Голос — наче з-під землі. І не очі дивляться, а бездонна пустка, повита туманом.
— О, тепер уже можу зрушити з місця. Костуром цюкає землю, наче костур ось-ось понесе її, але костур не несе, і Мотря Вусиха лише човг-човг на місці.
— Що за германця кажуть? — питає в землю.— Бо небо вночі гуркає.
— Війна з германцем, ой, війна!
— Війна, кажеш? А я думала, вже прогнали германця.
— Як проженуть — усі взнаємо.
— А як я взнаю, коли за селом живу? Хто до мене прийде й скаже?
— Ми прийдемо й скажемо.
— Дивіться, не обманіть,— шамкотить вона.— А то всі позабували Вусиху, ніхто не навідується. Ото сорока внадилася...—Мотря Вусиха від костура силкується звести голову, шукає по тернових горбах сороку, але не знаходить.— І лис виє отам-о... Чого він виє, коли в мене курочок нема?.. Ласка на погрібнику була крутилася — і вже щезла десь, бо чим ласка поживиться в мене?
— Я вам тут у вузлику принесла всякої всячини, залишила в хаті на причілку... І сірники, і сіль, і мило. Та ще голка й нитки.
— Говори, говори, дочко... Так мені добре, що ти говориш.— І Мотря Вусиха долонею торкається грудей.— Отут мені добре.
Дибцяє, дибцяє — і раптом самою ласкавою тугою озивається:
— Чим же вас пригостити, коли я й не чекала гостей. Оцю черешню бачите? Ягоди є на черешні чи нема? Бо я не бачу.
— Вродили ягоди, червоні,— в один голос ми з бабою Ликорою, обдивившись стару черешню, що світиться спілими ягодами.
— То хай нарве котресь із вас, ген і торбинка на кілку.
Беру полотняну торбинку на рогатому кілку, на якому ще просушуються гладущик та горня,— й до черешні, по сучках здираюся вгору. Торбинка висить на шиї, пахнучи грибами. Я рву ягоди обома руками, бо їх багато на гіллі, сяють з-поміж листя й наче самі просяться до торбинки.
Коли я спускаюся з черешні, Мотря Вусиха вже тримає в руці розмальовану череп'яну миску.
— Насипай у миску, осюди... Така я господиня, що не маю чим прийняти гостей... А яка це миска, яка це миска! Ви не знаєте, яка це миска.
Миска як миска... Тільки після такого казання миска з черешнями в чорних корчуватих руках видається справді вже начебто іншою.
Трохи вбік від черешні — похилений столик на кілька дощок, а біля цього столика дві скособочені лавчини. — Там ніхто не сидить? — питає Вусиха.
Ми з бабою Ликорою переглядаємося між собою здивовано. Про що вона питає? А-а, таж недобачає...
— Нікого, нікого.
— То ми сядемо... Все мені здається, наче сидить хтось.
Сідаємо, я ставлю миску з черешнями на столі.
— Їжте, голубенята, їжте.
— Отут ми з вами садили молоду калину,— показує баба Ликора на обламаний калиновий штурпак, який стирчить з землі.— А де черешня?
— Оце калина така... Отак вони вдвох прибігли й води просять, бо геть захляли.
— Хто прибіг, хто просить?
— А солдатики наші. Посідали отут за столом, сидять, а германець озвідти, від Вівсяників, кинув снаряд... Бомбу кинув. Бачите яму, лободою поросла? Осколком зчесало Калину, а вони ж під калиною, то калина впала на них. То солдатики й води не стали пити. Кажуть, калина їх врятувала, бо то було б їх побило. Й побігли отуди, на Овечаче, слідом за своїми... Я отак нуджуся світом чи в хаті, чи надворі, а здається, що солдатики в мене в гостях сидять.
Уже чомусь перехотілося їсти ягоди, поглядаю на калиновий штурпак, на яму, що темніє в лободі.
— За миску ви казали,— нагадує баба Ликора.
— Ага, за миску... У цій мисці я винесла їм вареників, отуто поставила, то миску на землю кинуло, тільки не розбилась, бо така миска міцна.
Тепер і до миски приглядаюся. Ціла, не полущена й не надщерблена. Бджола налетіла, погула над ягодами— й полетіла до соняшників.
— То їжте, їжте, не бійтеся,— припрошує Мотря Вусиха.— Кажете, ще не вигнали германця?
Й прислухається — чи не летить снаряд або ж бомба.
Жайворонки співають у небесних високостях, так рясно їхніх пісень довкола, начеб жайворонковими піснями зацвіла ясна блакить. У Мотрі Вусихи заплющуються очі, наче вона засинає. Зрештою, просинається, розплющується, непорозуміло приглядається до нас.
— Ти хто така? — питає в баби Ликори.
— Таж ваша хрещениця,— відказує вона.
— Хрещениця?
— Еге, а ви моя хрещена.
— Правду кажеш?
— Правду.
— Давно те було, не пам'ятаю. Може, правду кажеш. Ой, зажилася на світі, либонь, прогнівила бога, що не бере до себе.
— Живіть. Я вам ще калину принесу, посадимо біля хати.
— Еге, посади, посади, хай росте, земля прийме калину. Може, ті солдатики ще навідаються, хай росте.
І, мружачись, пильно вдивляється в терновий горб за городом, наче там бачить щось. І я мимоволі вглядаюся. Нічогісінько там, лише пташки перепурхують над кущами, в'ються метеликами.
Може, Мотрі Вусисі ввижаються там оті солдатики, які сиділи колись біля її хати під калиною?
І я ще пильніше взлядаюся в тернові кущі.
КІНЬ
Танас Нездійминога — всім дідам дід!
Хтозна, про що балакають овечацькі діди, коли зберуться гуртом і запалять ядучий самосад, якого бояться не тільки комарі, а й усе живе... Чи про те балакають, у кого кості болять на негоду, чи поперек ломить, чи про нечисту силу, що вві сні привиділась, чи про війну, яка тобі скрізь — і вві сні, і наяву.
А Танас Нездійминога...
Либонь, і в нього поперек ломить, і кістки тріщать на негоду, і йому нечиста сила бачиться не тільки вві сні, а й наяву в німецьких машинах, чи в німецьких хрестатих літаках, що пролітають угорі, але...
Але ніхто так славно і так багато не говорить про коней, як Танас Нездійминога! Хоч би в якому гурті здибав діда, навіть поміж поскручуваних дугами та коромислами старих бабів, у яких свої балачки, а він їм — про коней! І завжди коли не обротьку тримає в руці, то пута, або ж сирицевим батіжком поцьвохкує, або ж замість ременя підперезаний віжками, або ж вудила з-за розхристаної пазухи виглядають, або ж підкова залізна стримить з кишені.
Каже не раз Танас Нездійминога:
— Якби не було на світі коней, то я б у ковалі подався, але як же ти візьмешся за ковальське ремесло, коли на світі є коні!
Своїх коней у Танаса Нездійминоги нібито ніколи не було, не було коней і в його батька, і в батька його батька, бо весь їхній рід злидні злиднями — і не тільки до якогось там чоловічого коліна, а и до ще дальшого коліна жіночого. Важко повірити, що це неправда, але хіба овечацькі язики з року в рік та з віку в вік повторювали б неправду, як божу правду? Баба Ликора каже про нього:
— Як збили в Овечачому колгосп, як збили докупи людських коней, то зі справжніх хазяїв ніхто не став до колгоспних коней у конюшню, бо гуртове — чортове. А Танаса й не просили, сам попросився на свою голову до коней, бо ж ударить в голову: досі не мав і коростявої шкапини, а тут нате — цілий табун. І спав і ночував у конюшні, то жінка з рогачами бігала перевіряти, чи таки в конюшні ночує. А де ж, як не в конюш ні? А коли сап найшов на коней, мор такий, коли їх перекосило за кілька день, то й Танаса було скосило, вже богові душу хотів віддати, але вирятували, відпоїли напоями. Але ж і чудний! Виміняв у когось кавалерійське галіфе, доп'яв гостру будьоннівську шапку з зіркою — й нате, кавалерист. Ніколи не служив у кавалерії, а кавалерист.
І поки зварить юшку з квасолею в печі, то всі кісточки йому перебере. Аж поки я, глянувши у вікно, закричу:
— Танас іде!
І не вспіває ще баба Аикора стулити рота, як Танас Нездійминога стає на порозі — підперезаний віжками, батіжок у руці, в кишені видимається підкова з вухналями. А очі грають, як жаринки в ковальському горні.
— Бог на поміч! — весело вітається.
— Еге, бог на поміч, а то ми без бога та без тебе юшку з квасолею не поїмо,— чомусь сердито відказує баба Ликора, бо вона завжди без видимої причини гнівається на Танаса Нездійминогу.
Він сідає на ослоні, кладе батіжок на коліна — й мовчить.
— Що, знову посварився зі своєю клятою відьмою? — питає баба Ликора.— Бо ти як погиркаєшся, то відразу й до нас.
Танас Нездійминога водить гарячими очима по хаті — й мовчить. І я торопію, як завжди: чому він, нестримно балакучий, як усі овечацькі діди, ковтає язика, коли здибається з бабою Ликорою?
Ми вже поїли юшку з квасолею, а він мовчить на ослоні, теребить пальцями пужално.
— Може, прийшов сказати, що цієї осені вшиєш нам хату куликами, бо стріха протікає? — озивається баба Ликора.
Гарячі вугляки в очах діда Танаса беруться схвальним сяйливим жаром.
— І, либонь, у комині хочеш пошурувати, бо каглу затикай чи не затикай, а однаково хата не тримає тепла?
Й навіть губи в нього спалахують жаром, але мовчить.
А я надивуватися не годен: і як баба Ликора вгадує все те, що хоче сказати й зробити Танас Нездійминога, коли він знай мовчить? І як тільки навчилася читати всі його думки?
Насидівшись і наблимавши шмалькими очима по кутках, гість важко зводиться з ослона, порипуючи кістками та попереком, і вже з порога манить мене пальцем. Так, наче навідувався до нас із якоюсь таємницею, і цією таємницею хоче поділитися тільки зі мною.
— Чуєш, уже скоро...— Голос його шарудить мишею у моєму вусі.— Вилюднюється мій кінь, вилюднюється.
Танас Нездійминога так і каже: вилюднюється кінь!
— Скоро вже буде як змій... Ох і покатаю, бо ти ж на змієві ще не їздив... Була така захарчована конячка, вітер здував з ніг, ледве прибилася до обійстя, а тепер!
У нападі наглого, веселого завзяття хоче люто хльоснути батогом, але батіг заплітається на щаблях драбини в сінях, так що дід конфузиться й поволеньки розплітає покорченими пальцями...
Це вже не перші такі його навідини до нас. Щось дід Танас Нездійминога лагодить, щось клепає, щось збиває, а баба Ликора знай бурчить: "О-о, знову причебе-ряло старе одоробло! То мені треба, щоб слідом твоя відьма прилетіла на мітлі?" Та я бачу, що вона гнівається — й водночас потай тішиться тими навідинами. А я й зовсім божеволію від радості, бо не буває так, щоб дід не пообіцяв прокатати на коні. Мовляв, усе вже готово, ось тільки залишилося підправити кавалерійське сідло, щось там з підпругами не так, а він хоче, аби я на сідлі проїхався через Овечаче.
А якось приходить Танас Нездійминога — й не впізнати діда. І батіжок у руці, й путо з кишені виглядає, й віжками підперезаний, а не дід, наче його підмінили. Всівся на ослоні — й начебто сидить так само, і мовчить так.