Назавжди запам'ятала той день, коли вчителька перед усім класом похвалила її переказ оповідання Віктора Ґюґо "Маленький Гаврош" і висловила припущення, що колись із неї виросте письменниця. Звідтоді зухвала й манлива мрія цвяшком засіла у юній голові.
Шістнадцятилітнім дівчам Ольга потрапляє у вир самостійного життя. То випало на час колективізації та проголошення ліквідації неписьменності. За її вчителювання в глухому селі життя показало себе безжальним і цинічним учителем (про це вона оповість у пізніших творах "Земля плаче", "Українське село під більшовиками", "Процихи"). Вона побачила село, так би мовити, зсередини. Її чіпке око нанизувало на нитку пам'яті жахливі картини "справжньої колективізації", вимальовувало потворне обличчя голодомору, що сунув Україною, лишаючи за собою пограбовані хати та понівечені долі. Але все це вона опише тільки на еміграції (в нарисах "Столиця голодного жаху", "У великодню ніч" та ін.) Тоді ж Ольга мусила набратися терпіння, щоб отримати посвідку про фізичну працю, без якої не приймали до вузів. А отримавши, вступила — спершу в технікум чужих мов у Кам'янець-Подільському, а потім до Ніжинського педагогічного інституту.
На життєвому шляху Ольги Петрової зустрічається розумна, шляхетна людина — професор мовознавства Вадим Дорошенко, з яким вона пов'язала свою подальшу долю. (Уточнимо: з народження — 1905 — він був Дрочинський, але через свого батька Олександра Дрочинського, що опинився в політичній еміграції, мусив узяти собі прізвище Дорошенка, котрогось із предків по лінії матері). Вони стають добірним подружжям, у кожному з них розвивалася самодостатня особистість і в тій гармонії взаємолюбові та взаємоповаги вони могли б прожити довге щасливе життя. Могли б... якби не пішов у наступ червоний терор.
Поживши якийсь час у Харкові, Дорошенки перебираються до Кривого Рогу, тоді до Ніжина: Вадим іде на викладацьку роботу, Ольга докінчує навчання в інституті, водночас учителює, народжує Вікторію, потім Мирославу. Та ось, як Дорошенко й передчував, чорний ворон репресій постукав і в їхнє вікно. 1938 року Вадима заарештували, а потім випустили. Одначе то вже був сигнал біди. Його заарештовували ще двічі, і за третім разом — безповоротно. Дружина професора перетворилась на дружину "ворога народу" — на кону історії за одним і тим же негласним сценарієм "розігралась" ще одна людська драма. Точніше — нелюдська драма. Ольга осмислить її й опише аж згодом, уже в Бразилії, в своїй першій книжці спогадів про репресії в Ніжині 1937-39 рр. "З часів єжовщини" (1949, 1953, 1954). Ця книга спогадів читається на одному подихові, лишається тільки шкодувати, що вона досі не перевидана (!!) в Україні (лише третину спогадів видрукувала газета ніжинської "Просвіти"),
1941 року, напередодні війни, Видима Дорошенка та ще чотирьох викладачів ніжинського інституту червоні "єжовці" НКВД звинуватили у контрреволюції. Крізь усе життя пронесла Ольга світлий образ батька своїх дочок, знищеного ні за що 31 грудня 1944 року.
Прибита горем, але не зломлена духом, без сумніву й жалю, Ольга разом з дрібними дітьми 1943 року покидає рідні місця. Згодом вона опинилася в австрійському таборі, де й народилась письменниця Ольга Мак. (Щоправда, перші публікації вона підписувала Ольга Гец, — О.Г.). Звідтоді на довгі роки зав'язалася співправця з ульмівськими "Новими днями" та американською "Свободою". Зайшли зміни і в її особистому житті — вона виходить заміж за галичанина Миколу Геца (1910-1993), який походив з Добромиля.
1 вересня 1947 року Геци (Микола, Ольга, Вікторія, Мирослава та однорічний син Миколка) ступили на землю нового поселення — бразилійський берег. Корабель причалив у Ріо де Жанейро. Потягнувся безпросвітній побут і заробляння на кусень хліба тяжкою фізичною працею — чоловіки рубали ліс, жінки садили город і пололи. З початком 1948 родина оселилася в Куритибі, де жило багато українців. Микола Гец був активний у суспільному житті, редагував часопис "Хлібороб". Усі троє дітей покінчали португальські школи і здобули безкоштовну вищу освіту.
У Бразилії Ольга Мак багато писала, власне, саме там були написані майже всі її чільні твори. "Життя в Бразилії я би назвала Робінзонадою, — згадувала вона в одному з інтерв'ю. — В тій милій, соняшній країні я відразу відчула себе вільною людиною. Там нема дискримінації, і люди навіть не знають, що щось таке може існувати. Нас прийняли як рівноправних громадян і дали нам повну волю — жити або... згинути... Було трудно, дуже трудно! Мабуть, і Робінзонові, який не мав дітей і не потребував вивчати чужої мови, не було так трудно, як нам..." Ольга Мак ніколи не шкодувала, що повністю віддавалась тоді літературній праці, а не заповзялася продавати на базарі яйця та банани, щоб розбагатіти. На перших порах вона писала здебільшого на обгортковому папері, у якому приносили з крамниці продукти. Та редакції не зважали на той папір, публікували її твори і заохочували писати ще. Так з'явилися прекрасні романи "Бог Вогню", "Чудасій", "Жаїра", "Проти переконань", "Куди йшла стежка" та сила-силенна нарисів, оповідань, легенд.
У грудні 1970 року Ольга Мак переїздить до Канади, куди вже раніше перебралися її доньки. "Врешті мій корабель прибився до затишної пристані. Навіть не знаю, як я витримала в Бразилії 23 роки", — так прокоментувала вона ту подію. На той час (від 1960 року) вони з Миколою Гецем уже були в розлученні, спільне життя в них не склалося...
З Ольгою Мак ми познайомилися (спершу листовно), коли разом з Дмитром Чередниченком упорядковували читанки для початкової школи і нашукували тексти діаспорних письменників. Уже з першого листа (від 23 вересня 1992) було видно, як вона ставиться до свого покликання. Перечитую ті (близько п'ятидесяти) натхненні, талановиті листи і ніби чую її голос — у ньому постійно бринить тривога за Україну. Свідчення цьому — два її унікальні послання, писані перед поїздкою в Україну: "До редакції Кам'янець-Подільського Вісника" від 10 листопада 1992 року та "До Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932-33 рр в Україні" від 22 квітня 1993 року. То — листи-нариси, листи-документи. З картини пам'яті тих літ складається ціла мозаїка болю, невимовного терпіння, страждань, неймовірних трагедій, що спустошували людські душі до невпізнання. Тут теж очевидне вміння письменниці в одному й тому ж кадрі документально передати водночас і усміх, і сльозу.
Повість "Каміння під косою" присвячена пам'яті мільйонів мучеників у сорокову річницю голодової трагедії на Україні. У долі дитбудинківського хлопця Андрія, якого до Харкова пригнав голод, прочитується доля тисяч українських дітей, що якимось дивом зуміли зберегти в умовах страшної дійсності душевне добро й моральні чесноти. Досі "Камінню під косою" пощастило найбільше — в Україні повість перевидано тричі.
У вересні 1993 року в супроводі доньки Вікторії вісімдесятилітня Ольга Мак приїхала в Україну. То були мандри, насичені зустрічами зі студентами та викладачами вузів у Києві, Ніжині та Кам'янець-Подільському. Вона відвідала Канів, Львів, у Карашині та Вільхівчику вклонилася могилам батька й сестер. Крім того, у Ніжині впізнала той будинок і ту кімнату, де народилась Мирослава. У Національній спілці письменників відбувся її творчий вечір, де вона читала етюд про останні години життя Тараса Шевченка "Суджена", а в Чернівцях вона виступила на науковій конференції на увічнення пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-33 рр. з доповіддю "Голод з перспективи шестидесяти років". Ще їй хотілося навідатись у Кривий Ріг, де народилась Вікторія, та не встигла. Загалом, попри втому і безкінечну їзду, мандрівку вона вважала успішною.
Повернувшись до Канади, Ольга Мак взялася за ще один життєпис під умовною назвою "Зиґзаґами життя", де почала описувати свої враження від зустрічей та знайомств на Україні. Завжди нетерпляче вона чекала листів і переживала за те, що в нас діється. "Біда і скрута для мене не новина. Знаю, по чому лікоть кваші. Але тоді була молодість і була надія на краще. А в старості чи в каліцтві опинитися серед безпросвітної нужди — страшно. І байдужість до виснажених віком, до скривджених недугою — це такий злочин з боку можновладців, на який нема вибачення", — писала вона.
Згодом у її листах з'являється більше нарікань на здоров'я. Вона бадьорилась, трималась духом, але вже розуміла, до чого йшлося. Переборюючи муки фізичні, вона й далі не стояла осторонь там, де її слово мало щось важити, де сумління вимагало боронити правду. Однак її сили поволі танули. Довелося лягати в лікарню. І там, у нерівному двобої з недугою вона дивувала медперсонал силою духу та, здавалося б, незнищенним почуттям гумору.
Померла Ольга Мак о першій годині ранку 18 січня 1998 року. Поховали її 22 січня на українському цвинтарі "Київ", що міститься в Овквілі біля Торонто, де лежать вояки УПА, де зовсім поруч біля неї спочиває її літературний побратим Улас Самчук і багато-багато інших достойних людей.
І от повість (власне, роман) "Чудасій", видана 52 роки тому, нарешті повертається в Україну цією публікацією. Я мріяла про це з тих пір, як заходилася вивчати творчість Ольги Мак. Ще відтоді, як у нас із нею зав'язалося жваве листування. Саме тоді я збагнула, яка Ольга Мак була вимоглива й прискіплива до себе. Скажімо, на мій захват від повісті "Чудасій" вона відповіла: "Щодо "Чудасія", Ви зуміли без безпосередніх компліментів полоскотати мою амбіцію, хоч я на похвали якась цілком байдужа. Читачам вона сподобалась, і я можу з чистою совістю сказати, що викликала найбільший шум на діяспорному ринку. Але я особисто цим твором невдоволена. Не примирила мене ані друга нагорода на літературному конкурсі, ані дуже прихильна критика дуже авторитетних критиків, ані усні й писемні гратуляції. Повість була писана поспіхом, в більшості навіть без чернетки..." (лист від 30 грудня 1992 року).
Та хай там що, а "Чудасія" читали (звісно, в діаспорі), про нього писали, о. Методій Ничка зробив у Бразилії переклад німецькою. Саме "Чудасія", як зазначає довідник "Ukrainians in North America", було подано до списку кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури 1958 року (тоді нагороду отримав Борис Пастернак).