А все ж таки за Швецією скучно".
"За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно".
"Скучно".
"Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давній, дуже давній сон сниться"
"Наші предки ходили туди, перед віками. По слідах предків провадить нас Саrolus rex".
Мимохіть, відрухово шапки з голов скидають і кладуть на мураву.
"Який хосен з тих колишніх походів?"
"Не будь колишніх, може б і нинішнього не було".
"Правда. Король Карло знає, що робить".
Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis, задумався.
Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король несподівано офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?
"Над чим задумався, друже?"
"Про короля нашого думаю. Дивнішого вождя, мабуть, від Олександра Великого не було".
"А Ганнібал, а Цезар?"
"Не те. Великі, але інші. Ганнібал розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську".
"Може, Карло шведську будує…"
"Може... але він не подібний до них. Король — філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Арес, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот... ніяк не розбереш".
"І не треба. Над головами святих сяйво глорії палає, над головами великих людей — легенда".
"Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина — скучна".
"Героїв потребує людство. Карло їх творить".
"Творить і нищить".
"Як Хронос".
Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м'язисті тіла, сонце так гарно гріє,— розкішно тут.
"Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув".
"Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Саrоlus rех цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди".
"Ноmо bestia domestica".
"Чергував я раз біля короля на квартирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки і віск, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і залишив, не закривши. Вгадай яка?"
"Плутарх".
"Тим разом ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельса. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре".
Замовкли. Незагоєні рани, під Головчином добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі.
"Україна,— почав старший,— теж льва у гербі має і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться".
"Тільки не знати коли, нині чи завтра?"
"За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам".
"Vivat Carolus rex!" — вихопилося їм із уст.
"Vivat Carolus rex!" — підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс.
Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції.
Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля повертали — він їх підбив, взяв у полон на віки.
Хотіли визволитися з тієї неволі — не могли. Шукали плям на сонці — не знаходили. Король смішний, король фантаст, король студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зраджували собі його всіма способами — не могли. Чули, що поки живе, він переможець над ними і що навіть по його смерті оставатимуться під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності.
"Що він має з життя?—почав молодший офіцер.— Нічого. Ходить у старому плащі, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський".
"Навіть жінок не любить".
"Знаєш? Може, й любить більше від нас".
"Нічого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед переправою через Березину сестер жалібниць, маркітанок, весь жіночий народ казав по цей бік лишити. Кажи, що хочеш,— це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не рrima, а все ж таки — жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі".
"Тямив, що Даліла з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум'яної німочки Лізи жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата..."
Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер.
Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв їх мрійливий настрій.
З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими ніздрями, як у гончої собаки.
"Водний божок!" — сміялися шведи.
"Нерей чи тритон?"
"Шпіон".
Водяник, побачивши старшин, зігнувся в чотири погибелі, доторкаючися відлітаючою бородою землі, причому вода ще жвавіше стікала з його спини і з пошарпаних рукавів, і він виглядав ще смішніше.
Старшини аж клалися на землю.
"Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?"
"На човні в комишах сиділо. Так і видно підзирав нас".
"Невже ж шведське військо амазонки, щоб мені їх у купелі підзирати?" — озвався нараз водяник класичною латинською мовою.
"Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",— сказав, кланяючись старшинам у пояс.
"Помилуйте, панове,— реготався studiosus upsalensis,— таж то зі сміху вмерти можна".
"Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",— повторив водяник голосніше, навіть різкіше.— Жадаю від офіцерів його милості короля Карла, щоб узяли мене під свою протекцію і допомогли скоро побачити королівське лице".
Старшини перестали сміятися. Повставали, підійшли до дивного гостя.
"Знак?"
Зняв з руки перстень.
"Гаразд, побачимо".
Дали знак до збірки і незабаром від Дніпра у город Могилів марширували шведські голубі однострої, а між ними чоловік космополітичної краски авантюристів. Під пахвою ніс свою бороду і, живо розкладаючи руками, говорив зі шведськими старшинами мовою Ціцерона.
Сильно поруйнований Могилів, з котрого Петрові солдати тільки що втікли перед побідоносним Карлом, виглядав, як город у казці.
Шведські вояки, що за час свого довгого походу сильно обносилися, повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани й гамаші. Хто запопав московський зелений кафтан, обертав його підшивкою наверх, а товариші сміялися і казали, що то від вроків тутешнього жіноцтва.
Щораз то нові частини надтягали, обдерті, брудні, заболочені, очей людям не видно. Але ті очі все-таки світилися воєнним завзяттям і вірою в геній свого вождя.
"Vivat Carolus rex! — гукали, підкидаючи капелюхами,— vivat victoria, vivat!" Дула канонів, пообтулювані ганчірками, на лафетах і амуніційних возах гармаші з пообв'язуваними руками, ногами, навіть головами, завдяки бандажам, великими не вміру. Ледве тримаються канонів, але покинути їх не хочуть.
"Vivat Carolus rex!"
За відділами вози з тяжко пораненими, котрі вже йти не годні. Повідтинані пальці, порозвалювані голови, кров крізь бандажі протікає наверх. Але й вони дивляться в напрямі королівської квартири і притомленими, хворими голосами кричать:
"Vivat Carolus rex!"
За пораненими небіжчиків везуть, тих, що по дорозі померли. Товариші не хотіли їх без військового похорону залишити. За них візники кричать: "Vivat Carolus rex!"
Між шведськими частинами відділи польські, шляхтичі на конях, кожний в іншому вбранні, інша збруя, попадаються навіть сталеві шоломи й мисюрки. В деяких шаблі предківські, дорогоцінні, рукоятки в ящурі, в сталі, оздоблені слоновою кістю або насаджувані дорогим камінням. Усякої породи коні, усякої форми списи, луки, скалкові довгі рушниці з підпірками, бо самої не вдержиш, у вистрілі дрогне.
За військом женуть стадами худобу. Реве. Чує свій кінець.
Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопілки, мультанки, інші крикливі інструменти. Справжня мандрівка народів, воєнний маскарад.
Викупані шведи розходяться по своїх постоях, в о д я н и к а до королівської квартири ведуть.
Перед воротами звичайної міщанської хати два високого росту трабанти з аркебузами на варті стоять. Старшини щось їм говорять, вони перечать головою. Пропускають одного з них, другий перед воротами з підозрілим гостем остається.
За хвилину виходить прибічний офіцер і проводить його крізь варту.
* * *
Зільник, вузька доріжка до дімка з ґанком, обвитим лозою дикого винограду.
Перед східцями на бубні сидів мужчина літ двадцять і кілька, дивився на карту, розпістерту на другому бубні перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки каштануватого волосся стирчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають ніби королівський, невправною рукою з золота викутий вінець. Між бровами глибока складка вгору, до поперечних зморщин на чолі. Очі спущені вділ, під ними сині підкови — з трудів і від недоспаних ночей. Уста нетерпеливо тремтять, ніздрі роздуваються. Карта, мабуть, не зовсім годиться з тим, що бачить і що йому розвідники приносять.
Оподалік старшини; перешіптуються, але не підходять. "Vivat Carolus rex!" — кричить ще якийсь запізнений шведський відділ, котрий що лиш тепер до Могилева входить.
Король нетерпеливо стріпує головою, підноситься і бачить старшину з несподіваним гостем. Очі його блищать дитячою втіхою, уста усміхаються, виглядає, як хлопець, котрому нараз щось цікавого показали. Але в ту мить радість покривається серпанком утоми. Встає, складає карту, ховає у кишеню, відсуває бубон і підходить до гостя.