Гаркуша і вухом не повів:
— Ви за роботою пильнуйте, а не за чортопхай-ками!
І, обернувшись у бік "чортопхайки" спиною, він став ще з більш заклопотаним виглядом стежити за токовими роботами та підгейкувати людей. Нагримав на якусь жінку, що нібито стругала не так, як треба, і, вихопивши в неї стругачку, сам узявся сердито стругати. І лише коли машина завернула уже до табору, Гаркуша, кинувши геть стругачку, з несподіваною проворністю метнувся автомобілеві напереріз.
Панич, заглушивши мотор, встав, розминаючись, з машини, довготелесий, високий проти Гаркуші, як дорожня верства, у картатій сорочці з засуканими до ліктів рукавами. Голова паничева, маленька, з каштановим йоржиком, якось не пасувала до широких його плечей, до всієї витягнутої, хоча й досить добре збудованої постаті. Випещене личко теж вражало дрібними ховрашиними рисами і було зараз вогко-червоним, розіпрілим, немов щойно з лазні. Скільки пам'ятає Гаркуша панича, завжди це личко пашіло на нього отакою моложавою розіпрілістю, вкрите ніби ледь помітним пушком, хоча панич уже давно мав свого перукаря і регулярно голився.
— Вельми раді вас бачити при повному здоров'ї, паничу! — говорив Гаркуша, доки молодий хазяїн, протираючи окуляри, якось безпомічно, по-ховрашиному кліпав своїми безбровими водянисто-сивими очицями.— Як же вам вояжувалось по тих Америках? З медалею, кажуть, вас?
— Та ще й з двома, Гаркушо,— вдоволено відповів панич.— Срібна і золота...
— Не підкачала-таки наша вовна, хе-хе...
— Обидві мали бути золоті, та... самі ж американці ніжку підставили.
— Ах, шельми! Уміють, значить?
— Ще й як... Вовча хватка. Щенята ми перед ними, Гаркушо.
— Ви подумайте,— удавано вжахнувся прикажчик.— А то правда, паничу, що своїх баламутів вони ніби на електричні табуретки саджають?
Вольдемар посміхнувся:
— Усе в них за останнім словом техніки, Гаркушо... Посадять, чирк — і попілець з нього.
— До чого додумались, песиголовці,— зареготав прикажчик, даючи зрозуміти, що він осягнув паничів жарт.— Комедія, та й годі!..
Пішли оглядати токовище.
Поздоровкавшись до людей, панич поцікавився, чи є в кого-небудь скарги, і одразу виявилось, що скарг тут не обберешся:
— Штрафами замучили!..
— Хліб дають глевкий...
— Занедужалих змушують працювати...
— Що я чую? — вражено обернувся панич до свого татаркуватого прикажчика.— Може, ви тут мені ще намордники на людей позаводите, як отам за Дніпром у князя?
"Може, й позаводимо, як буде сутужно з водою",— зухвало подумав при цьому прикажчик, але зовні був — увесь покора й увага.
— Негайно, сьогодні ж, щоб були мені подані списки оштрафованих,— вів далі панич,— я сам перегляну і постараюсь розібратись... Потім оці кволі, недужі, обранені... Чого вони й справді тут? — запитав здивовано панич, хоча й не сказав негайно увільнити людей від роботи, і Гаркуша добре знав, що панич і не скаже цього.
— Самі не хочуть лежати, бо хто ж їм за хворобу платитиме? — говорив Гаркуша паничеві, йдучи з ним до паровика.— А потім ще й гудуть... Народ!
Міцно всаджений у землю паровик блищав і сяяв, готовий, здається, хоч зараз до пуску. Проте машиніст?, залізши в яму біля топки, ще чогось там довбався під низом, шкріб чимось залізним по залізу так, що хоч вуха затуляй.
— Це хто там? — поморщився від скреготу панич, якому було видно самі лиш ноги машиніста.— Моряк той?
— Моряк,— підтвердив прикажчик і схвально шепнув: — Метикований! Бачите, як блищить? Але ву-у-ухо!..
І, намагаючись перекричати пронизливе скреготіння, Гаркуша гукнув униз:
— Бронников, ти надовго там застряв?
Залізо під топкою загризлося, заскреготало ще дужче, викликаючи обом оскому на зубах.
— Не чує,— вибачливо сказав Гаркуша і повів Вольдемара до кухні.
На кухні панич дав монету кухарці за те, що впізнала його, а потім пробував ложкою, що готується людям на вечерю.
— Тут ми готуємо попісніше,— переглянувшись з Гаркушею, пояснювала кухарка, доки панич присьорбував гарячу юшку своїми пухленькими губами.— Весь жир у степ іде, косарям та в'язальницям...
— Готуйте як слід,— невиразно сказав панич, утираючись хусточкою.— Бо зараз пора наступає гаряча... Щоб нарікань не було.
І, ощаслививши кухарку тим, що мимохідь жартома поплескав її по гладкій спині, Вольдемар попрямував з Гаркушею до прикажчицької конторки — переглядати списки оштрафованих.
— Де ж твої знамениті полтавчанки? — заговорив панич, усівшись біля столика і байдуже розглядаючи скажені Гаркушині штрафи.— Щось я їх не бачу.
Гаркуша підріс одразу на пів-аршина. Настає нарешті його час!
— Вони теж є в тих списках,— сказав Гаркуша весело.— Чи зубок яка виламає з граблів, чи заснула десь під копицею, чи занадто огризалась на роботі... все там взято на замітку, нічого не пропущено... Але які пави є серед них, паничу! Торік, ви самі знаєте, які в мене були, а цей рік ще кращі!..
— Де їх стільки береться там, у тій обідраній Полтавщині,— усміхнувся панич, закидаючи ногу на нору.— Питомники там, чи що?
— Природа,— упевнено відповів Гаркуша.— Води багато-хорошої, от і ростуть... Мене цей рік, правда, хотіли не пустити на ярмарок, заздрощі все та обмови, але, наперекір усім, я таки вирвався, набрав...
— Вони там і ночують в степу?
— Зараз там, на пшеничищі... Чого їм теліпатися щодня за десять верстов, бити ноги сюди та туди?.. Краще хай за той час копу якусь нажйуть... І кухарок туди послав, і воду завожу...
— Ось що, Гаркушо,— сказав панич, потягаючись.— Ти ці списки сам переглянь, бо тут три дні треба розбиратися, що ти понакручував... Позбавляй кому слід і об'яви публічно: панич, мовляв, прощає... А зараз давай краще проїдемось... до твоїх.
Гаркуша був на сьомому небі. Залазячи в машину, мимоволі косився на своїх токовиків — чи дивляться в цей бік? Дивіться всі, мовляв, бере Савку панич у свій автомобіль, запанібрата Савка з паничем!
По дорозі вони ще завернули до одного з атагасів, якого Вольдемар чомусь вважав своїм приятелем і якому іноді замовляв чабанську кашу. Цього разу чабанська каша з нечабанськими приправами теж стояла готова, упрівала, закутана в сіряк, біля вогнища. Знайшлась у паничевій машині і шипучка якась, мабуть, американська, що чвиркнула на чабана піною. Випили, повечеряли і вже при місяці помчали степом до Гаркушиних косарів та в'язальниць.
Блаженствував Гаркуша: панич за кучера, він — за пасажира! їдь собі, милуйся щербатим місяцем, що рівно ллє своє світло крізь тонкі, голубуваті, як змилки, хмарини. По всьому небу якось непомітно розповзлися ті змилки, але дощу від них не жди, з таких не буває дощу. Кажуть, що не йде, де просять, а йде, де косять, однак у Таврії дощ і на косарів рідко йде. Тим краще для Гаркуші — засухо обжнивується та обмолотиться...
— А як в Америці... перепадають дощі?
— Де як: в однім місці — зливи, річки з берегів виходять, міста руйнуються, а в іншім — ні міліметра опадів за все літо.
— Теж, значить, безладдя... Ну хай уже в нас тут земля репається так, що й долоню закладеш... А в них же наукою, технікою могли б дійти? л
— Ламали й над цим, Гаркушо, голови їхні спеціалісти...
— Ламали вже?
— Ламали. Але нічого не вийшло. Наука, виявляється, тут безсила.
— Гм... Сідай, значить, куме, на дно?.. Ну, а що ж вони хоч про оці засухи говорять? Палить з року в рік, сушить дедалі більше... Наслано це за гріхи на нас, чи що?
Посміхнувся за кермом панич. Одразу почувається, що не вірує у дідівські забобони молоде агрономічне світило.
— Не в тім річ, Гаркушо, що наслано... На все це їхні авторитети дають іншу, науково обґрунтовану відповідь...
Нагострив вуха прикажчик: до науки він був завжди любитель.
— Яку ж відповідь, паничу?
— Важко це тобі буде збагнути... Бачиш, відкрили вони такий закон, що в природі існує періодичне коливання клімату. Залежить воно від космічних причин, від змін у променевиділенні сонця...
— О, туди в них ще, звісно, руки короткі!..
— Доведено, що через кожні тридцять п'ять років і шість місяців вологий період змінюється посушливим для всієї земної кулі... Зараз ми живемо якраз у третьому році посушливого періоду.
— Довго ж тоді нам ще ждати дощів,— розчаровано сказав прикажчик і замовк.
Мовчав і панич, час від часу зблискуючи до місяця скельцями своїх окулярів, уже інших, ніж удень. Що то багач: проти сонця в нього одні окуляри, проти місяця — другі, а проти зірок, мабуть, треті є.. Можна паничеві спокійно ждати далекого американського дощу. Молена йому милуватись ясним місяцем, бо світить він насамперед для нього, а не для прикажчика... Ллється і ллється голубою зливою місячне світло. Рівно заливає степи своїм синюватим, наче з молочних одвійків, розбавленим сяйвом. Світить десь на паничеву столицю Асканію, освітлює цього вечора і сорок тисяч паничевих овець, що ходять сорока "шматками" на пасовиськах, тонуть у цих голубих дощах і величезні стоги сіна, розкидані на просторах, і степові колодязі, схожі на шибениці, і свіжі оці полукіпки, що вже мелькають рядками, мов парадуючи перед своїм молодим господарем...
Окрай величезного лану, заставленого свіжими копами, просто по межівнику — чи їм звикати? — пота-борились під місяцем Гаркушині строковики.
Знав Гаркуша, де їх треба шукати: де бочки з водою, там і вони. В один край від бочок і в другий, скрізь злегка освітлені місяцем, бовваніли люди гуртиками по межівнику, мов херсонські етапники на спочинку.
Хто підвівся, загледівши булькату паничеву машину, а хто й ні: такий пішов народ. Старші, повечерявши, вкладалися спати, натягавши на межівник панських снопів, інші ще гомоніли, а невтомні дівчата вже десь гули упівголос, самі себе заколисуючи піснею...
Хлопців тут майже не було, вони і вночі не без роботи: повипрягавши коней з косарок, погнали до колодязів на водопій, а звідти на всю ніч — на пашу.
Доки панич, вилізши з машини, просторікував з якимись бабами, що першими підвернулись йому під руку, Гаркуша тим часом пошепки встиг уже відчор-тихати свого молодого пригінчого за всі його денні промахи. І за снопи на межівнику, і за те, що рано повипрягали.
— Де криничанські? — запитав наприкінці прикажчик.
— Ото вони гудуть,— з досадою махнув пригінчий кудись під місяць.
Гаркуші цього було досить. Незабаром він уже був з паничем біля криничанських, не раз ним штрафованих, красунь.
З приходом панича та прикажчика пісня одразу урвалася.
— Чого ж ви притихли? — сказав Вольдемар.— Співайте.
— А ми співати не наймалися,— почувся з гурту добре знайомий Гаркуші Вустин голос.
— Легше, легше там! З вами панич розгаварює! — пояснив прикажчик.— Це все ти, Вусте, бунтуєшся? Все тобі тут мулько!
— Ай мулько,— сказала своїм грудним голосом Ганна Лавренко.— Спробували б самі цілу ніч отак, на межі, на грудках...
Гаркуша хотів щось відповісти їй, але панич при-цикнув на нього.
Вразила Вольдемара Ганна.