Єронім уже під ко-питами потвори. Гострий біль перейняв все тіло, й немовби розкрила обійми посвятна Кастільська земля.
Поважна — як море, сувора — як пустиня. Велична — як батьківщина античних героїв.
— Колиска й гробниця предків!
— Оселя святого хреста й герба, золотий келих й крицевий меч заразом…
"Земле єдина — salve! В смерті знаходжу тебе, бо — ти відвічний Рай!" — пропливає вгасаючою думкою.
У кривавій імлі ще бачить схилене над собою обличчя Якова Масальського. Потім пітьма і довга, довга тиша… А за нею — тяжке змагання зі смертю: розлючена твердою боротьбою своєї здобичі, вона кинула її й взяла взаміну юне життя молоденької Магдалени, яка незабаром мала стати матір'ю…
Але омана це, омана! Не пережитий жах забив Магдале-ну. Знищила її перемога невмирущої коханки тієї Еспанії, що лише блиснула далекою фата-морганою, й уже вирвала у смертельної суперниці серце, яке належить тільки їй — невмирущій!
Єронім гине, знесилений боротьбою двох батьківщин. В одній — народився. Друга — народилася з ним, в його душі, в його крові.
Всі пересвідчені, що смерть дружини жене Єроніма до гробу.
Але сам Єронім — він тільки єдиний це знає! — що п'ють його життя, змагання в ньому і за нього двоє батьківщин.
Але батьківщина — як і душа! — може бути тільки єдина…
Жодна ж з цих двох не хоче уступити.
Вмерти ж, як вмерла пані Магдалена — визнавши свою безсилість, — жодна не може.
І гине Лачерда, як човник, що порвало його розбурхане море й доти з ним гратиметься, доки не розторощить на скалки.
Єронім стискує зуби, щоб не застогнати. А перед спущеними повіками пливуть освіжуючою видиною — після спаленої сонцем жаги Кастілії,— прохолодні ліси рідної Волині, задумливі й темні, сповиті прозорою імлою, що стелиться над зеленими багновиськами-мочарами, повними співучих очеретів, мрій і дивних, принадних казок…
І навіщо, навіщо! — перевезли його до цього Києва! Чому не лишили вмирати на Волині!..
Вглядівши, що його "Нимцьо" з заплющеними очима відпочиває в піні подушок, підбитих руками старого пісту-на, Семен навшпиньках вийшов з одрини.
— Казав Опанас, городник, що, може, надвечір набере мисочку перших суниць…
І старі ноги квапляться широкими алеями панського саду, де нема ужиточних дерев і рослин, а лише оздобні.
Опоєні медовим ароматом бджоли гудуть в білі квітів невидимим хором. І не можуть його заглушити пташині голоси.
Краплинами розбризканого соняшного золота горять первоцвіти — "небесні ключики", бо відчиняють весні небесній брами. Ледве чутно мішається запах останніх фіалок до свіжих пахощів молодої трави. І все топить в собі повінь бузкового аромату, що білою, фіаловою, блакитною піною заливає київську весну, як весну Ескоріалу.
Семен прямує вже травниками й пухким мохом до хатини Панасової, з якої уже видно й Дніпро. Під великим сріб-нокорим ясенем стареча рука погладила обстрижену "під мисочку" біловолосу голівку Панасового внучка. Хлопчик патичком й ручками розгрібав вогку землю під корінням ясеня.
— Здоров був, Самсоне! — всміхається сивими вусами Семен до дитини. — Все ставки робиш?.. А дідусь де?
Хлопчина з біблійним найменням підніс рожеве, карооке обличчя — свіже, як весняна анемона, й замазаною ручкою вказав вбік, де дерева розступились, щоб дати місце блакитним далям та оксамитово-чорним грядкам, гаптованим різною по силі і тону зеленню молодої рістні.
— Редьківку беруть!
І знов вглубився у свою гру — розгрібання землі.
Так вколисала юна весна дідів-однолітків, що забули вони й про час.
Семен з Панасом мали завжди стільки сказати один одному — бо ціле життя пожили вкупі й ніколи надовго не розлучались.
Давно стояла повна коралово-червоних суниць мисочка коло пучечків — як квіти, пов'язаних у китички — редькі-вок, а діди все не могли наговоритись.
— Чари воно, Семене, так мені показується, чари, не хвороба це у нашого пана. І не інакше як від тієї поганської зброї, що по дідусеві нашого пана лишилася — від неї вони ідуть! Таки ж сам я бачив наговори турецькі на ній золотом написані!
Семен підніс спущені було блакитні ясні очі.
— І як це, справді, не прийшло мені в думку! Таки ж Нимцьо годинами, бувало, — ще й перед хворобою — сидів у "кімнатах пана Карлоса", де всі пам'ятки по ньому зберігаються. Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки — наче срібний вогник… Від цього образу, голубе, не від зброї з турецькими наговорами чари ідуть!
Сам-бо Семен бачив: часами щось шепотіли Єронімові уста, дивлячись на образ. Немов відповідали на німі слова портрета. А він — очима намальованими — так просто в душу і дивиться.
— Після того — Нимцьо як непритомний ходить, чужі пісні співає, не наші книжки читає… бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив…
Вузлуваті пальці Панасової руки лягли на Семенове коліно.
— "Наш" і "не наш" молодий пан… І так я гадаю: від того "чужого" вмерла пані, сердешна… Та-бо таки "наша" Марусенька була — Господь най їй світить!
— Земля, брате, — як коханка: коли щиро любиш — то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це — або, прости Господи, розпуста, або забава…
— Правду кажеш, брате, — хитає сивою головою Семен.
— "Ох, ох, та не люби двох!" — пісня співає… Не може Нимцьо серця відірвати від того "чужого", що йому "своє" ні від "нашого", що йому "чужим" бути не може.
На це — тільки "вода явлена"! З серця-бо Матері Землі вона іде! Така, що сама на світ Божий з'явилась, що не пили її ні звір ні птиця, ні дівка ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана — минулося б лихо…
Дріботіння босих ніжок спинило старечі розмови. Малий Самсонко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив старого за шию й весь притулився до дідуся. Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького кролика.
— Чого ж це ти, малий? — гладив дитину мозолистою рукою Панас, — Також південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає— тьху, тьху на неї!
І раптом обмацав внучка руками.
— Та ти, дитинко, мокрий увесь! Чи не впав до шаплика часами?
Хлопчик вказав на ясень:
— Там, дідусечку… я загатки робив… бо землиця там така гарна, м'якенька! А воно раптом — як не штовхне мене! І от так високо, — накреслив ручкою півкруг, — з-під коріння вода тече! Так і б'є! А студена така!.. І аж співає — дзюрчить.
Дві пари старечих очей обмінялись довгим поглядом.
Семен перехрестився широким хрестом.
Панас мовчки скинув крислатий солом'яний бриль. За хвилину приніс зі своєї хати дерев'яну біленьку липову мисочку.
— Набери швидше, брате, поки ніхто… — й обернувся до хлопчика: — Ти ж не пив тієї води, Самусе?
Хлопчик мовчки покрутив головою. Потім пташиним рухом схилив її набік й, підвівши на діда зіркаті очі, тихенько озвався:
— Дідусю, дай редьківку! От таку, — діткнувся пальчиком до приправленого пучечка з білим хвостиком.
Мабуть, вода з-під ясеня була справді цілюща, бо від часу, як напився її Єронім та вислухав Семенових наговірних слів проти "лиха, чужим вітром навіяного", — став видужувати. На місці ж "явленої води" звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові.
Київський люд почав ту криницю звати Самсоновою. Письменні-бо зі Св. Письма знали про богатиря Самсона, що подолав лева голими руками. Неписьменні ж гадали, що то по малому Самусеві, городникову внуку, так та криниця зветься. Він-бо її дитячими руками виграбав.
Що ж пана Єроніма зцілила та "явлена вода", багато людей стало до неї приходити. Пили її, вмивалися нею й дехто знаходив зцілення — по вірі своїй,
Єронім же Лачерда, що за прикладом діда свого, дона Карлоса, писав пам'ятні аннали свого роду, відмітив:
— Тільки подолавши в собі кволість, — як Геракл Не-мейського Лева, — знайде людина свою путь, мета якої повинна бути єдина — як єдина душа. Цьому навчила мене Самсонова "явлена вода" — те джерело, що виграбав дитячими руками малий Самусь, городників внук.
Давно забуття поглинуло й діда Панаса, й старого Семена, й Самуся-Самсона. Давно травою поросла й сама пам'ять про Карлоса й Єроніма Лачерда. Але Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при "вулиці Лакерди"58.
І аж до світової війни ходили "до Самсона воду пити" побожні прочани.
— Безпечним-бо путем, — казали люди, — сила тієї води провадить!..
ХРЕЩЕНИК ПОПА ІВАНА
Ледь-ледь дочекався ранку нетерпеливий пустун вітрець. Зірвався з сонної поверхні моря. Штовхнув під бік хвилі. І уже гнав їх отарами ген, аж попід стіни старого "па-лацо Лоредано", що пережив свій давній, шляхетський рід й нині був тимчасовим житлом хіба що якомусь багатому чужинцеві, який найме його на час — немов готель.
Але суворі, темно-червоні в заглубинах, мури — ніби на них засохла ще перед віками пролита кров — похмурно приняли жартівливий легіт. І вітрець полинув геть від них — непривітних, — ледве торкаючись, мов струн, тьмяних вод Венеціанських каналів.
І таки дочекався веселого приятеля: на світ виглянуло молоденьке, весняне сонце. Та й засміялось тисячею діамантових усміхів. Збудило ними зі сну Місто-Мрію: вранішню, прозоро-повітряну Венецію, збудовану немов не з мармурів та каміння, як та реальна — денна! — але ви різьблену з перлових хмар та опалових веселок.
Підкреслені проясненим сріблом води тіні долі, під домами, згустились дужче. І відрізали Місто-Видину під дійсності. Вся легка, підносилась вона до зеленавого неба, — топилася в ньому всіма своїми дзвіницями — кампанілями, крилатими левами св. Марка, золотими ангелами Сан-Джіорджіо й переплетеними трояндами гербами Лоредано, що простягали до вишин девіз старого роду:
"Non nobis, Domine, non nobis, sed nomini tuo da gloriam".
На лутки широкого відчиненого вікна палацу сперся невисокий, але кремезний раменатий муж. Темна барва та строгі лінії його зодягу прозраджували старший вік. Але іскри незвичайної краси й великості самоцвітів, які гойно прикрашали всю постать — аж до клямр на черевиках — підкреслювали, що цей нобіле не має природної у старшому віку байдужості до своєї зовнішності.
Сонце заглянуло у задумані очі й, незадоволене, перескочило на різьбу темних фотелів та цяцькованих ніжок овального столу.