Семенка? Так? Так! Морфолог твердить, що тільки "Семенків словник веде читача за собою"? Тільки "Семенків словник, — твердить морфолог, — виразно показує нам, що він, словник, є функція загального ідеологічного спрямовання поета, яке й дозволило Семенкові стати в лави поетів Жовтня". Так? Так! Який же це Семенків словник? Прошу: "Сте клю влю скую Уюю".
Поясніть, що це таке? Відмовляєтесь? Ну, так тоді поясніть, що це таке: "Стальо льо тало ало рюзо юзо бірюзо остало квальо мало льоо". Відмовляєтесь і це пояснити? Чи, може, ви маєте на увазі северянинські "еротези-поези"? Га?.. І ви хочете, щоб я друкував пропагандиста такої парфюмерної беліберди?"
Полемізувати з приводу мови доводиться й самому Степану Олійнику — своїми творами, своєю відданістю фольклору І цілком справедливо зауважував поет Борис Олійник: "Воістину всенародного розголосу набули його гострі інвективи, в яких Степан Олійник мужньо і повноросто виступив на захист нашої національної гідності, в оборону української мови. І досі сучасно і своєчасно звучить отой його сатиричний вірш про городських молодят, котрі, догулюючи, віддали на село до бабусі свого сина, а потім приїхали забрати до міста, "щоб потроху забував українську мову". Варто б про це пам'ятати деяким нинішнім побивачам недавнього минулого, котрі ще вчора навіть справжнє ім'я своєї держави боялися назвати вголос. І не забувати, що суверенітет починався не з нуля, що його готували і "пробивали" крізь бар'єри режиму, кожен в міру своїх сил і можливостей, чесні письменники, і серед них — Степан Олійник".
І як тут не згадати сучасника Олійника, поета Максима Рильського, який, звертаючись передусім до митців слова, закликав, заповідав, заклинав:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно Паліть бур'ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм життям.
* * *
Втім, "зіткнення" з колегами по перу мали різний характер. Іноді Олійник досить болюче сприймав і цілком слушні зауваження, які стосувалися художньої вартісності окремих його творів, їх "мораліте"; мовних засобів, до яких вдавався поет, аби ускладнити, увиразнити мову героя, його гумористично-сатиричний образ, підсилити комічність ситуації, дріб'язковість конфлікту чи ницість постаті чергового негероїчного героя.
Вживання, не лише у мові героїв, але й в авторській мові надмірної кількості суржикових (тобто перекручених російсько-українських, неправильно мовлених) слів або кальки (закалькованих зворотів) і досі залишається гострою і полемічною проблемою в українській гумористичній літературі, у фольклорі, в естрадному та сценічному мистецтві.
Згадаймо наших образних акторів Штепселя і Тарапуньку; "Довгоносиків"; "Вєрку Сердючку"... Досить гостро, а дехто й болюче, сприймали подібні мовні відхилення і в часи Степана Олійника. І якщо в пресі, в рецензіях висловлювати подібні зауваження було небезпечно, тому не всі наважувалися, оскільки здебільшого йшлося про вживання русизмів, а загальна ідеологічна лінія націлена була на поступове злиття української та російської мов; то під час обговорень, колективних зустрічей з читачами, в літературних кулуарах у висловленні своїх думок та емоцій критики не соромилися.
Відлуння тих перипетій знаходимо у спогадах кількох сучасників Олійника, але найбільш докладно і прикладно відтворив їх відомий перекладач, поет і літературознавець Дмитро Білоус, який загалом завжди дуже високо оцінював творчий набуток Олійника.
"У мовну палітру... жанрових сценок, — пише він, — з метою висміювання певної категорії людей, часом вплітав, бувало, суржик, кальковані звороти... Але часто траплялося, що суржик проникав і в авторську мову Олійника. Подавав він, приміром, перший рядок віршованої оповіді і тут же зауважував: "Ось таке начало". Проти елементів суржику в його творах виступали й видавці, й мовознавці — не раз прямо говорили про це Степану Івановичу, — він ніби й погоджувався, а потім продовжував робити те саме, вважаючи, мабуть, що суржик і кальковані словечка посилюють гумористичний ефект.
Я був категорично не згоден зі Степаном Івановичем. Бо це тільки популяризує суржик і тим самим ніби прищеплює його людям. І тут я вирішив написати епіграму на самого сатирика. Безпосереднім приводом до написання стала публікація Степаном Івановичем лібрето комічної опери за п'єсою О. Корнійчука "В степах України", де суржик лунав не тільки з уст Кіндрата Галушки. Епіграма на Степана Олійника була тоді ж надрукована і звучала так:
У ваших творах є "макушка",
"рощот", "наоборот", "вудела".
Про що б сказав Кіндрат Галушка:
"Олійник тут "не в курсі дела"!
Епіграми — жанр в середовищі літераторів досить поширений, і традиції тут закладалися ще в часи Пушкіна та Шевченка. Отож під час одного з колективних творчих вечорів, під час якого кілька епіграм на Олійника було прочитано на публіку (і добре сприйнято нею), Степан Іванович не залишився в боргу і "віддячив" Дмитру Білоусу епіграмою на його поему "Життя Одарки Палагечі, нею самою повідане", з якою той, за браком нових творів, виступав на багатьох подібних зібраннях:
Ухопився він за плечі
Ланкової Палагечі; завдяки її натурі виїжджа в літературі!"
Удар у відповідь удався, зал сприйняв епіграму під оплески, але... проблема залишилася. Оскільки залишилися й суржики, десь в якихось моментах, можливо, й виправдані, тому що відтворюють суржиковану мову героїв та підсилюють цинізм, брутальність її, а відтак і комізм ситуації, комізм образу; але подеколи вживані суто задля рими, або й зовсім невиправдано, "до слова", та ще й в авторській мові; і важко збагнути: чи то "просто "прийшлося до слова", чи ж Олійник як людина, дитинство і юність якої минали у зрусифікованому Причорномор'ї, а навчання — в Одесі, втрачав контроль над мовою, підпадаючи під вплив підступної близькості російської й української. Тому-то раз-у-раз натрапляємо в його творах на суржики та кальку на зразок "Случилось це так" ("Імператор"); "дають ще вроді як аванс" ("Коли вручають нагороду"); "Ходить в шляпі..." ("Шахтарська зірка"); "Покупили ми собі шляпи, макінтоші", "Брий негайно, перукар..." ("Пуста порода"); "Руководяща борода" (назва вірша). А зрозуміло, що поет його рівня мав би уникати таких мовних огріхів.
Принагідно зауважу, що Степан Олійник справді був майстром епіграм та всіляких літературних експромтів, що в письменницькому товаристві завжди цінується. Причому він не втрачав такої здатності і таланту навіть у найскладніші періоди свого життя. Мене, наприклад, зворушив такий експромт Степана Олійника:
Співайте медсестрам хвалу, піснярі, Марші їм грайте, оркестри!
Бо хворих обстежують лиш лікарі, А виліковують сестри!
Ну, передусім, ці чотири рядочки привертають увагу своєю житейською правдивістю, справді ж бо, ми завжди вклоняємося лікарям, а виліковують нас все ж таки медсестри, яким теж слід вчасно вклонятися. Та ще більше він зворушує, коли в рукописі, що зберігся в родинному архіві Олійників, читаєш: "18. VII. 74р. Лікарня "Феофанія", відд. реанімації".
* * *
Але обмін епіграмами — це одне, а проблема вживання суржиків — інше, і ця проблема й досі лишається актуальною. Я невипадково вдався зараз до екскурсу в мовні аспекти, пов'язані з творчістю Степана Олійника. Річ у тім, що саме мовна проблема найгостріше постає перед кожним українським гумористом, особливо з південного регіону, серед них — і перед учасниками традиційного щорічного конкурсу "Ярмарок сміху", який проводиться Громадським благодійним фондом ім. С. Олійника та редакцією обласної газети "Одеський вісник".
Готуючи до друку збірники гуморесок цих авторів, я постійно змушений був констатувати, що чимало з них написані жахливою, суржиковою українсько-російсько-одеською мовою, отим дивовижним суржиком, яким, на жаль, спілкується у нас на півдні України переважна більшість населення. І тут ми зустрічаємо повний набір: починаючи від власних імен: Пєтька, Пєтя, Вася, Васька, Вовка — які не є характерними для української мови, і завершуючи великим переліком русизмів, кальки, невірно вживаних зворотів мови: "положила" — замість "поклала"; "банка" — замість "слоїк"; "побритий" — замість "поголений"; "прозівати" — замість "прогавити" і т. п.
Керуючись словником української мови як нормою, як своєрідною мовною конституцією, усі твори, написані такою суржиковою мовою, редактор та упорядник мали б відхиляти, а автори — доопрацьовувати. З іншого боку, будь-хто з цих авторів негайно посилається на сотні прикладів суржикомовності сучасних авторів та сучасних суржикомовних акторів і, як останній аргумент на суржикомовність творів Остапа Вишні, Степана Олійника, Павла Глазового і багатьох інших знаних і давно визнаних корифеїв українського гумору.
Повертаючись до творчості С. Олійника, можна сказати: так, справді, в багатьох випадках вживані ним русизми і суржики виправдані, оскільки відтворюють суржиковану мову героїв та підсилюють цинізм, брутальність і її, і самих героїв, а відтак і комізм ситуації', комізм образу.
Тому моя вам порада, шановні самодіяльні та початкуючі гуморис ти... Кожна мова має свій словниковий запас, свої морфологічні та синтаксичні особливості і норми, тобто свої мовні закони, які, власне, і визначають, ідентифікують її як саме цю — українську, польську, англійську, російську., а не якусь іншу мову. І кожна освічена людина, а тим паче — письменник, повинна дотримуватись літературних норм своєї рідної мови. При цьому завжди слід пам'ятати, що існує "мова літературного героя", а існує "мова автора", або "авторська мова". І дуже важливо розрізняти їх.
Згідно з усталеною світовою практикою, у мові літературного героя, задля її індивідуалізації, аби, скажімо, підкреслити, що людина походить з тієї чи іншої частини України, де існують власні говірки; щоб наголосити на тому, що перед вами людина неосвічена чи людина, яка з певних причин не володіє літературною мовою; або підкреслити, що йдеться про іноземця, — можна вдаватися до відповідних мовних відхилень. Але Боже борони вас від зловживань на цій мистецькій ниві!
Що ж стосується "авторської мови", то вона обов'язково має бути літературною.