Котів тільки не займав...
— Ще б пак!.. А пеньонзи? Хе-хе?!
— У одної тільки баби знайшов десять злотих... Берегла в скрині на свій похорон... Вже я їх усіх лякав усякими карами... Нічого!
— А чи допитував секретно, конфіденціально, не страхом лякаючи, а ласкою спокушаючи?
— Допитував... Кажуть, що вбита пані була люта, як відьма... І що тепер на її місце покоївка... А ця покоївка була до злочину полюбовницею муляра, товариша Карме-люкового, а що самого муляра закликав пан... Нікого і в двір не пускав, а муляра допустив і в покої... Та ще кажуть, що пані наказувала панові, а що пан боявся своєї дружини... То тут я малим розумом не розкумекаю, а пан асесор дещо може собі й виудити..!
— Хе-хе! Та ти молодець,— заохотив свого писаря асесор і став терти з масною посмішкою свої чіпкі руки,— в твоєму слідстві'—цілий скарб... І я тобі дам нагороду... Сеє ми обміркуємо старанно.
В цей час почувся па ганку хрипкий голос Пігловського, супроводжуваний басом пана комісара.
— Що ж, пане, діло є зело плутане й вельми темне,— хрипко басив комісар.-—Звичайно, це розбійницький подвиг Кармелюка, але селяни в цьому пограбуванні замішані, і щоб розплутати все й натрапити на сліди лиходія... а може, й багатьох лиходіїв, треба завдати багато клопоту панству, а через те, що цими клопотами не повернеш утрати,
бо що з воза впало, те пропало,—то, на мою думку, треба панові Янчевському повернути діло так, щоб віддати його на волю божу... Інакше я неухильно приступлю... Шановний депутат наш вельми перекірливий і необачний, а закону пильнує... Ліпше хай пан вельможний порадить своєму приятелеві... знаєте... гм... "Суха ложка рота дере..." і "мзда наша — хліб наш насущний..."
— "Мзда наша..." Хе-хе! — повторив солодким, аж нудотним, голоском пан асесор, показуючись у дверях кабінету.— А на землі закон є святиня... несокрушна й неопалима навіть золотоносним вогнем. Гм! Будемо ж стояти, мій товаришу, непорушно й твердо, не спокушаючи йогомосці і не спокушаючись також ніякою панською ласкою.
Комісара здивував такий фортель асесора, і він перепитав його не тямлячи:
— То приступати без того... без усякої?..
— Ох-ох-ох! Приступати! — зітхнув асесор і підвів очі Д’горі.
Пан Пігловський поспішно покликав до зали господаря й Демосфена.
— Передусім, шановний пане,— почав лагідно, але поважно асесор,—я мушу поставити вам на око, що з слідства виявилось, що пан справедливо запідозрив селян у співучасті з гайдамаками, але понеже тут допитувати їх незручно, поєлику вони багато показати мають на паца, а страху ради затаюють, то через те ми й вирішили з паном комісаром заарештувати всіх запідозрених і відпровадити їх до Кам’янця для вящого слідства...
— Панове! — вигукнув Хойнацький.— Ви розорите мене вкрай! І так увесь хліб осипається, бо половина хлопів повтікала, а коли ви ще й другу заарештуєте, то хоч усе запали../
— Та й дозвольте, панове! Я протестую... Liberum veto,— підвівся Янчевський.— Хіба підле бидло може свідчити проти шляхетного пана? Бидло ні прав, ні голосу не має!
— Коли б селяни за свої кривди діскувались, то правда,— сумирно мовив асесор,— але на слідстві про злочинства кожен свідок... не для обвинувачення пана, звичайно, а для з’ясування злочинних дій...
— Згідно з статутом,— додав комісар.
— Ні, не згідцо,—загарячкував Янчевський,—ви й говорити щось про пана не повинні їм дозволяти, інакше ви самі будете під’юджувати бидло на бунт... Я про це од пишу панові маршалку й губернаторові.
— Що ж пан так одразу...—густо почервонів від досади й збентеження комісар.
— Панська воля. Нехай рапортує,—перервав комісара асесор.—Нам ще приємніше... Ми мирно й дружньо хотіли провадити справу, та коли немає миру...
— Та сто чортів і відьом!—скрикнув Янчевський.— Ви хотіли зняти з нього шкуру!
—— Знайти заслужену мзду! — розчулено поправив асесор.
— Панове! Краще припинімо суперечки,— заговорив Пігловський,— і поговорім миролюбно...
— Та я вельми охоче...— обізвався Хойнацький.
Демосфен демонстративно підвівся й вийшов із зали.
— Для судової справи,— почав Пігловський,—треба хлопів відпровадити до Кам’яиця, а моєму дорогому сусідові вони потрібні на жнивах... Не можна ж його, пограбованого збойцями, вщент розорити? А тому закон може або тут закінчити слідство, не відриваючи хлопів од панських робіт, або, щонайбільше, відкласти слідство до цілковитого закінчення робіт.
— Панська резонна мова,—розчулився асесор,—вельми приємна для вуха,—усміхнувся асесор.—Однак закінчити тут слідство можливості немає, поєлику злочин є вельми великий, чи не так? — звернувся він до комісара.
— М-м... авжеж... само собою...— обізвався той.
— Але відкласти допит... вказавши на непереборні й надзвичайні причини... мені здається...
— Дуже можливо... Хо-хо-хо! — перебив схвальним рокотом комісар.
— Ну от, панове, й чудово,— зрадів Пігловський.
— Атож, атож... нехай і так,— підхопив господар.— Хоч краще було б...
— Я вчора пропонував панській милості сеє міркування... тепер же такеє неможливе,—зітхнув асесор,—не належним способом уже ведено слідство, багато неподобного занесено вже в пункти відповідей... і тому подібне... Ох-ох-ох! А от щоб відкласти... сеє можливе; але разом з тим поєднано з багатьма труднощами для нас, з зайвими витратами, з неминучою витратою і праці, й часу, й грошей, поєлику онеє відкладання ми маємо цілковито взяти па свої плечі, на свій страх, на свою відповідальність, відписуючись зело хитро.
— Мм... еге ж, відписуватись доведеться,—підтримав товариша комісар,— а тому бажана й винагорода...
— То поговорімо одверто,— запропонував Пігловський.
— Вельми й вельми,—потер руки асесор.
Почався торг. Обидві сторони гаряче й довго боронили свої інтереси... Але угода все-таки відбулася. Хойнадькому довелося заплатити за відстрочку арешту селян таки чималеньку суму. Асесор, одержуючи серебряпики, з щирим жалем казав:
— їй-богу, мені шкода папських пеиьонзів, тому що це тільки оплата наших збитків, і цим вельможний пан себе не заспокоює, непохитно... Вчорашня моя пропозиція була вигідніша... але пап депутат...
— Та він, заради слова, щоб орацію сказати,— вставив Пігловський.
— О елоквенція!—зітхнув асесор.— А тим часом вона зіпсувала справу... Все-таки діло тепер неухильно мусить просуватися, й, закінчивши за хлопів, я приступлю, з дозволу пана, до допиту його милості про деякі обставини.
— При чому ж я? — сполошився Хойнацький і поблід.
— Йогомосць ні при чому... але пан може дати цінні відомості. Наприклад: яким чином потрапив сюди муляр, хто його рекомендував?
— Я сам його зустрів коло брами... муляр був конче потрібний...
— Як же пан, при своїй підозріливості... Всі посвідчили — і хлопи, й челядь, що пан навіть своїх добрих знайомих, сусідів, не пускав у свій двір без опиту і обшуку і несподівано з зовсім незнайомим мужиком, навіть нетутешнім, а вчинив так дивно.
— Мм-авжеж,— протяг комісар октавою.
— Мені конче... треба було,— плутався Хойнацький, відчуваючи, що неслухняний дрож проймає і його голос, і тіло.
— Бачите, незакінчена брама давала доступ... розбійникам,— пояснив Пігловський.— Ну, велика небезпека, природно, допустила меншу...
— Авжеж, від тої брами я втрачав розум...— пробурмотів Хойнацький.
— Припускаю,— вів далі асесор,— але невже не знайшлося серед хлопів і панських підданих простого муляра?..
— Не знайшлося...— перебив Пігловський.
— Хе-хе! — І пан асесор значливо переглянувся з своїм товаришем.
— Мм... так,—протяг комісар.—Хлопи й навколишні обивателі свідчать, що у Вівсяниках і тепер є три-чотиріг муляри й дуже вмілі... Один навіть може мурувати най вигадливіші груби.
— Але я боявся своїх хлопів...
— Були на те, можливо, якісь конфіденціальні причини?
— Та як же хлопам вірити? То — гадюки!
— Але якщо хлопи — гадюки, то чому чужі кращі?
— Мої особливо!
— Напевно, пан або пані їм дуже допікали?
Хойнацький прикусив язика, але Пігловський поспішив
йому на виручку.
— Пан асесор допитується вже не про належне: ставлення дідича до своїх підвладних священне, і ніхто цього торкатися не може. Це раз, а друге — найнятий муляр був зовсім не хлоп, а вільний кацап...
— Священних прав я ие торкаюся, боронь боже,— покірно заперечив асесор,— але для визначення провини селян відати належить, чи були вони зведені лиходійськими підмовами вищереченого вбивці й злодія, Кармелюка, чи самі, носячи в душі почуття звірячої помсти, покликали сюди гайдамаків... Вельможний пап, гадаю, сам погодиться, що інтереси правосуддя цією свідомістю зело зачеплені... Але й поминувши сеє, мені все-таки для слідства треба знати, з яких причин сей удаваний муляр, що виявивсь розбійником, не токмо не був оточений якимсь дозором, але навіть був допущений у покої, де й ночував.
— Неймовірно! — розвів руками комісар.
— То не я допустив, не я...— стрепенувся Хойнацький.— То друяшна... покоївка їй сказала... Вона Фросі вірила... ну й погодилась.
— Фрося... Це покоївка?
— Так, пане.
— І не хлопка, а вільна?
— Так, я її відпустив на волю,— обізвався Пігловський.— Вона раніше була моєю хлопкою.
— А за що, коли дозволить пан поцікавитися?
— Гм... взагалі... за заслуги..,— збентежився, видимо, її колишній володар.
— Пшепрашам, пане,— попросив пробачення асесор,— я нічого не торкаюся... шаную священні права, а вельми паче родинні таємниці, але мені треба знати, чи має сяя дівиця душевні якості, котрі могли б вселити покійній жертві довіру до своєї найманки?
— Гм... щодо душі...— почав був Пігловський.
— Має, мас,— поквапився запевнити слідчу комісію господар.
— Треба допитати її — і квита! — вирішив асесор.
— На бога, паново! Не тбрзайто неповинної ні в чому дівчини! — заблагав Хойнацький.
— Кого це? — збентежився й депутат,
— Та Фросі...
— Як? Чому? Яке її відношення до цього діла? — стурбувався депутат.
— А таке, шановний пане депутате,— відповів з ласкавого догідливістю пан асесор,— що це головний свідок, а може, й пособник, що ми тільки від неї можемо довідатися про місцеперебування злочинця і його товариша, з яким бачимо близькість дівиці.
— Скажу навіть — відчуваємо,— зарокотав комісар.
— Дай, пане, спокій! Все це дурниці! — спалахнув Янчевський.
— Ох-ох-ох! — похитав головою пан асесор.— Відхилити сюю дівицю від відповідальності, означало б іти явно, пане, проти закону, сиріч покривати розбійника й стати на його бік, бути його пособником.