"Злякалося!" — вдоволено подумав лісник, випустивши з виду ту просту іріч, що стерегти треба ціле, а пе поламане й понівечене, і берегтися не тоді, як тебе обікрадуть. Але такі істини були занадто обтяжливі для лінивого розуму лісникового, та й ніхто з Щусів ніколи не претендував на роль великого мислителя, належали вони до прихильників життя простого, спокійного, хитрощів но знали й пе любили, і, здасться, єдині хитрощі, які дозволили собі за ділі століття існування їхнього роду,— це ота подвійна гра Коті з своїми залицяльниками Левенцсм і Самусем і мовчазне потурання тій грі лісником.
Увечері, їдучи до батька, лісник якось не звернув уваги, що під колесами його "броньовика" пе звична баюриста вулиця, а гладенький асфальт. Коли ж розвиднілося і лісник поглянув на вулицю, то мало не вщипнув себе від подиву. Асфальт! Де взявся і коли? Та подивуватися досхочу лісник не встиг, бо по асфальту промчав на мотоциклі з коляскою Самусь. І летів у такому очманінні, що й не помітив свого ймовірного тестя. От і жди добра від такого зятя. Але за Самусем, так ніби боявся відпустити того без нагляду, вже летів Гриша Левепець, теж на мотоциклі, але без коляски, мабуть, щоб було легше гнатися за важким Самусевим транспортом, та хоч як легко летів Левепець, він помітив лісника й зупинився, щоб привітатися, власне, й не привітатися, а гук-інути:
— Дядьку Василю, до сільради?
— А чого я там не бачив удосвіта? — ліниво поцікавився лісник.
— Асфальт відкриватимуть. Мітинг буде!
— Який асфальт? Оцей?
— Та цей же, наш, перший світлоярівський асфальт.
— То чого ж його відкривати, як ти он береш та їдеш.
— Церемонія, дядьку Василю!
І він подимів на ту "церемонію", а як на лісника, то погнався віп за Самусем, щоб той не вихопив Коті з теплої постелі та пе привіз її па роботу до дитячого садка.
Щусь ще трохи постояв коло паркану, спокійно покурюючи, але тут на асфальті почалося таке, що коли б він вірив у бога, то неодмінно б перехрестився й покликав на поміч господа з усіма ангелами й архангелами. Вулиця вмить виповнилася такою масою техніки, що, здавалося, ніби машини кинуться на садиби, на городи, гусеничпі трактори поповзуть на хати, гуло, гарчало, ревло, торохтіло, илювалося димом, чадом, вогнем, полум'ям, летіло, мчало, металося туди й сюди, одне втікало, друге гналося, всі втікали, і всі гналися, хотіли наздогнати, випередити, полетіти світ за очі, безвісти, зникнути, щоб з'явитися знову й знову гнати по сірому асфальту швидше за всіх, молодіючи й радіючи від тих гонів, від зухвалого вітру й ревіння моторів. Лісник, хоч який повільний і спокійний у своїх узвичастіях чоловік, не втерпів, затоптав недокурка, побіг до свого "броньовика", хряпнув дверцятами, дирк-нув стартером, вдарив з вихлопу чорною хмарою диму і... рвонув слідом за отими всіма несамовитими, божевільними, одурілими, мовби хотів ствердити панівну закономірність для роду людського постового твердження: "Шукання катастроф, і мандрів, і натхнень — утіха всіх утіх, розрада всіх розрад".
То був саме той час, коли чорти перенесли своє поле битви на асфальтову трасу Світлоярська.
Мітинг коло сільради товариш Зновобрать провів короткий і еноргійний, балачок було небагато, бо ніхто пе слухав, та й не чутно було слів за гримінням моторів, частина з яких поштиво затрималася коло трибуни, а друга половина ганяла по асфальту сюди й туди. Коли ж товариш Зновобрать перерізав символічну стрічку і таким чином перша світлоярівська асфальтова траса була відкрита, вся техніка ринулася у вузьке ложе цивілізованої вулиці, й почалося те, що не мало тепер ніякого кінця.
41
Коли вже лінькуватий Щусь-лісник піддався загальному шалові, то як могла утриматися його донька Котя, в якій вигравало стільки ж літрів молодої крові, як і в кожної української дівчини, та ще літрів зо три від циганки Олелі, та ще з півлітра на додачу за її вперту дівизну. Витерпіла Котя лише до вечора, бо все ж таки службовий обов'язок волів їй зоставатися з дітками в садочку, та щойно мами забрали своїх синочків і дочечок, дівчина рвонула туди, де гриміло й гуділо, але гріш ціна була б її залицяльникам, коли б вони у вік суцільної механізації дозволили своїй дівчині бігти через увесь Світлоярськ до асфальту, відкритого урочистим чином і освоюваного способом уже пе урочистим, а божевільпо-заклопотаним. На вулиці перед садочком, як стриножені коні, басували два чорні мотоцикли; один важкий, солідний, 8 коляскою, другий легенький, веселий, без коляски, обидва запрошували дівчину прокотитися, промчати, полетіти, залетіти, і Котя, відкинувши свою настороженість, покінчивши з політикою стриманості й недовір'я, стрибнула на заднє сидіння до Гриші, встигнувши крикнути Самусеві: "А ти відчепи свою коляску!"
— Все правильно! — засміявся Самусь.— Я вже засік!
І погнав поперед Левепця, здіймаючи велетенські хмари пилюги, пе переймаючись тим, що пилюга припадає не самому лиш Левепцю, а й Коті, бо тут ішлося не про якісь там церемопії, а про швидкість передовсім, про максимальне використання часу, про те, щоб устигнути заскочити до свого двору, відчепити колиску, наздогнати Левенця на асфальті, і вже тоді...
Велика справа — ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД! Те, чого Левенець не мав і в думці, Самусь уже знав, як таблицю множення. Раз дівчина крикнула йому відчепити коляску, виходить, вона має охоту прокотилися саме па його мотоциклі, а до Левепця сіла тимчасово і тільки тому, що він без коляски. Дурощі в дівчат непередбачувані і не підлягають ніяким знаним законам і звичаям. Ось примандюри-лося їй мотоцикла без коляски, і хоч ти її ріж. І пе розпитуй, не вмовляй, не переконуй, а морщій давай те, що хочеться, і тоді ти кум королю.
Самусь відчепив коляску, вимчав з двору, наздогнав Ловеїщя, ще той лиш раз проїхав по асфальтованій вулиці, крутнувся перед Котею, і та застукотіла Гриші в спину кулаками, вимагаючи пересадки. Поки Левенець, нічого не розуміючи, пригальмовував і незграбно повертався до Коті, вона вже перескочила до Самуся, і його мотоцикл тільки майпув перед носом у розгубленого хлопця. Але Гриша, хоч і не знав ще дівочої психології, без роздумів, підкоряючись, мабуть, голосові предків, погнався за суперником і пе прогадав, бо Котя з Самусем доїхала тільки до ферми, а там запрагла зпов пересісти до Гриші. Коло сільради вона перескочила до Самуся, коло ферм знов до Левенця, так і їздила поперемінно, ;як ото в "Кнеїді": "Свипипу їли там до хріну і локшину напереміну". Хто був евнппною, хто локшиною,— не важило. Це мав показати час. Самусь, радий, що добрався до Коті (та ще й перед усім Світлоярськом!), перехоплював її від Левенця на льоту, переносив на руках, кидав на сидіння свого мотоцикла майже грубо, як власну річ, брутально, типово по-самусівськи, а Левенець виказував делікатність і ласкавість, був обережний і несміливий, боявся поглянути Коті в очі, а все впирався поглядом їй у ту ямо-?ку спереду під шиєю, що зветься душкою, і насилу гамував у собі дике бажання поцілувати ту ямочку. Поки він так стримувався, Самусь на льоту, газуючи чимдуж, обертався до Коті, щось їй чи то казав на вухо, коли вона трохи нахилялася, чи, може, й цілував дівчину в вухо, бо від такого нахаби можна було всього сподіватися. Тоді Гриша, відважившись, теж повернувся до Коті, а коли вона ледь схилилася до нього, спробував майже непомітно чмокнути в напрямку її кругленького ніжного вушка. Котя пе відсмикнула голови, нахилилася до Гриші ще нижче, засміялася й гукнула: "Не цілуй мене у вухо!" Цс вже бзміа перемога сил миру й демократії, порівнюючи з нестерпним "Відчепись!". Та тільки б знати, що вона те саме гукає й Самусеві. А коли тому дозволяє цілувати у вухо, а Гриші забороняє? Гриша ладен був обрати якусь іншу частину тіла для цілування, хоч би оту облюбовану попередньо душку-ямочку, але ж не смів і відчаєно тицькався тільки в Котине вушко і щоразу чув те саме: "Не цілуй мене у вухо!"
42
Щусь-лісник цілий день метався по асфальту мов одурілий, надвечір все ж трохи вгамувався; став своїм "броньовиком" коло батькового обійстя, спокійно покурював, дивився, як божеволіють світлоярівці з своєю технікою, і ось тоді й побачив, яку хитру й велику гру повела його Котя з двома світлоярівськими механізаторами. Найбільшо йому сподобалося, що Котя катається поперемінно з обома, про свинину й лошпину віп теж колись читав у Котляревського і міг би радіти, що вивчеппя української літератури в школі знадобилося і його допьці, і йому самому.
Але коли почалися хихи та хахи, коли стала його Котя впкаб-лучуватпся та вигинатися на мотоциклах і виникла загроза, що пе дотримається вона міри і перед одним із залицяльників вихи-хочуватиме більше, ніж перед іншим, Щусь стривожився й навіть розгнівався і, коли Котя пролітала повз нього, кричав їй:
— Чого розсілася, як попадя! Скантамир ноги докупи!
Може, кричав він ще й тому, що не хотів одкритого конфлікту між Самусем і Левенцем, бо конфлікти Щусь визнавав тільки в сфері господарського життя. А хіба ж дівчина могла належати до цієї сфери? Але Щусь помилився: Котя не тільки не призвела до конфлікту між Левенцем і Самусем — вона якраз погамувала перший тяжкий конфлікт, який неминуче мав між ними статися.
43
Поки відбувалися описані вище і пе до кінця з'ясовані матеріалістичними законами події, в полях все сходило, зеленіло, розвивалося. Українські степи споконвіку були так хитро влаш-
говапі, що в них сходило тільки те, що посіяне, виростало доглянуте, давало людипі користь, отримавши від людини її працю, піт І дбання. Ну, а коли несіяне? Тоді або бур'ян, або гола рілля. Молитви й прокляття господь-бог приймає в усному й письмовому вигляді, реагування ніякого, наслідки відомі, людям самим доводиться шукати винного.
Щовесни між головою колгоспу й агрономом Лисичкою виникала конфліктна ситуація. Зіньці Федорівні конче треба було знати точні види на врожай, а тітка Лисичка всіляко огиналася, викручувалася й відмахувалася і па всі домагання керівництва відповідала гнучкими, мало пе дипломатичними формулами: "Коли зійде, то виросте. А колп виросте, то скосимо. А як скосимо, то й змолотимо. А коли так, то, може, цього року будемо й з хлібом".
Щоб покінчити з таким умовним способом висловлювапь, Зінька Федорівна ставила свого агронома перед правлінням, на яке Ізапрошувано весь актив, приходив і голова сільради Зновобрать, щоб подіяти— на непоступливу Лисичку високим авторитетом, але не помагало й це, знов лунало "коли", та "якщо", та "якби".
А хіба ж влада може триматися на таких непевних формулюваннях!
— Ти, кажеться-говориться, без отих своїх "якбикань" та "ко-пикапь" скажи активові! — погукував товариш Зновобрать.— Бо якби не баба, то була б дівкою, а коли б пе пліш, то й голо б не було.