Під муром у гущині таємнича темінь, звідти тхнуло вільгістю, холодом, пріллю...
— От де у сищиків-розбійників гратися! — заздро шепнув мені Ява. Я кивнув. Та-а-ак, у сищиків-розбійників тут... справді!
Попереду сліпучо засяяла на сонці золота баня якоїсь дзвіниці. А праворуч од бані... Знайоме діло! Щогли високовольтної лінії. Повз наше село оці велетенські залізні лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
Ми спустилися до дзвіниці. Товста залізна брама була відчинена, і склеписте підворіття вело у внутрішній двір Лаври.
Валька хотіла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?
— Ет! — досадливо поморщився я. Мені не терпілося якнайшвидше вирішувати вже щось із годинником. Але я глянув на Яву — очі його горіли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котів, що ховалися між сараями.
І я зрозумів... Оцей фортечний мур, бійниці, оці старовинні камені, що ними вимощено двір... — усе це, мабуть, уже населялося в його уяві таємничими незнайомцями, злодіями, шпигунами. І вже лунають у Яви-нім серці постріли, і "руки вгору!", і звуки погоні, і... все, що потрібно в пригодницьких фільмах.
Сперечатися з ним зараз — це тільки час гаяти.
— Ми лише подивимось і все, — благально-ніжно глянув він на мене.
— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, ніколи не були. Ходімте, — заторохтіла Валька. Довелося зайти.
— Тут Лавра кінчається... — пояснювала Валька. — Це дзвіниця над дальніми печерами. А це храм Різдва Богородиці.
Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява й зробив за своєю улюбленою звичкою.
— Храм Різдва Богородиці, збудовано 1696 року в стилі бароко... — вголос прочитав він.
— Аварійне бароко, — сказав я. — Капремонту потребує.
Справді, поруч з пофарбованою золотавою дзвіницею церква Різдва Богородиці мала жалюгідний затрушений вигляд: бані облуплені, чорні, стіни потріскані, скло у вікнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавіле скособочене риштування з водопровідних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як і сам храм. Вхід у церкву замуровано цеглою.
Невеличкий дворик біля церкви був оточений фортечним муром з кількома квадратними заґратованими віконечками та вузькими бійницями. Тут, у зеленому затишку між дерев, були старі могили — виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам'ятники...
— Треба буде подивитися, — зітхнувши, сказав я. — Але зараз ходімте до того Валер'яновича.
— Ходімте, ходімте, — підхопила Валька.
Ми вийшли з брами і попід фортечним муром спустилися ще нижче.
Ну і в гарному ж місці збудували колись монахи Лавру! Стоїть вона серед буйної зелені на стрімкій кручі над Дніпром, і важко звідси навіть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину
В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову доріжку, і та доріжка вивела нас на вузеньку і кривеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. І лише по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла сучасні, а не з часів Шевченка.
Біля однієї з таких халуп, чи не найветхішої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвір'ячку греблися, нервово сіпаючи головами, білі брудні кури і поважно, по-директорському походжав зозулястий, із хвацько збитим набакир гребінцем півень. Ні грядок з городиною, ні смородинових чи малинових кущів, як у інших хазяїв на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, флокси — що лишень хочете.
І маленька хатинка, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни хатинки були по-сільському чистенько вибілені, а призьба пофарбована синькою, і по-сільському висіли на стіні під дахом пучечки якихось сушених трав.
Ми зайшли слідом за Валькою у двір і ступили на рипучий дощаний ґаночок, що був майже врівень з землею — без східців. Валька постукала. Ніхто не відповів. Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавши долоню козирком над очима, притулилася до шибки.
— Нема, ви знаєте, — ніяково сказала Валька. — Мабуть, поїхав на Куренівку до племінника. Він, як добре чується, іноді в неділю їздить туди. Але він скоро буде, не хвилюйтесь. Він завжди їде зранку, а по обіді повертається...
Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу повірив — чоловік, який живе тут, повинен обов'язково допомогти нам. І я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:
— Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене аж два альбоми фотографій. Він скоро прийде, не хвилюйтесь.
Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер'янович добре почувавсь і подався до племінника на Куренівку. Ми йшли назад.
Дивне було враження від усього, що ми бачили.
Тільки-но була гомінка міська вулиця з тролейбусами, потім враз — церкви, затишок, хрести, старі могили, потемнілий фортечний мур, потім — гоп! — виткнулися в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано — кривенька сільська вулиця, халупка Максима Валер'яновича, кури киркають, ружі край вікна, соняшник. А внизу — набережна, по якій трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч — велетенський міст імені Патона. Ліворуч — метро просто з-під землі через Дніпро по красеню-мосту рівною стрілою аж до обрію шугонуло. І як воно все це, старе й нове, перемішалося — просто дивно!..
Ми дійшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових "кораблів", на поруччі містка, що тягся вздовж дру гого поверху, сидів головатий широколиций хлопець у картатій сорочці і синіх брезентових штанях, які одразу привернули мою увагу.
Я таких штанів ще не бачив. На них було безліч блискучих металевих заклепок, наче не з матерії ті штани були, а з заліза, і не шиті, а клепані. Побачивши того хлопця у "залізних" штанях, Валька закричала:
— Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш — побачиш, що буде!
— Отвалі! — сказав Будка і чвиркнув слиною крізь зуби.
— Ось побачиш тоді, побачиш! — не вгавала Валька.
— Закрий свій гроб і не грими кістками! — презирливо скривився Будка.
— А що таке? — крижаним голосом спитав Ява. Я побачив, як він побурячів. Нам все було зрозуміло без її пояснень, але ми все ж почекали, поки Валька сказала:
— Та от взяв собі моду— дзвонить і тікає. Розважається!
Ява кинув на мене погляд-блискавку, від якого в мене запекло всередині:
— Павлушо, ходім!
Ми кинулися до дерев'яних східців, що вели на другий поверх сараю.
— Та, хлопці, куди ви! Не треба! Нащо він вам здався! Будете ще зв'язуватися з хуліганом! — загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарські шляхетні почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дріботіли східцями нагору, як моряки під час авралу. Тікати Будці було нікуди, та він і не збирався тікати. Він тільки зліз з поруччя і стояв, обіпершись на нього спиною і склавши на грудях руки. Він був одного віку з нами, може, трошечки старший, але кремезніший і ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигоні звикли і не до таких супротивників.
— Дзвониш, значить! Тікаєш, значить! — шипів Ява, підступаючи до Будки.
Будка навіть пози не змінив, так і стояв зі схрещеними на грудях руками. Тільки процідив крізь зуби:
— Не тягни щупальці, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо і знаю такі прийомчики, що ви в мене зараз позлітаєте вниз, як груші.
— П-побачимо! — прошипів Ява і несподівано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всією жменею. Будка сіпнувся і хотів ударити Яву в живіт, але тут Ява однією вільною рукою, а я обома схопили його за руки.
І водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу — щоб він не міг одбиватися ногами. Ми таке "самбо" змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо і примовляв:
— Скажи спасибі, що ми тебе по писку не б'ємо. Ми тобі просто... просто передаємо те, що тобі належить. Нас один чоловік просив передати.
Спершу Будка тільки процідив:
— Кінч-ч-ай!
Потім він виривався мовчки, лише сопів. Потім на очах у нього з'явилися сльози, і він запросився:
— Пустіть! Ну! Пустіть! Ну!
— А будеш іще дзвонити? Будеш?
— Н-не буду... — ковтаючи сльози, промекав Будка. Ми підвели його до східців і пустили. Я не стримався
і піддав йому коліном.
І він загримів своїми клепаними "залізними" штаньми аж донизу.
Підхопився, одбіг, обернувся і, розмазуючи по своїй широкій мордяці сльози, крикнув:
— Ну, пождіть, пождіть, я ще вас підловлю! Посварився кулаком і зник.
Валька і братик Миколка зустрічали нас внизу як героїв-космонавтів. Наче ми не з сараю сходили, а з літака Ту-104 на Бориспільському аеродромі. Не було тільки квітів і духового оркестру.
Братик Микола аж стрибав од захвату:
— От класно! От класно! У нас Будку всі хлопці бояться, а ви... от класно! Всім розкажу...
Ми вдавали, ніби це для нас дрібниця і нічого особливого.
— А чого він Будка? Таке якесь ім'я... — поцікавився я.
— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толік звати... Против-нючий він... Нехороший... — Братик Миколка сказав це з явною відразою: мабуть, йому частенько перепадало від Будки.
Раптом Валька скрикнула:
— О, Максим Валер'янович іде!
З підворіття, спираючись на товсту палицю, повільно йшов високий чоловік.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. Максим Валер'янович
Якби не ота важка хода, навіть одразу не сказав би, старий він чи молодий — такі молоді веселі бісики стрибали в його іскристих, кольору чистої блакиті очах. На лисину й натяку не було — попелясте півсиве волосся рівненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лисніло на вилицях.
Все це надавало йому якогось едедідівського" вигляду. І знову, як на пляжі, я подумав — скільки у Києві отаких хлоп'якуватих дідів.
— Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! — кинулася йому назустріч Валька.
— Привіт, привіт! Що сталося? — білозубо, на повнісінькі вставні щелепи, усміхнувся нам Максим Валер'я-нович.
— Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, — заторохтіла Валька. — Ви нам мусите допомогти.
— Навіть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любі друзі! Все, що зможуть зробити для вас мої сімдесят шість років, вони зроблять, будьте певні, — сказав старий артист.