Ті поклялися бородою Магомета і святим кораном, що сказане — чистісінька правда, інакше — хай упаде на їхні голови гнів аллаха...
Загін рушив далі, і незабаром у досвітнім тумані зринули і попливли дерева, за ними — присадкуваті будівлі, а потім випливло з туману і все село — перше в повіті Оран-оглу.
Загін — росіяни й татари, що їх супроводжували, — наближався до села повільно. Непокоїло безлюддя, мертвотна тиша — здавалось, усе живе давно покинуло вальковані мазанки. Насправді ж і тиша, і гадане безлюддя були про людське око; від когось попереджені, усі, хто міг носити зброю, посідлали коні і нині чекали непроханих гостей. Розташувавшись у засідках, вони зразу ж, як тільки загін наблизився до царини, перегородили йому дорогу. Довелося спинитись.
— Хто ви? — спитав молодий ординець. — Куди прямуєте?
У загоні перезирнулись: і спереду, і позаду стояли озброєні вершники. Ординців було багато, може, понад сотню, за першою шерегою стояло ще кілька, і далі, в провулку, на городах теж бовваніли кінські гриви, а над ними — руді лисячі хвости.
Тим часом татарин, що стояв на узвишші, помітивши серед приїжджих і земляків своїх, здавалось, трохи заспокоївся, але відповіді вимагав негайно: хто їде, куди, в якій справі?
Торкнувши острогами коня, Катаржі під'їхав трохи ближче наперед і, спинившись за п'ять чи шість сажнів від молодого ординця, відповів:
— Їдемо, ефенді, до Іслам-бея— сина Агаси-хана. Здається, він живе в цьому селі?
— Так. Але його немає вдома.
— А хто ж за нього лишився?
— Старшина.
— Ну що ж... Нехай і старшина. Проведіть до нього. — втрутився штабс-капітан. — Поспіши, кунак, просимо.
— Ще рано, встигнете, — недобре посміхаючись, відповів ординець; ніхто більше з вершників у розмову не втручався, похмуро поглядали на несподіваних гостей, слухали і мов не чули їхніх відповідей.
— Коли б не було пізно, — під'їхав ближче татарський провідник. — Не бачиш, хто їде?
— Я поки що бачу, що ви везете славних воїнів ісламу, до того ж, як баранів, зв'язаних.
— Не твого розуму діло. Молодий, щоб повчати старших.
— А ти занадто старий і не знаєш, кого ведеш у село.
— Мене послав Махмуд-бей. І коли ти ще поговориш, син ослиці...
— Добре, ефенді, їдьте, — зразу пом'якшав ординець, мабуть, пізнавши в старому одного з нукерів Махмуд-бея.
В'їхали в село. Коні йшли впритул, один за одним, і не тільки дорогою, а й узбіччям. Тим часом турки, зрозумівши, що вони попали в оточення людей, що їм співчувають, почали рватися з мотузів, кликати на допомогу: їх, мовляв, схопили гяури з допомогою "собак-зрадників", і вони, "слуги великого падишаха", вскочили до росіян у пастку; кожний, хто їх звільнить, одержить подяку ізмаїльського паші й велику нагороду.
Одчайдушний лемент розірвав досвітню тишу, розпанахав її на дрібні скалочки. Ніщо не могло заспокоїти турків: ні умовляння, ні погрози, ні нагаї. Особливо казився старший, він пустив піну, звивався, як вуж, волав, як навіжений, погрожував всіма карами тим, хто насмілиться не визволити його з рук гяурів. Тоді татари, які вартували полонених, на знак старшого, в одну мить розправились з яничарами. Ніхто не встиг і оком моргнути, не встиг попередити біди. На кінські крупи звалились обезглавлені.
— Вони їх убили! — раптом закричали татари, що оточували загін. Наперед вискочив старший, владно махнув ятаганом:
— Хай під'їдуть до нас тільки росіяни. Усі інші — на місці.
Вулицю з обох боків заповнювали озброєні ординці. Діватись нікуди.
— Бригадире, ми в пастці, — стиха сказав Котляревський.
— Бачу, але що робити?
— Вимагати, щоб негайно провели до старшини.
— Добре. Клич Стефана.
Покликали перекладача. Котляревський швидко, двома словами, передав наказ. Стефан слово в слово переклав вимогу татарською мовою.
Деякий час там мовчали, потім той же молодик відповів. Стефан переклав:
— Вони проведуть до старшини тільки росіян, усі інші нехай лишаються на місці.
— Що відповімо? — спитав збентежений Катаржі. — Невже доведеться їхати?
Зважитись на щось треба негайно. Але як? Їхати самим? Після того що сталось з полоненими яничарами, татари навряд щоб приставили росіян до старшини живими, вони не стануть дошукуватись істини, хто занапастив турків, і, вважаючи офіцерів своїми ворогами, вчинять розправу, це в них не забере багато часу. Ні, не можна їхати до старшини самим.
— Тільки разом з провідниками, — твердо сказав Котляревський. — А то...
— Згоден. Але спершу — поговори з ними. Котляревський звернувся до провожатих, що їх послав Махмуд-бей. Стефан швидко й точно переклав:
— Кунаки, нам треба пробитися до тутешнього старшини, але якщо ви боїтесь іти слідом за нами — ви бачите, до чого йдеться, — то повертайтесь...
Котляревський знав, що каже: він зачіпав самолюбство ординців. Хто б з них посмів зізнатись у боягузтві і лишити в небезпеці гостей їх повелителя? Навряд, щоб такий знайшовся серед вірних людей бей-заде.
— Розумієш, ефенді, — відповів сивобородий, старіший з нукерів. — Ми не можемо лишити вас, бо ці шакали здатні на все. Ми поговоримо з ними... Гей, ви, барани пустоголові! Якщо ви зараз же не звільните дорогу для панів російських офіцерів, ми самі її звільнимо... І вчинимо так, як учинили з грабіжниками й розбійниками Гасан-паші, яких ви називаєте великими воїнами.
— Віддайте нам росіян, — наполягали на своєму ординці, — А ви можете їхати... Ви не потрібні нам,
— Зате росіяни нам потрібні. За них ми віддали аманатів, які сам Махмуд-бей повіз до російського паші в Бендери. Тепер своїм життям ми відповідаємо, за росіян. І якщо ти, Уразе, втративши розум, торкнешся їх хоч єдиним пальцем, то й ми поруч з ними станемо. І тоді — начувайся! Ти і весь твій рід.
Ординці, почувши слова сивобородого, про щось впівголоса перемовляючись, радилися. Тим часом штабс-капітан, довідавшись, що молодий ординець Ураз і є син старшини, не чекаючи відповіді, звернувся до нього і його людей з такими словами:
— Ураз-бей, і ви, воїни повіту Оран-отлу, ми приїхали до вас, до вашого каймакама Іслам-бея з фірманом нашого паші, який стоїть нині, як ви знаєте, в Бендерах. Фірман цей ми прочитаємо, як тільки стрінемося з старшиною, щоб усі знали про нього, бо він стосується всіх і кожного і адресований вам, славні воїни Іслам-бея. Отже, поїдьмо разом.
На заклик штабс-капітана ніхто, однак, не відгукнувся, похнюпившись, мовчали, довго думали.
— Не будь ішаком, Уразе! — загорлав на все село сивобородий. — А як ні, то над тобою почнуть сміятися діти. Не випробовуй нашого терпіння, Уразе!..
Хто зна, що зрештою вплинуло на мешканців села — дружній тон російського офіцера чи глузливий і самовпевнений сивобородого, — але раптом татари, як за командою, розступились, і син старшини Ураз попросив офіцерівз провідниками разом їхати за ним слідом — дорога відкрита...
Старшина, як виявилось, чекав гостей. Він зустрів їх святково одягнений, при коштовній зброї, біля самих воріт великого свого двору, перший заговорив, запросив до господи, нехай гості відпочинуть з дороги.
Стримано подякувавши господареві — зустріч біля царини, мабуть, улаштовано не без його відома, — Котляревський озирнувся, непомітно штовхнув ліктем Катаржі; на вулиці товпились озброєні ординці, не розходились.
— Доведеться, мабуть, тобі, пане посол, читати фірман його превосходительства, готуйся, — шепнув Котляревський. — Та це, думаю, краще, ніж попасти в мазанку, подібну до Селімової.
— Я готовий читати... — так само тихо відповів бригадир.
— Тільки одно прошу: не гарячкуй і будь насторожі.
Вони почали здалеку, розпитали господаря про здоров'я його і членів сім'ї, похвалили сина старшини Ураза. Він здався їм розумним, сміливим, справжнім джигітом, потім — зовсім природно — перейшли до головного, але й тут Котляревський, що по якійсь годині цілком заволодів розмовою, не квапився зразу ж пояснювати старшині, з якою метою вони приїхали, і розповідав про те, що нині, в Бендерах відкрито ринок, хоч там і квартирує частина російської армії, яка, як відомо, несе мир і благоденство всім татарам, що населяють Буджацькі степи. Може, старшина чув: ні один віхоть сіна чи фунт зерна не береться без грошей, росіяни за все платять. А торгівля йде досить жваво, хто не ловить гав, може успішно продати зайвий мішок зерна й купити сукна на шальвари.
— Я чув, ефенді. Добра, як, між іншим, і лиха, звістка має швидкі ноги... Але я не розумію, — покосив око старшина, — що змусило вас приїхати до мене? Щоб розповісти про... ринок? Чи варто було трудитись?
— Ваша правда, високоповажний, для цього б їхати не варто, — по-дружньому посміхаючись, сказав Котляревський. — Ми приїхали у важливішій справі, яка, сподіваємось, і вас зацікавить.
Старшина уважно подивився на штабс-капітана. Він чекав, що ще скаже російський офіцер.
. — Йде війна, ефенді. Велика війна. Мабуть, про це ви знаєте?
— Хто ж цього не знає? Але, осмілюсь сказати, пани офіцери, не ми її затівали. Буджак-татари живуть у своєму кутку, на своїй землі й нікого не чіпають.
"Знаємо, як ви мирно живете, — мало не вихопилось у Котляревського. — Скільки разів бачили вас в українських селах і хуторах? А скільки .поневолили ви наших людей, продали у рабство на турецьких ринках? Хто й коли підрахує, скільки горя принесли ваші розбійницькі напади на мирні села України? Не злічити спалених хат, пограбованого майна. Були б ми, голубе, в іншому місці, я б сказав тобі все, що ти заслуговуєш, нічого б не затаїв. Але зараз, у цей ранок, я посол, у мене інша місія, і я буду, як ніколи, чемний, заховаю в серці віковічну образу, буду казати, що ти дуже добрий і уважний".
— Високоповажний ефенді, — урочисто почав Котляревський, відпивши із келиха й по-татарському підібгавши ноги на пухнастому паласі. — Згоден, ваші одноплемінники живуть зовсім не так, як личить сильному, хороброму й працьовитому народові, вони загнані в куток, недарма вас називають буджаками — кутковими татарами. А чому? Ваш повелитель — султан Туреччини, якому ви нічим не зобов'язані, багато вам обіцяв. А що він дав? Може, родючою землею наділив? Ні, не дав він вам землі. Нічого він не дав вам. І не дасть. Зате у вас бере все: і данину, і коней, і найдорожче — синів ваших. Він будує на ваші гроші кораблі, а ми їх, у_міру потреби, справно топимо.