Кармелюк

Михайло Старицький

Сторінка 39 з 149

Котів тільки не займав...

— Ще б пак!.. А пеньонзи? Хе-хе?!

— У одної тільки баби знайшов десять злотих... Берегла в скрині на свій похорон... Вже я їх усіх лякав усякими карами... Нічого!

— А чи допитував секретно, конфіденціально, не страхом лякаючи, а ласкою спокушаючи?

— Допитував... Кажуть, що вбита пані була люта, як відьма... І що тепер на її місце покоївка... А ця покоївка була до злочину полюбовницею муляра, товариша Карме-люкового, а що самого муляра закликав пан... Нікого і в двір не пускав, а муляра допустив і в покої... Та ще кажуть, що пані наказувала панові, а що пан боявся своєї дружини... То тут я малим розумом не розкумекаю, а пан асесор дещо може собі й виудити..!

— Хе-хе! Та ти молодець,— заохотив свого писаря асесор і став терти з масною посмішкою свої чіпкі руки,— в твоєму слідстві'—цілий скарб... І я тобі дам нагороду... Сеє ми обміркуємо старанно.

В цей час почувся па ганку хрипкий голос Пігловського, супроводжуваний басом пана комісара.

— Що ж, пане, діло є зело плутане й вельми темне,— хрипко басив комісар.-—Звичайно, це розбійницький подвиг Кармелюка, але селяни в цьому пограбуванні замішані, і щоб розплутати все й натрапити на сліди лиходія... а може, й багатьох лиходіїв, треба завдати багато клопоту панству, а через те, що цими клопотами не повернеш утрати,

бо що з воза впало, те пропало,—то, на мою думку, треба панові Янчевському повернути діло так, щоб віддати його на волю божу... Інакше я неухильно приступлю... Шановний депутат наш вельми перекірливий і необачний, а закону пильнує... Ліпше хай пан вельможний порадить своєму приятелеві... знаєте... гм... "Суха ложка рота дере..." і "мзда наша — хліб наш насущний..."

— "Мзда наша..." Хе-хе! — повторив солодким, аж нудотним, голоском пан асесор, показуючись у дверях кабінету.— А на землі закон є святиня... несокрушна й неопалима навіть золотоносним вогнем. Гм! Будемо ж стояти, мій товаришу, непорушно й твердо, не спокушаючи йогомосці і не спокушаючись також ніякою панською ласкою.

Комісара здивував такий фортель асесора, і він перепитав його не тямлячи:

— То приступати без того... без усякої?..

— Ох-ох-ох! Приступати! — зітхнув асесор і підвів очі Д’горі.

Пан Пігловський поспішно покликав до зали господаря й Демосфена.

— Передусім, шановний пане,— почав лагідно, але поважно асесор,—я мушу поставити вам на око, що з слідства виявилось, що пан справедливо запідозрив селян у співучасті з гайдамаками, але понеже тут допитувати їх незручно, поєлику вони багато показати мають на паца, а страху ради затаюють, то через те ми й вирішили з паном комісаром заарештувати всіх запідозрених і відпровадити їх до Кам’янця для вящого слідства...

— Панове! — вигукнув Хойнацький.— Ви розорите мене вкрай! І так увесь хліб осипається, бо половина хлопів повтікала, а коли ви ще й другу заарештуєте, то хоч усе запали../

— Та й дозвольте, панове! Я протестую... Liberum veto,— підвівся Янчевський.— Хіба підле бидло може свідчити проти шляхетного пана? Бидло ні прав, ні голосу не має!

— Коли б селяни за свої кривди діскувались, то правда,— сумирно мовив асесор,— але на слідстві про злочинства кожен свідок... не для обвинувачення пана, звичайно, а для з’ясування злочинних дій...

— Згідно з статутом,— додав комісар.

— Ні, не згідцо,—загарячкував Янчевський,—ви й говорити щось про пана не повинні їм дозволяти, інакше ви самі будете під’юджувати бидло на бунт... Я про це од пишу панові маршалку й губернаторові.

— Що ж пан так одразу...—густо почервонів від досади й збентеження комісар.

— Панська воля. Нехай рапортує,—перервав комісара асесор.—Нам ще приємніше... Ми мирно й дружньо хотіли провадити справу, та коли немає миру...

— Та сто чортів і відьом!—скрикнув Янчевський.— Ви хотіли зняти з нього шкуру!

—— Знайти заслужену мзду! — розчулено поправив асесор.

— Панове! Краще припинімо суперечки,— заговорив Пігловський,— і поговорім миролюбно...

— Та я вельми охоче...— обізвався Хойнацький.

Демосфен демонстративно підвівся й вийшов із зали.

— Для судової справи,— почав Пігловський,—треба хлопів відпровадити до Кам’яиця, а моєму дорогому сусідові вони потрібні на жнивах... Не можна ж його, пограбованого збойцями, вщент розорити? А тому закон може або тут закінчити слідство, не відриваючи хлопів од панських робіт, або, щонайбільше, відкласти слідство до цілковитого закінчення робіт.

— Панська резонна мова,—розчулився асесор,—вельми приємна для вуха,—усміхнувся асесор.—Однак закінчити тут слідство можливості немає, поєлику злочин є вельми великий, чи не так? — звернувся він до комісара.

— М-м... авжеж... само собою...— обізвався той.

— Але відкласти допит... вказавши на непереборні й надзвичайні причини... мені здається...

— Дуже можливо... Хо-хо-хо! — перебив схвальним рокотом комісар.

— Ну от, панове, й чудово,— зрадів Пігловський.

— Атож, атож... нехай і так,— підхопив господар.— Хоч краще було б...

— Я вчора пропонував панській милості сеє міркування... тепер же такеє неможливе,—зітхнув асесор,—не належним способом уже ведено слідство, багато неподобного занесено вже в пункти відповідей... і тому подібне... Ох-ох-ох! А от щоб відкласти... сеє можливе; але разом з тим поєднано з багатьма труднощами для нас, з зайвими витратами, з неминучою витратою і праці, й часу, й грошей, поєлику онеє відкладання ми маємо цілковито взяти па свої плечі, на свій страх, на свою відповідальність, відписуючись зело хитро.

— Мм... еге ж, відписуватись доведеться,—підтримав товариша комісар,— а тому бажана й винагорода...

— То поговорімо одверто,— запропонував Пігловський.

— Вельми й вельми,—потер руки асесор.

Почався торг. Обидві сторони гаряче й довго боронили свої інтереси... Але угода все-таки відбулася. Хойнадькому довелося заплатити за відстрочку арешту селян таки чималеньку суму. Асесор, одержуючи серебряпики, з щирим жалем казав:

— їй-богу, мені шкода папських пеиьонзів, тому що це тільки оплата наших збитків, і цим вельможний пан себе не заспокоює, непохитно... Вчорашня моя пропозиція була вигідніша... але пап депутат...

— Та він, заради слова, щоб орацію сказати,— вставив Пігловський.

— О елоквенція!—зітхнув асесор.— А тим часом вона зіпсувала справу... Все-таки діло тепер неухильно мусить просуватися, й, закінчивши за хлопів, я приступлю, з дозволу пана, до допиту його милості про деякі обставини.

— При чому ж я? — сполошився Хойнацький і поблід.

— Йогомосць ні при чому... але пан може дати цінні відомості. Наприклад: яким чином потрапив сюди муляр, хто його рекомендував?

— Я сам його зустрів коло брами... муляр був конче потрібний...

— Як же пан, при своїй підозріливості... Всі посвідчили — і хлопи, й челядь, що пан навіть своїх добрих знайомих, сусідів, не пускав у свій двір без опиту і обшуку і несподівано з зовсім незнайомим мужиком, навіть нетутешнім, а вчинив так дивно.

— Мм-авжеж,— протяг комісар октавою.

— Мені конче... треба було,— плутався Хойнацький, відчуваючи, що неслухняний дрож проймає і його голос, і тіло.

— Бачите, незакінчена брама давала доступ... розбійникам,— пояснив Пігловський.— Ну, велика небезпека, природно, допустила меншу...

— Авжеж, від тої брами я втрачав розум...— пробурмотів Хойнацький.

— Припускаю,— вів далі асесор,— але невже не знайшлося серед хлопів і панських підданих простого муляра?..

— Не знайшлося...— перебив Пігловський.

— Хе-хе! — І пан асесор значливо переглянувся з своїм товаришем.

— Мм... так,—протяг комісар.—Хлопи й навколишні обивателі свідчать, що у Вівсяниках і тепер є три-чотиріг муляри й дуже вмілі... Один навіть може мурувати най вигадливіші груби.

— Але я боявся своїх хлопів...

— Були на те, можливо, якісь конфіденціальні причини?

— Та як же хлопам вірити? То — гадюки!

— Але якщо хлопи — гадюки, то чому чужі кращі?

— Мої особливо!

— Напевно, пан або пані їм дуже допікали?

Хойнацький прикусив язика, але Пігловський поспішив

йому на виручку.

— Пан асесор допитується вже не про належне: ставлення дідича до своїх підвладних священне, і ніхто цього торкатися не може. Це раз, а друге — найнятий муляр був зовсім не хлоп, а вільний кацап...

— Священних прав я ие торкаюся, боронь боже,— покірно заперечив асесор,— але для визначення провини селян відати належить, чи були вони зведені лиходійськими підмовами вищереченого вбивці й злодія, Кармелюка, чи самі, носячи в душі почуття звірячої помсти, покликали сюди гайдамаків... Вельможний пап, гадаю, сам погодиться, що інтереси правосуддя цією свідомістю зело зачеплені... Але й поминувши сеє, мені все-таки для слідства треба знати, з яких причин сей удаваний муляр, що виявивсь розбійником, не токмо не був оточений якимсь дозором, але навіть був допущений у покої, де й ночував.

— Неймовірно! — розвів руками комісар.

— То не я допустив, не я...— стрепенувся Хойнацький.— То друяшна... покоївка їй сказала... Вона Фросі вірила... ну й погодилась.

— Фрося... Це покоївка?

— Так, пане.

— І не хлопка, а вільна?

— Так, я її відпустив на волю,— обізвався Пігловський.— Вона раніше була моєю хлопкою.

— А за що, коли дозволить пан поцікавитися?

— Гм... взагалі... за заслуги..,— збентежився, видимо, її колишній володар.

— Пшепрашам, пане,— попросив пробачення асесор,— я нічого не торкаюся... шаную священні права, а вельми паче родинні таємниці, але мені треба знати, чи має сяя дівиця душевні якості, котрі могли б вселити покійній жертві довіру до своєї найманки?

— Гм... щодо душі...— почав був Пігловський.

— Має, мас,— поквапився запевнити слідчу комісію господар.

— Треба допитати її — і квита! — вирішив асесор.

— На бога, паново! Не тбрзайто неповинної ні в чому дівчини! — заблагав Хойнацький.

— Кого це? — збентежився й депутат,

— Та Фросі...

— Як? Чому? Яке її відношення до цього діла? — стурбувався депутат.

— А таке, шановний пане депутате,— відповів з ласкавого догідливістю пан асесор,— що це головний свідок, а може, й пособник, що ми тільки від неї можемо довідатися про місцеперебування злочинця і його товариша, з яким бачимо близькість дівиці.

— Скажу навіть — відчуваємо,— зарокотав комісар.

— Дай, пане, спокій! Все це дурниці! — спалахнув Янчевський.

— Ох-ох-ох! — похитав головою пан асесор.— Відхилити сюю дівицю від відповідальності, означало б іти явно, пане, проти закону, сиріч покривати розбійника й стати на його бік, бути його пособником.

36 37 38 39 40 41 42