Врешті каже: "Ні, бачу, що тільки група Хвильового — справжні люди, тверді українці". Він походжав гордовито, часто стаючи в позу — він любить позу, любить хизуватись. Я за цим разом був спокійний і небалакучий. Взагалі почуваю, що довкола мене обставини дещо міняються в гірший бік. Та це й природно в наших українських умовах, зокрема галицьких: спочатку довкола тебе спалахне аж надто велике захоплення, а потім (і то дуже швидко) настане спад, що тільки зайвий раз потверджує несталість думки й почуття. Крім того, нові землячки, що тепер приїхали, мимоволі будуть невдоволені, що я краще забезпечений й улаштований, ніж вони. А чому не ми? — виникне пресловуте обурливе запитання (всі ж, мовляв, рівні, як звикли теоретично трактувати під советами), і посипляться різні інсинуації, нарікання, підшепти, доноси. Знаю вже добре. От і можуть виникнути упередження до мене, тимчасова бодай підозрілість. Але... наплювать! От, прикладом, як виїздив я від Гординських, стара пані спитала мене, чи багато ще залишилось у них моїх речей. — Одна валізка з книжками, — кажу, а сам думаю — чому питає? Ніколи ж не питала. Чи не нагадує, щоб забрав швидше. А перед самим від’їздом не дала мені й шматочка хліба, хоч знає, що я до вечора нічого не їстиму, хоч і раніше завжди конче і просто силоміць угощала сніданком. Тоді я, справді дуже голодний, дав їй, прощаючись, як подарунок і компенсацію за моє трьохденне перебування продуктову німецьку карту на цілий місяць, яку мені подарувала п. Ігнат. Гординська дуже замішалась, не хотіла спочатку брати, щось хотіла ще сказати, але я хутенько побіг, поспішаючи на поїзд. Де було гідною моєю відповіддю, хоч я спочатку дуже розраховував на цю карту, хотів її одвезти для Лесика. Думаю, що стара зрозуміє свою нетактовність (сидить і ліпить вареники, на буфеті свіжі пиріжки стоять, а мені хоч би шматочок хліба в дорогу дала!) — і відчує бодай маленький поштовх сумління.
На двірці, щойно вийшов із трамвая, — а назустріч Ольга. Приїхала проводжати. Така приємна несподіванка! Йдемо, а вона сторожко озирається, бо якраз в цей час потягом на Коломию від’їзджає сестра її чоловіка. Боїться, ризикує, а проте прийшла. Провела аж до вагона, купивши собі для виходу квиток на якусь найближчу станцію, бо перонівок не видають. О, жіноча заповзятливість і винахідливість! Попрощались тепло, умовились листуватись, їхав голодний, як пес, — нічого від раня не їв, крім маленького шматочка булки. В Стриї лише закріпився парою пиріжків у д-ра Винницького.
Вдома застав два листи від Галини — тривога, чому не пишу, підозра, докори. І лист від Ніни з Десау. Лист розумний, достойний — перший такий лист. Вона, бачу, дуже страждає. Сьогодні ж уперше за весь час послав їй великого листа, в якому докладно повідомив про Лесика, послав також його і своє фото. Вона — мати, вона зрозуміла свої хиби та помилки і вже достатньо спокутувала їх. Вона була дурна, але, здається, вже стає розумніша. Може, з неї справді вийде добра українка, — тоді я їй багато чого подарую і постараюсь забути.
Вчора в Стриї на двірці, коли я стояв у черзі на вихід після львівського потяга, помітив у вікні вагона (nur fuer deutsche) Славу Т. Вона їхала на Дрогобич. Я привітався. Я був близько, але вона мовчала, не сказала, чи приїде до Моршина. І раптом з погляду я відчув, що щось сталось, що між нами вже є якесь неприємне напруження. Я ждав, а вона все мовчала. Я мовчки попрощався і пішов, не спитав. Сьогодні вона обіцяла подзвонити і не подзвонила. Так. Щось є. Хтось щось набрехав. Але годі цього всього. Треба сідати до роботи.
У німців справи, бачу, день у день гірші — не лише на фронтах, але й всередині країни. Починається кінець. Починається безлад, розчарування, перша паніка. Починається дедалі сильніший повстанський рух. Починаються втечі заможніших до Словаччини й Праги. А я починаю братися до пера — систематично, невідступно, як слід. Зроблю бодай те, що дозволять час і обставини.
10/ХІ — 43р.
Середа, 9-та год. вечора. Через годину їду до Львова, везу "Енеїду", над якою працював тиждень, як проклятий (дзвонили з опери — давай раптом на ґвалт!). Одночасно довідаюсь, як справи взагалі; уже віддано Київ і Фастів. Большевики йдуть невпинно. Щось треба негайно робити. А в мене ж іще Лесик!
Потягів багато вже скасовано. Від 15/ХІ треба мати спеціальний дозвіл на їзду потягом. Може, слід забрати Лесика з Дрогобича й взагалі переїхати до Львова? Побачу на місці. Все день у день ускладнюється. Одне слово — компот починається.
17/ХІ — 43 р.
Увечері — в театрі. Запізнююсь трохи, бо Славко накинув мені Миросю. В ложі застаємо вже сина Студинського, що приїхав з Берліна з дружиною (колишньою) Ю. Косача та якогось їхнього приятеля, що прикидається німцем з Болгарії, але добре володіє російською мовою і зовсім не розуміє української. Ясна річ, російський білогвардієць. Мені сісти ніде, стою весь акт, а в антракті йду до Блавацького. Він дуже зрадів, бо думав, що мене нема-таки. Дає мені місце в ложі урядовій. Сиджу там один. "Гамлет" йде по-провінціальному, місцями дуже дерев’яно, місцями аж рипить, іноді занадто наївно. Нема, нема того високого регістру, на якому мусить звучати "Гамлет". Але й воно не дивно. Навпаки, дивно, що Й. Гірняк зумів з цим відсталим, провінціально-побутовим, різнохарактерним і різно-рівним колективом зробити ще те, що зробив. Найбільше рятує справу сам Гамлет — Блавацький. Йому теж багато чого бракує, але він з-поміж усіх ще найкращий, і на цьому тлі кволости й ординарности приємно вирізняється. У нього місцями є навіть досить добрі познаки, і це мене щиро тішить. Він все-таки розуміє, що він робить і що таке образ Гамлета. Я після третього акту йду за лаштунки й щиро його вітаю. Він дуже зворушений. Я знаю, що значить для актора таке привітання, але він справді заслужив.
29/ІІ, вівторок, 1944рік
Львів. Університ. клініка внутрішніх хвороб (Пекарська, 69), палата 7.
Якраз 9 год. 45 хв. ранку. Сиджу при столику в палаті, де міститься 4 хворих, в тому числі і я. У мене знову серйозні неприємності з моєю виразкою. Правда, стає вже краще, але напочат-ку, коли я прийшов до клініки (4/11) було дуже погано: велике опущення і розширення шлунка, велика надквасота, вертання, стеноз 3-го ступеня, непроходження їжі крізь дванадцятку, одним словом, всі лікарі напочатку прийшли до висновку, що конче треба робити операцію. Але почав я сам собі щоранку промивати шлунок, додержуватись суворої дієти, покинув палити, — і стан швидко поліпшився. Минулого тижня рентген показав цілковите проходження їжі, значне скорочення шлунка. Взагалі я поволі, але вертаю до норми. Може, пощастить знову обійтись без операції. '
Яке химерне життя!
Останні абзаци дописав я 18 листопада (хоч попередня дата і зазначена 17/XI — це початок записів), і тоді ж десь через 1 — 1 1/2 години у мене вже був трус, мене заарештували. Зошит цей під час трусу загубився на столі серед паперів і книжок, що їх гестапівці, розглядаючи, недбайливо скидали на купу, — так і пролежав він у "Беркуті" якийсь час. Оце нещодавно мені його привіз вкупі з іншими книжками й рукописами інж. Бартків.
Так от: з курорту просто у в’язницю. Спочатку до Стрия, потім до Львова (на Лонцького вулиці), де я просидів рівно 2 1/2 місяці. А тоді з в’язниці, вимучений, виснажений, нервово піду-палий, хоч назовні досить витриманий, з поновленою хворобою виразки, — до цієї от клініки. Як примхливо кидає мене доля з крайности до крайности, веде мене по гострому лезі, штовхає на високі й дуже небезпечні грані. Я почуваю чималу втому, але в той же час почуваю відмінність, змістовність життя мого. Мені доводиться дорого платити, зате ж мушу визнати, що всі ці тяжкі переживання насичують мене глибшим пізнанням життя, вони водночас дуже цікаві, вони мене збагачують.
А в’язниця... сильніші індивідууми в’язниця тільки гартує. Тепер я остаточно переконався, що належу до цих сильніших, — шкода тільки, що хвороба мене з’їдає. Але й проти неї я змобілі-зував усі зусилля і спробую збороти її без ножа.
Отже — про арештування і в’язницю. Багато про це говорити зараз недоцільно. Лише коротко й найголовніше.
Тоді, 18/ХІ, у четвер, спав я добре, нічого значливого мені не снилось. Вранці снідав у товаристві двох жінок, які чомусь присусідились до мого столика й частували мене шинкою. Одна, молоденька — із Стрия, друга, старіла роками — з Перемишля. Запрошували мене бути й на другому сніданкові, але я пішов. Я записував до щоденника, потім взявся переробляти "Моє — твоє". Десь о 12-й дня вирішив піти до шевця й замовити пасочка для мисливських чобіт, — була гадка, що фронт наближається і, можливо, доведеться тікаш далі на захід, а в такому разі чоботи на зимову пору дуже в пригоді стануть. Надворі була мжичка. Я взув спортові черевики і, коли вже зодягав пальто, побачив з вікна, що до "Маратону" під’їхало сіре невеличке особове авто. З нього вийшло двоє цивільних і пішли до "Маратону". Я рушив до шевця і, проходячи повз авто, глянувши всередину, подумав: "Треба конче навчитися шоферської справи, бо по війні я конче куплю собі авто — тоді вони коштуватимуть дешево". Ну, от. Перейшов через залізн. колію, договорився з шевцем (на завтра зробить пасочка) і хотів був іще трішки перейтися перед обідом, але дощик знеохотив мене, я пішов назад і вирішив одразу зайти до "Маратону" — чекати вже тут обіду. На вході зустрічаю Сенюка, питаю, хто це до нас приїхав. Каже: поліція. "Чого? По кого?" "Не знаю". Ну, я далі думаю, байдуже (що мене має обходити якась там поліція? Чи раз уже вона з’являлась у цих місцях?), заходжу на хвильку до Штикала, щоб довідатись поточну адресу й ім’я Дорошенка (я хотів віддати на схованку до НТШ мої книжки), потім спускаюсь униз до їдальні. Тут при фортепіані групка жінок, і одна з них грає українські східні пісні. Друга велика група ліку-ванців сидить при столі, де завжди була п. Маруся, і щось там собі зацікавлено гомонять. Я зупинився біля першої групи й сказав жінці, яка грала, що вона трошки хибно відтворює мелодію. Вона повторила, я почав виправляти, і саме в цей час чиясь рука ззаду злегка торкнула мене за праве рамено.