Але 1920 року, коли я був у третій клясі вищепочаткової школи, всі ці школи поляки нам закрили, і цього ж року я склав іспит до п'ятої к ляси української гімназії в Крем'янці, якої не скінчив, бо перед самим закінченням мене покликали до війська. Наша приватна гімназія від рекрутства не звільняла.
Можливо також, з помсти за це я вирішив взагалі звільнитися від опіки "братів слов'ян" і стати бездержавним громадянином світу, скориставшися претекстом військової служби.
Але все це було... За царя, за війни, за революції, за перших років Польщі. То були винятково нерівні часи, повні зривів, змін, перешкод, труднощів. Ми не могли систематично вчитися, нормально розвиватися, надіятися на нормальну працю.
Але що таке Дермань тепер? Не бачив його добрих п'ятнадцять років. Час майже одного покоління. Горів бажанням скорше там бути... І взагалі я завжди любив "їхати до Дерманя", ще в дитинстві, коли ми їздили туди з Тилявки кілька разів річно з приводу різних оказій. Теперішня поїздка має значення виняткове ... Вибралися ми втрійку: я, Степан Скрипник, Іван Шеккер, і ще шофер Трифом — маленьким автом Скрипника "фіят-польський".
Як звичайно, ми не знали, до кого їдемо, де зупинимося, правдоподібно, це мав би бути мій двоюрідний шваґер Семен Андру-щук, бо він найзаможніший і йому найлегше дати раду з такою ватагою гостей. Але з попереднього досвіду ми вже знали, що цим турбуватися не треба. Все населення країни було моїми рідними.
Виїхали в полудень, перед нами тридцять кілометрів не дуже доброї дороги, через Басів Кут, Здолбунове, Здовбицю, Лідаву, Гільче, Лебеді. Я, розуміється, як звичайно, переживав . . . Людина здебільша живе життям минулого, особливо раннього, початкового . .. Дитинство живе в людині від початку до кінця її життєвого кола, бо це найкраща частина її центру, вічно освіжаюча субстанція, яка утримує її в чистоті й оптимізмі. І грізний загартований в боях воїн, і одчайдушний злочинець, і мудрий старець у хвилини глибоких криз стають дітьми з іменням матері на устах.
А які вражаючі ті місця, які б не були вони скромні, де наше дитинство протікало. Кожна точка такого простору лишається в пам'яті, кожний звук, кожний настрій, кожна пора року, кожна зміна погоди ... І небо і земля, рослини і живі тварі, жива і мертва річ — все це лишається з нами назавжди.
Моє дитинство проминуло ось у цьому просторі. Бачу його виразно тому, що це місце було для мене заборонене. Це лежить ось там далі, зараз за Гільчем, починаючи з села Лебеді з його долиною, лугом, річкою, ставками аж до Дерманя. Швидко минаємо великий залізничий вузол Здолбунове, такий пам'ятний мені з часів революції. Тут відбувалися сутички різних сил того виняткового часу, які мене інтригували ... Минаємо села Лідаву, Гільче, минаємо Лебеді. Ці назви врізалися в мою уяву назавжди. Ось те саме Гільче, куди ми їздили "на Миколи" на "отпуст". А ось Лебеді, куди посилала мене мати за три верстви "до лавки" за "керосиною", сіллю, сірниками та оселедцями. Типове українське село-присілок, розложене здовж долини з річкою двома рядами хаток з садками, городами й сіножатями. Воно не мало ні школи, ні церкви, лебедяни ходили за цими потребами до Дерманя, Гільча або Верхова, але вони мали добрий земський банк, а тому їх село виглядало заможно. Тепер воно має також свою школу.
Минаємо Лебеді... І ось та моя Лебедщина — долина з лугами і річкою, де був одинокий наш хуторець з трьох будинків: хати разом з хлівом під одною покрівлею, клуні на мурованих з каменю стовпах насупроти хати і свининця, курника та дровітні під одною стріхою навпоперек ... Під пригірком, над дорожиною, з молодим садом і городом та виглядом на луг, на протилежний схил долини покритий молодим сосновим лісом і на млин з західнього правого боку. Чудове, затишне, поетичне місце, виповнене містерією перших дитячих вражень.
І от, повний спогадів, я наближаюся до того місця, і яка шкода, що я не сам і їду автом, а не йду босими ногами витоптаною стежкою здовж лугу, покритого зеленою травою, ромашками, коню-шинкою, Петровим батогом, від нашої криничини "з кадубцем" під вільхами з її дуже прозорою холодною водою, до цього ось місця, де стояв той хутір. Як добре було б побути тут деякий час з самим собою.
А що сталося тут за ці двадцять вісім років, відколи ми це місце залишили? Безконечно багато. Зникли не тільки всі ознаки хутора, але й ті ліси, що оздоблювали обидва схили долини, і ті верболози над річкою, і те стависько з його пишними очеретами, і навіть сама річка та млинок звузилися і зменшилися до не-впізнання. Яка шкода, що природа нашого краю так на очах бідніє і немає ніякої ради, щоб запобігти цього спустошення. Тепер тут усе довкруги виглядає, як один великий, стовчений вигін.
Ми зупинилися приблизно на тому місці, де стояв наш хутір, але все довкруги так змінилося, що я не мав певности, чи воно те справжнє. Поблизу на полі працювали люди, які, мабуть, були здивовані появою нашого авта в такому безлюдному місці, і я покликав чоловіка, щоб він допоміг мені розбіратиея в ситуації. Він був здивований і зраділий, коли довідався, хто я і чого шукаю, бо він чув про мене, і про Скрипника, і про мого батька, і про наш хутір... Ми вже спільно розшукали те місце, нічого там не знайшли відмінного, лише Шеккер зробив при цьому кілька сротозняток, і одна з них була пізніше поміщена у першому числі нашої газети "Волинь".
Після цього ми поїхали далі, побіля "чеського млина", побіля того місця, де колись був млин і манастирський став, від яких не залишилося тепер ніякого сліду, через "Городнє" до "Лисів" і виїхали на майданчик поміж семінарськими будинками і мана-стирем з його трьома старими липами, між якими все ще стояв пам'ятник, так званий Дволикий Ян, призначення якого не знаю і до цього часу. Це центр села, яке на кілометри, по ярах і горбах, розляглося на всі боки, неділями і святами тут звичайно великий рух, сюди сходяться дерманці з усіх своїх "кутків", колись тут крутилися каруселі і відбувалися малі ярмарки. А ось ті великі будови школи, в яких я побирав свою мудрість, і старовинний, оточений муром, з високою дзвіницею, манастир, з яким пов'язано стільки спогадів і пригод.
Зараз тут порожньо, безлюдно і тихо. І сумно. . На всьому помітне спустошення. Майже зникли чудові сади — сливи, яблуні, горіхи... Ясеновий гай під мурами і алея високих ялин за муром, які так гарно виринали з-за мурів і шуміли навіть при тихій погоді. Все це тепер зникло. Лише рештки дерев, лише пара смерек і занедбані будови з поржавілою бляхою дахів.
Мо поїхали далі побіля великої приходської церкви, зробили кілька зняток на тлі манастиря, пробували заходити до о. Куль-чинського, не застали його дома і поїхали далі на моє Запоріжжя.
Але доїхати туди модерними засобами комунікації не було простою справою. Це таки справді Запоріжжя, на горі, на краю села, за лугами та ярами ... Круті, не мощені, старосвітські дороги... Наша машина зо всіх сил намагалася вивезти, але "взяти" гору до Балабів їй не вистачило снаги. На одному дуже критичному, бо вузькому й глибокому, місці вона одчайдушно загарчала, зупинилася і не пішла далі. Ніякі зусилля нашого прекрасного шофера не дали наслідків. Отже ми засіли, можна сказати, на середині дороги.
Розуміється, сама поява якогось авта в такому закутку була не абиякою сенсацією. З дворів, садів і городів почали збігатися спочатку собаки, за собаками діти, за дітьми жінки, за жінками чоловіки .... Несподівано появився і мій двоюрідний брат по материній лінії Андрій Рудий. Почалося пізнавання, дивування, чоломкання. Нам треба звільнити дорогу, яку ми зовсім затара-сували, поблизу була садиба моїх старих знайомих Шевчуків, і ми попрямували до них. Застали їх у клуні при скиданні снопів, і вони були дуже здивовані, що до їх двору ввалюється якась юрба людей, а до того ще й впихають якесь авто. Ще більше було їх здивування, коли вони побачили і пізнали нас, чого вони аж ніяк не могли сподіватися.
До речі, Йосип і Мотря Шевчуки обоє мають закінчену середню освіту, він учительську семінарію в Дермані, а вона спочатку вчилася у відомій жіночій гімназії в Острозі ("Острозьке братство"), а після закінчила гімназію в Крем'янці. Це жертви польської екстерміна ці йної політики, яка їм обом, як українцям, заборонила працювати за учительським фахом, і вони мусіли залишитися при сільському господарстві.
Отже це хлібороби з нужди, але хлібороби прикметні. Мотря, дочка відомого в Дермані господаря Михайла Мартинюка, всі діти якого дістали порядну освіту. Найстарший його син Іван скінчив землемірство, молодший Федір, мій одноклясник, закінчив медицину в Женеві. Всі вони визначалися як господарі, як люди громадської ініціятиви, як фахівці. .. Вони мали гарно упорядковані господарства в селі і на хуторі і могли бути зразком господарювання взагалі.
Вістка про наше прибуття швидко рознеслася, подвір'я Шевчука повнилося людьми, переважно моїми співпастухами, спів-школярами, співпарубками Макарами та Архипами. Появився і Семен Андрущук аж "із-за рову", до якого ми властиво прямували. Багато розмов, запитів, здивування. На нічліг наше товариство поділилося: ми з Шеккером пішли до Семена, а Степан Іванович з шофером залишилися у Шевчуків. Завтра маємо зустрітися біля церкви.
Вже затемна йдемо навпростець стежкою через яр, на другий куток Запоріжжя. До болю знайомі місця, з залишками колишніх гїишних садів та ярів, гаїв, городів. Стільки тут було цвіту та соловейків. Зараз це місце майже спустошене. Це були переважно багатші садиби, їх обложено неймовірними податками, до того додалися суворі зими, сади вимерзли, а гаї, дерева, плоти вирубані на паливо. "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні", — казали про таке селяни.
Велика радість зустрічі з моєю найдорожчою двоюрідною сестрою Палажкою, жінкою Семена, матір'ю двох дітей, дівчини Антоні ни і хлопця Тараса. З Палажкою в нас багато спільно пережитого, ще поки дядько Ялисей не виїхав до Тилявки, я постійно у них жив, ходив від них до школи і почував себе, як дома. Палажка була моєю і сестрою, і господинею, і втаємниченим у різні проблеми другом. Коли вона виходила за Семена, я був дружбою на весіллі.
А Семен — це особливий розділ нашої дійсности.