Та й вона до мене тягнулася. То була звичайна школярська дружба. Принаймні так я гадав раніше. Навіть оте страшне, що Ганнуся розказала по дорозі з школи, здалося мені тільки виявом дружби, не більше. Дуже вона просила, щоб я братові про це не розповідав. Що ж, це зрозуміло. Я не вірив, що Макариха здатна присилувати Ганнусю до такого безчестя, — відступиться вона, якщо Ганнуся характер виявить.
Отож я й гадав, що Макариха справді відступилась. Бо чому ж Ганнуся така весела?
Мабуть, уперше я подумав про те, що вона не просто шкільний друг — вона дівчина! Так, напевне, коли по Дніпру пливеш, то не думаєш про
те, що десь існують піски безводні. Була Ганнуся, ми дружили з нею, —
краще дружили, ніж з Яковом, — а я й не помічав, що це не тільки
дружба. Пізно це зрозумів — тоді, коли Ганнусі вже не стало!..
Правда, в ту мить, коли я побачив її в білому вінку із таволги, в серці моєму щось незнайоме ворухнулося. Млосне, солодке і якесь ніби дике. Я ніколи цього раніше не відчував, не знав навіть, як воно називається. Та чого там не знав? Знав, звичайно, але здебільшого по книжках. З Яковом про взаємини між хлопцями й дівчатами я розмовляти не любив, — він якось усе навмисне огрублював. Не тому, що він взагалі такий, а
тому, що так поміж хлопців заведено. А мені це дуже неприємно, —
щось є в цьому дикунське.
І все ж оте дикунське, мабуть, якось і на мене перекинулось. Я сам злякався того лоскітного, ніжного, що в душі моїй розлилося. Мовби Ганнуся зло якесь мені вчинила, мовби гідність мою чоловічу принизила. Я намагався не дивитися на неї, а вона це помітила, — помітила, яка боротьба в мені відбувається, жіночим інстинктом своїм розгадала.
Десь, мабуть, бісенята в ній ожили, — їй подражнити мене захотілося. Сміялася мені просто в обличчя, — мовляв: ага, я тебе жабенятком зробила! Поведу оком, — і ти стрибаєш до мене, мов жабенятко до вужа. Задкуєш, опираєшся, а все ж таки стрибаєш ближче, ближче до моїх очей. Такою вона була в ці хвилини.
— Що, на веснянки мої задивився? — сміялась Ганнуся. — Дівчина
без веснянок, як небо без зірок.
— Як там у тебе? — надаючи голосові своєму вчительської суворості, запитав я.
— Де?..
— Ну, з матір'ю...
Ганнуся на мить відвернулася. Тільки на мить. Та ось труснула головою так, що білі пелюстки з її вінка посипались, і твердо мовила:
— Забудь про це. То я здуру тобі розказала. Сором який!..
— Як же забути? Він таки ж приїде...
— Забудь! — Взяла мене за руку, спершу якось ніби силувано засміялась, а згодом уже в сміхові її непідробна веселість бриніла. — Слухай,
ти думав коли-небудь, що тобі цілуватися з дівчиною доведеться?
Не думав, що про це думати треба, — відповів я незграбним
каламбуром, а сам почував себе так, наче Ганнуся гарячого вугілля мені
за комір насипала. Мені справді хотілося її поцілувати, але як подолати страх, що невідомо звідки брався? Правду кажучи, ми вже колись цілувалися. Було це тоді, коли дівчатка й хлопчики ще ні в чому одне одного не соромляться. Але тепер це інше, зовсім інше!..
А Ганнуся мовби цього й не розуміла — наче хотіла повернути наше дитинство. Наче знов ми могли забути, що природа розвела нас у протилежні табори — її до дівчат, мене до хлопців.
— Давай повчимося! Може, згадаєш колись, хто тебе цілуватися навчив. Ну, чого так дивишся? Не бійся, не вкушу.
Вона наблизилась до мене, її груди торкнулися моїх грудей. Що це, звідки, чому? Все так просто було в наших стосунках. І нічим її розум не різниться від мого, — тільки встигає більше світу побачити, більше взнати й запам'ятати. Лише в цьому я й помічав різницю між нами. Та ось її груди лоскітно торкнулися моїх грудей, — і попливли дерева перед очима, мов на зеленій каруселі. То були якісь незрозумілі чари, щось таке, про що люди ніколи не перестануть думати. Я знав, що Ганнуся не відштовхне моїх рук, але мозок мій сам їх скував. А може, й не мозок, бо він теж був скований чимось.
— Який же ти незграбний! — засміялася вона й поцілувала мене в
губи. — Тепер ходімо.
Я не йшов, а плентався. Був розморений тим, що діялося в тілі моєму. Це ж саме воно, — тіло моє, — пекло зараз душу, було вище, сильніше від неї, наказувало їй і вимагало такого, чого розум дозволити не міг. А Ганнуся крадькома кидала на мене лукаві погляди, — мабуть, добре вона знала, на якому полум'ї я горів.
Так ми вийшли на високий піщаний пагорб, з якого видно ліси наші мало не до самого Києва. Лісники люблять такі місця, столики та лавочки майструють. І яма в піску вирита, — в ній можна розкласти вогнище.
Я відчував дивну святковість у кожній своїй клітині. Ліс, що обступав нас звідусюди, здавався мені не лісом, — він теж складався із клітин, бо межі поміж лісовими квадратами переорані так само, як кордони між державами. Якщо спалахне пожежа в одному квадраті, вогонь доповзе до переораної смуги, оближе смугастий прикордонний стовп і повернеться назад, бо далі йому шляху немає.
А там, на заході, синіють пагорби степові й вечірнє сонце стоїть над ними. Чомусь воно увечері стає приступнішим для ока людського, дозволяє себе оглянути.
Легко й просто було мені з Ганнусею. Ми бачили світ однаково, він дивував нас і чарував, бо як можуть солов'ї та конвалії людину не дивувати? Хіба ж соловейко цінний лише тим, скільки він комах винищує? Хіба конвалії потрібні природі лише для того, щоб широким листям лісовий ґрунт від посушливих вітрів захищати? Тоді навіщо солов'ям такі пісні, а конваліям чарівні квіти? І навіщо вся ця краса, що дихає чарами під вечірнім сонцем?..
Ми з Ганнусею нагребли соснових шишок і розклали невеличке багаття. Воно не заважало дивитися на зорі.
— Які тварини здатні бачити небо? — запитала Ганнуся. — Ну, всі,
звичайно, потроху бачать, але отак годинами не зводити очей... Тобі не
здається, що то чиїсь серця? Я читала в одному журналі, що серця наші
світяться.
— І володіють величезним магнітним полем, — додав я. — Просто
величезним!..
Мені здавалося, що я справді відчуваю струм, який тече від Ганнусиного серця через її руку, що лежала на моїй руці. І знов прокинулося в моєму єстві те дике, заборонене, що заволоділо мною під час Ганнусиного поцілунку. Та я не розумів прихованого змісту ні в її словах, ні в оцих дотиках. Ганнусі було весело, вона гралася, як озерна хвилька під берегом, але ми надто близько пов'язані дружбою, — доброю, чистою дружбою, — щоб раптом злегковажити. Ми могли говорити про все на світі, тож, мабуть, природно й те, що Ганнуся випробувала на мені, чи вміє вона цілуватися. Все це лише товариські пустощі.
Мабуть, моя надмірна обережність засмутила Ганнусю. Це вже я зараз так гадаю, бо тоді я не розумів, чому Ганнуся раптом засмутилася. Забрала свою руку, нахилилася до вогнища, яке горіло в піщаній ямі, поворушила жар сосновою гілочкою й тихо запитала:
— Серґію, ти можеш зі мною так розмовляти, щоб була тільки сама
правда?
— А навіщо ж взагалі розмовляти? — відповів я запитанням. — Тільки для того, щоб коливати повітря?..
— Скажи, тобі подобається яка-небудь дівчина?.. Ну, просто як дівчина. Без філософії.
Її запитання було надто несподіваним для мене. Я ніколи не думав про те, чи подобається мені якась дівчина. Окрім Ганнусі, я взагалі ні з ким не дружив, — хіба що з Яковом. Та в мене було майже таке саме ставлення до нього, як і до Ганнусі: добрий, вірний товариш, хоча з ним і не про все можна поговорити. То яка ж мені дівчина могла подобатись? І навіщо вона мені, коли є Ганнуся?
— Якось не помічав.
Така була моя відповідь. І це була правда. Той трепет, який збудила Ганнуся в мені сьогодні, був іще не досліджений мною в собі самому. Про нього було рано щось казати.
Я гадав, що є час про все подумати, все осмислити. А Ганнусі це треба було знати сьогодні! І якби я сказав їй такі слова, які тепер кидаю в сірий туман ("Я люблю тебе, Ганю!"), то все б склалося інакше. Але я не сказав їй цих слів. Тепер їх казати нікому...
Ганнуся відкинула соснову гілочку, на вустах її завмерла якась холодна, глузлива посмішка. На мене вона не дивилася, — дивилася в темний простір, що витьохкував солов'їними голосами. На очах з'явилися сльози.
Ці сльози мене дуже налякали.
— Чого ти, Ганю?..
Я несміливо потягнувся до її руки. Вона забрала руку, а на мене глянула привітніше. Та в погляді її стільки смутку було, що мені аж холодно стало.
— Ганю, я тебе образив?..
Її посмішка із глузливої стала ніби винуватою. Рука її знов торкнулася моєї руки, слова прозвучали щиро, сердечно:
— Ні, Серґію. Ти не образив. Просто я гадала, що ти... Ну, чого ж мені ображатися? Не маю права. Просто я дурна, Серґію. Дурна, та й годі.
Зняла вінок з голови, кинула його в багаття.
— Ганю! — долаючи в собі нерішучість, промовив я. — Ти дуже
хороша, Ганнусю.
— Може, й хороша, — відгукнулась вона. — Все життя була б хороша. Та що з того?..
Десь у мене вже просилися інші слова — саме такі, які хотіла почути Ганнуся, — але сказати їх не вистачало сміливості.
— Ми ж завтра побачимось? — чомусь запитав я.
— А що зміниться завтра? — вона потягнулась до кущика ковили й
заговорила чомусь про неї. — Чужа вона тут. Зовсім не розмножується.
Минулого року я всі кущі перелічила. Отам за дотом кущів двадцять. А
яка гарна трава!.. Завтра... Завтра пізно буде, Серґію.
Потім сталося те, про що я вже розповів на початку. Вхопила мою голову обома руками, палко почала цілувати. Горнулася до мене всім тілом, гаряче в обличчя дихала. Впала горілиць, притягнула до себе й зашепотіла:
— Бери мене, Сергійку! Не хочу, щоб цей тхір смердючий першим у
мене був.
Голова моя лежала на її руці, щоками я відчував її груди. І так ми близько були одне до одного, що все б, напевне, сталося, якби не її останні слова. В них було стільки муки, що та мука мені передалась. Я зовсім забув про себе, вже не міг дослухатися до поштовхів у тілі власному, — все те відступило, згорнулося, тільки голова паленіла та серце билося часто. Моторошно мені було від її слів. Кілька хвилин ми мовчки отак лежали, потім Ганнуся звільнила свою руку, підвелась і затулила обличчя долонями. Вона плакала.
Я теж підвівся, обхопив рукою її стан, притулився до неї плечем. Але все це вже було не так, як у ті хвилини, коли вона мене вперше поцілувала.