було йти, ні, бігти, там світло, менше туману, люди, і вже робилося легше, і чи не тому, що це ранок, ніч минула, буде день, може, важкий, але це, що зараз, ця пора перед осінню, це таке, як вічність, воно триває довго, тільки треба постояти, ще, ну ще, і вже воно буде завжди з тобою, твоє, ти володар, це залежить тільки від тебе, так, як і тс, що в тобі, що проситься на світ, постукує, соромить, вимагає, бо все чує, все бачить, все розуміє. Та ще Юр думав на жарти усе звести, бо от яка осінь мила, як той казав, і люба, тепленько, і навіщо їй увесь той клопіт з поступанням, бо, справді, тепер чи не такий це в неї стан, що вона сама не знає, що робить; у жінок буває, думав Юр, і може не бути там помсти, комусь на зло, щось цим сказати, втерти носа, теж комусь, а інше, справжня необхідність, потреба, вона готувалась до цього, хотіла цього, думала...
Були ж йому листи з лікарні, йому одному, чоловік поза... там ніяких просьб, усе в них є, усе добре, навіть жартувала на криво списаних неоднаковим чорнилом записочках, які викидали з вікна її подруги, здоровіші. Про якусь жінку, що вже вдруге чи втретє надумалась народжувати, через день підвелась, ходила, з усіма балакала, і що не проти, якби зараз поряд опинився чоловік, її, той, що, як і всі, стовбичить довгі години, під вікнами, не знати чого не йде на роботу, пише якісь дурненькі листи, яких раніше ніколи не писав. Марія не знала, чи сміятися з тих бажань, чи заздрити, чи хай собі, в кожного своє, їй не боліло, а тут не можна було повернутися, шви десь нерівно зашиті, так сказали жінки у палаті, але перешивати вже ні, не треба й нагадувати, ще гірше буде, хай уже так. І вона слухалась. Цих жінок, що всі тут, котрим легко, а котрим, як і їй, треба слухатись, тут був досвід, співчуття. Краще до цього м'ясника більше не потрапляти. Хай йому. Юр бачив його, вже пізніше, як все минулося; той курив, рукава халата загорнуті, животик, справді, враження. Той щось кинув, аби сказати, і Юр напружився, перепитав, незрозуміло. Вакуумна дитина; лікар аж тепер подивився на Юра, що як це не знати такого, живуть же люди, востаннє видихнув дим, кинув недопалок; Юр подумав про всіх цих людей у дверях, за дверима, що йдуть, ловлять за рукав лікаря, заглядають в очі, питають, ждуть, що, як, невже, а... Якась розгубленість, люди забувають, хто вони, прибігають за-сапані, непричесані, тільки той, на дверях, дідунчик, все бачив, усе знав, міг і сам відповісти, побігти, передати, все зробити, аби тільки відчув у руці папірця, байдуже, чи новенького, лискучого, чи пом'якшкореного, саме такого, що часто випадає з кишені, коли витягують хустинку. Незрозуміло, як це так, що його зараховують до цього гурту збуджених, вимогливих, готових на все, аби взнати, як там дитина, хто — хлопчик чи дівчинка?..
Нікого не цікавило, що він міг бути просто знайомий, товариш, друг, брат, хто завгодно, але ж не винуватець, як усі Ці навколо, молоденькі, літні, підстаркуваті, з однаковим виразом і виглядом, що вони щось таке знають, чого іншим не дано, перекивуються одне з одним, просять сигарети, просто мовчать, ждуть. І Юр подумав, що хай так, біс із ним, він теж, нехай думають, що й він, так навіть легше, не треба нічого пояснювати, так навіть цікаво. І він. Таке незнайоме, якби воно могло бути і колись, може, буде, чому ні,— стояти, ждати, почути відповідь, навіть ночувати під вікнами. Але тільки уявляв. А тут інше. Ще один, два листи, і він побачив, як все було, тільки ці листи. Тільки вони. Найшло зразу, охопило, гукало йому, що це ти, твоє, і ти не втікай, уже все, пізно. Води відійшли ще там, у гуртожитку, серед ночі і трохи там, у лікарні. Давали уколи, стимул, щось таке, один, другий. Всі руки поколоті, всі, скільки їх було, п'ятеро на нічному чергуванні, хто вмів тримати голку, шукали вени...
Тільки тобі і більш нікому пишу про всі деталі. Те, що сталося,— щастя через трагедію. Води відійшли вдома, ще трохи тут. Почали зразу давати уколи стимулювання, один, два. Всі руки поколоті, бо п'ятеро чоловік, всі, хто, мабуть, умів на чергуванні давати їх, пробували шукати вени. О десятій ранку лікар дужче захвилювався, поставили крапельницю (шукали вени двоє чоловіків: акушер і анестезіолог, викликані як бригада). Поводилися лагідно, за їх словами, я "розумниця і дуже терпляча" (досі не можу повірити в ці свої якості, які підтвердились і в родзалі). Вони мені й губи зволожували, і піт з чола витирали... Як тільки поставили крапельницю почалися одразу болі, я покрикувала, але на потуги не було схоже. А боліло безперервно. Я осміліла й сказала, щоб робили все можливе й що від них залежить. Акушерка враз зрізала крапельницю, повела в родзал, помацала і відчула, як і я, щось негаразд з серцебиттям "дівчинки", тоді ще плоду. Через секунду був уже лікар і ті двоє, про яких я згадувала. Сил у мене не виявилося для родів природних зовсім, потуг, наскільки я розумію, й зовсім не було. Хоча вони мене впрошували четверо разом з акушерам постаратися. Потім почали прямо ви чавлювати з мене плід. Цього теж виявилося не досить, застосували витягування вакуумом — ті ж чоловіки, а лікар вакуумом займався. Тільки-по акушерка вловила плід, сказала "дівчинка", всі четверо кинулися з дитиною вбік, кисень, ще щось там, і вона почала дуже добре плакати. Лікар сказав: ох ти, дуже виявилася гарненька, тільки уразлива. І ми в пологовому залі лежали з нею (вона, щоправда, на відстані) десь хвилин тридцять, сорок. Потім прийшла дитячий лікар, і ось я розплакалася. Вона сказала, що в мене роди патологічні, зрозуміло, вони не можуть не відбитися на дівчинці. Вона втомлена, ще синенька, дуже була обкручена пуповиною, їй потрібен гарний відпочинок. Я, звичайно, у сльози, а дитячий лікар повернулася й пішла. Тут ніколи церемонитись. Таму я тебе прошу все взнати у лікаря про дівчинку, бо я лежу, не підводжуся...
А то якоїсь осені поїхали картоплю копати до цвинтаря. Там нашій сім'ї ще соток п'ять вділили. Мати то вже зробилася така поважна, у всьому широкому. Це їй у лікарню скоро треба. Ну то вона там їсти зготує, постелить рядно під сливками й махає мені, щоб ішла. А тоді вже скаже, щоб я гукала копальників. Бо їй кричати не можна.
Ну й коні собі обідають. Такі гарні, вгодовані — шкільні вони. Це дядька Візнюка впросили, щоб поміг картоплю одвезти. Та й знов копаємо. Я гарненько картоплю визбирую з-під лопати, аж коліньми рачкую. І все чогось на матір оглядаюся. Чи цс так хотілося бачити, яка вона гарна, чи страх у мене такий був за неї — сама ж вона тамечки.
Але й справді бачу, матері погано. Набік перехнябилась, сидячи, однією рукою попід живіт узялася. Я в крик і бігом до неї.
Коли й жінки, покидавши лопати, за мною, випереджають мене, і вже матір на воза садовлять, щось Візнюку набалакують.
От тобі й на. Це і в мене сестричка чи братик буде, од вітчима. Стою, всіма очима на матір видивляюся, хай би вже хутчіше везли, щоб їй менше мучитися.
Вона, правда, ще при добрій пам'яті, мене отак підкликає і в долоньку щось тулить й пальці мені згинає. Гроші ж, бачу.
— Однеси Марусі, сусідці,— і пальці в неї такі вогкі зробилися враз, холодні.
— Добре— кажу.
— Бо ним не хочу передавати,— це про вітчима.
— Добре, мамо,— ще раз кажу.
— Здається, нікому ж так нічого не винна,— вже сама до себе,— тільки Марусі."
Й одкинулась головою на подушку таку, з сіна вимощену.
А ми з вітчимам пооставалися,— жінок десь двоє з матір'ю поїхали,— картоплю на купки зносили та картоплинням вкривали: дощем уже запахло"
Там було ще трошки написано, дрібніше, але вже боявся взнавати, що буде далі. Бо це таке, наче неправда. Коли людини вже нема, яка це писала. Або ще правдивіше за правду. Й уступивши в якесь аж золоте, бо тирса була під ногами, мабуть, вітром порозмітувана, ще й з ветхими будиночками подвір'ячко, вирішив дізнатися про тих людей.
тої осені якесь все таке було. Підвода, везучи матір, перекинулася — коні злякалися трактора й виперлись дишлем на тин.
То матері наче й нічого. А їздовому кепсько: на очі почав слабувати. Я його часто бачила, як він сидить під хатою. Й геть, як дідусьо, зробився, вітається з усіма...
v
Чого було їй зриватися — спитай-но йди. Бо ще по хаті тими ногами володала — то що, мало? А так щоб на буряки чи там на танці який раз піти з дівчатами, про це мови не було. Аж зло брало: уткне свої ступи в тісненькі чобітки з халявами-панчохами, тільки коліна видко, і то вже тобі добре, хоч і пече,— та вона ще рукою за одне стегно вхопиться зо зла і здушує, наче кров не пускає в литку, а затим нагнеться, скільки шиї стачить, і роздивляється — тіло ж молоде, хоч обкутуй. Ці вечори їй добре в'їлися — життя записуй. Але ж як ці ноги такі, то куди з ними — вже й по роботі, вже й по танцях. Ні, раз була вийшла в поле, а назад то везли — не вени, а кендюхи поробились; взяла б отако й поодрубува-ла Як воно вже надоїло — не кажи. Тільки бабу Богиньку й слухалася: не давай різати ноги, бо вмреш; їй чогось і самій охота була так думати, що це дай волю, то покалічать. І буде тоді. А так хоч якась надія була — може, само мине.
Вона сміялася, чого це їй перестало пекти десь на другий день,— цс що бородатий приходив, того, може. Якісь у нього там свої клопоти — і це що через дорогу живе, то прибіг, чи якої хвороби,— просився і в матінку, і в голубочку, про все ж так розказував та в очі дивився, а їй аж страшно робилося — в селі котре балакає й в очі дивиться, то й не дивина,— чуже ж воно, хоч і люблять там його за ці фокуси, що він з жінкою на сцені виробляє, та ще й дітей понаучував зі школи. А їм то що — дітки, такі довірливі, й ночували б у тому клубі: взяти оно Ярининого хлопця і вчительки з Закусилівки, що Кащук прізвище,— чого вони тільки на сцені не витанцьовують, а Ірин ще й персня мідяного на руці держить — блищить у зал, очам ради нема. Правда, вони всього два танці й уміли — скільки вони там могли научити.
Марія все пробувала розгледіти ту його жіночку — на сцені то годі й думати,— а так десь, на вулиці чи біля клубу, але ж як воно нікуди не висовується, в тій хатині все, та в хатині. Не знати, як їх Терещучка й повміщала на своїй половині — ну це їм така квартира, бо другої не було.