Я точно ні, а з матір'ю можеш поговорити.
— Не збираюся! — сказав я.— Хай буде, як буде!
Батько знову довго мовчав.
— Бачиш, Іван Маркіянович має рацію,— сказав глухо.— Люди тратять те добре, що мали, і чинять це не зі своєї волі — до того їх примушує життя. Раніше казали: не вкради, а тепер люди думають: у такого, як сам, не вкради, а в держави можна, бо вона в нас не просто краде, а грабує. Колись казали: не убий, а тепер нам щодня торочать: ворогів треба нещадно нищити, а ворогом звуть не тільки того, хто йде проти нас війною, а й того, хто інакше думає. Колись люди боялися суду Божого й кари, а тепер їм сказали, що ніякої кари й суду нема й не буде. Значить людина, мов той пес,— батько показав на великого рудого пса, що перебігав дорогу,— вбий його — і це буде купа стерва. Отож люди й стають стервом і самі, і в душі.
Це була нечувана річ, щоб батько говорив аж так багато. Здається, йому було нелегко говорити, бо вичавлював із себе фрази, короткі й кострубаті; можливо, й висловлював свої думки й не такою лексикою, як я записав, кострубатіше й простіше, але суть його слів віддав точно. І тут він виклав мені свою житейську програму, за якою жив і якої хотів дотримуватися до смерті. Знову-таки не намагатимуся точно відбити, якими словами це казав, бо не зумію того, а спробую коротко передати смисл тієї системи. Отже батько мені в ту новорічну ніч звістив таке.
Колись до революції була лиха, жорстока, немилосердна й тупа держава. Держава для панів, сказав батько. Отож, для панів вона все робила, а людям не давала нічого: селянам — землі, і це для того, щоб працювали на пана, а не на себе, а робітники також працювали не на себе. Ця держава розстрілювала демонстрації, нищила тих, хто думав інакше, русифікувала неросійські народи, щоб вони не захотіли жити по-своєму, тримала народ неграмотним, але морально його не нищила. Прийшла нова влада, казав батько, і пообіцяла людям рай земний. І люди їй повірили. Але нова влада стала гірша за стару, бо пани з'явилися нові, а люди як були рабами, так ними й залишилися. Тільки тепер пан не називається паном, пан ніби сховався у собі, але живе не менш розкішно, як пани старі. Людям дали змогу пізнати грамоту, але потворну, їх навчили читати, але тільки те, що дозволяли, їх навчили писати, але тільки те, що дозволено. їм говорили одне, а робили інше. Говорили, що все роблять задля них, а робили все тільки для себе. В селян зовсім забрали землю й відучили любити її, бо вона була не їхня. Робітникам сказали, що заводи й фабрики їхні, але вони так само працювали, як і до цього, тобто як раби. Яка їм, зрештою, різниця: чи працюють вони на хазяїна, чи на державу? Але різниця є. Хазяїн хотів, щоб робітник працював більше і за більшу роботу більше платив. Держава ж боялася, щоб робітник не став заможний, інакше він стане незалежний. Отож, вона не давала йому заробити більше норми, а коли він виробляв більше, зрізала розцінки. І робітник також ставав лінивий, а що заробляв мало, то починав красти й махлювати, тобто і у випадку із селянами, і у випадку з робітниками держава почала нищити людей морально. Безчестя й брехня стали нормою суспільства, отже все почало будуватися на брехні, секретах, таємних розпорядженнях і без ніяких законів...
Я був заскочений. Виявляється, батько мій був ще більшим вільнодумцем як я, принаймні більше за мене розумів. Ніколи раніше не вдавався зі мною в такі розмови, хоч ми жили поруч усе життя.
— Живемо в країні брехні і брехунів,— казав смутно батько.— А брехню треба захищати, це правда захищає себе сама. Через це у нас така велика армія, стільки багато шпиків і така могутня у нас політична поліція. Нам кажуть, що біле — це чорне й навпаки, а коли хто сумнівається, того — під ніж.
Отож всі дружно кричать, що біле — це чорне, а чорне — це біле!
І тут він виклав свою теорію життя, просту, але й несподівану.
Поділ людей на панів і простих був і є і завжди буде, але не тим люди між собою різняться — то різниця позірна. У світі є люди й болото, сказав батько. Болото — це ті, що рвуться до чинів, обставляють свої конури чи квартири, обвішують себе цяцьками чи пишними тканинами, болото невдоволиться, злоститься, заздрить, топить брата свого, хоче стати чи підскочити у вищі начальнички, краде, вдається до пияцтва, розпусти, чинить злочини, освячені державою чи й не освячені, намагаються більше й краще з'їсти й випити, менше працювати, а більше взяти — і кінця і краю їхнім потребам та апетитам нема. Це не люди, а істоти, сказав батько, вони земля і в землю перетворяться. В їхнє число входять пани й непани, освічені й неосвічені чи малоосвічені, вищі й нижчі, бо всі одному Богові вклоняються, і ймення тому Богові — корито. Рвуться до модного, блискучого, розцяцькованого, дорогого, смачного, солодкого, але душі їхні як дупла гнилого дерева, тобто душ у таких людей нема. Це, можна сказати, люди-тварини, які нічим не різняться від собаки чи корови, чи кота, вовка, барана і так далі. Одне слово — вони болото. Але є між них і люди (освічені, неосвічені чи малоосвічені чи й неписьменні), які байдужі до модного, блискучого, дорогого, не ганяються за чинами, посадами, місцями із вищою платнею і за кращою їжею. Головна їхня турбота в цьому світі — здобути, виховати і зберегти чисту душу. Вони не вкрадуть, не уб'ють, не будуть заздростити, ненавидіти, не чинитимуть зла ближньому, бо нічого не хотітимуть у того ближнього забрати, вони просто, чесно й порядно живуть. Байдуже, чи моляться вони Богові чи б'ють йому поклони, чи малюють його образи і схиляються перед ними, вони можуть навіть не думати про Бога, але саме їх обрав Бог і саме вони його сини. Саме завдяки їм світ іще тримається, і його не можна назвати бедламом та бардаком. Кінець світу настане, сказав батько, коли вмре із них останній. Але поки хоч один житиме, світ триватиме, бо саме вони і є цей світ.
Цього разу я був не просто заскочений, а вражений. Тільки тепер зрозумів, чому Іван Маркіянович назвав мого батька дон-кі-хотом — батько викладав свої погляди і йому. Але яка різниця між ними та його думками!
— Все це розказав тобі,— мовив батько, мерзлякувато поводячи плечима,— щоб ти зрозумів: чому ні я, ні мати не підемо купувати тобі довідки. Щоб не думав про нас погано і щоб не вважав, що ми не любимо тебе.
Саме тому не підемо, що любимо тебе!
— Але я ж цього не вимагаю! — вигукнув я.
— І чудово, що не вимагаєш. Ми дуже б хотіли, щоб ти вчився, але освіта з тебе людини не зробить. Людину із себе можеш зробити сам. І коли тобі не вдасться здобути освіти, це ще не значить, що ти станеш ущербним. І з освітою людина може бути болотом, а людина проста й убога піднестися вище царя, коли той — болото, а вона — з душею.
— І мати теж так думає? — спитав здивовано я.
— З жінками діло складніше,— мовив батько.— Вони, бідні, більш підвладні капостям цього світу і цінять речі серцем, а не розумом. Серцем вони багатші нас, чоловіків, через що й серед них є багато людей, а не болота. Але є серед них чимало й болота. Ми, чоловіки, повинні усвідомлювати своє добро і зло, а в них воно часто проявляється натурально.
— А ти віриш у Бога? — спитав я.
— Колись вважали, що Бог у вірі нашій, а мені здається, що й без нашої віри Бог є Бог. Коли віра допомагає людині стати людиною, то хай вона буде, а коли стає ще одним мракобіссям, то це не Божа справа, віра ота, а чортяча. Тому віруючий може бути далі від Бога, як невіруючий. Вірити треба в добру людину і в добро на світі, а не в Бога, бо Бог вищий нашої віри чи невіри. І той, хто Бога хвалить і той, хто Бога проклинає, однаково безумний, бо Бог вищий нашої хвали і проклять.
— Дивні речі кажеш,— мовив я.— А як бути з тими, в кого трохи добра, а трохи зла, трохи світських прагнень, а трохи духовних. Чи не може бути гібриду болота й людини?
— Може й такі є,— мовив батько.— Це люди лукаві.
— А коли не лукаві?
— Тоді це люди неосвітлені. Вони ще не пропащі. Коли ж лукаві, то вони так само болото, а може, й більше: справжнє болото своєї тванності не усвідомлює, а ці усвідомлюють. Немає гіршого у світі від зрадників, провокаторів та лукавих — вони не просто болото, а смердюче болото. Людина з чистою душею не може бути лукава.
Ми повернули й пішли назад. Мороз припікав обличчя, місяць підбився вгору і став менший, але не блідіший. Уся земля була залита тріпотливим сяйвом: від снігу, ліхтарів і місяця. Батько закурив. Я витяг сигарету й собі. І як того разу, коли я його зустрічав із роботи, він коротко зирнув у мій бік, але не сказав спершу нічого. Але, помовчавши, спитав:
— І давно ти куриш?
— Вже з рік.
— Гаразд. Чоловікам це потрібно.
Я припалив від його цигарки. Йшли мовчки й пихкали.
— Ну, а як щодо боротьби за добро? — спитав я.
— Не знаю,— відповів батько.— Все залежить від людини. Одній треба боротися за добро в собі чи світі, а іншій у добрі жити. Одного треба стерегтися: щоб, борячись за добро в Інших, не забував про добро в собі. Бо тоді приходить біда. Коли ж казати про мене, то я вважаю: у добрі жити ліпше, ніж боротися за добро. Бо коли людина живе в добрі, вона зла не сіє, а той, хто бореться за добро, може засліпитися, і добро в його душі зігниє.— Він подумав трохи й додав.— Ні, я проти революцій, бо вони приносять більше зла, як добра. Я за людину з чистим серцем. Але чи у волі Христа було, що його розп'яли?
— Без революцій мерзотні режими не впадуть,— мовив я.
— Впадуть,— сказав батько.— На те обов'язково прийде час. Зрештою, й революції не чиняться з волі людини, а з волі Божої.
— А мерзотні режими?
— Ну, це у волі дияволовій. Адже на землі його царство.— Батько знову трохи подумав.— Ні, я проти боротьби. Бо тоді з життя вилучаються добрі, а лишаються лихі чи болото. Батогом обуха не переб'єш!..
Ми дійшли до хати. Наші вікна світилися, мати нас чекала. Сиділа сама за столом і чекала.
— Не спитала, чи прибирати зі столу,— мовила вона.— Чи, може, ще поїсте?
—' Поїмо і вип'ємо,— сказав батько.— Можна якусь ніч і не поспати. Але чи не ліпше у тиші?
Телевізор був увімкнутий, там передавали якийсь галасливий концерт.
— А я хочу подивитися,— мовила мати,— бо ви, чоловіки, такі нудні!
Хто любив казати подібну фразу? Звісно ж, Лариса.