Діти стрілятимуть в тирі, здаватимуть норми на юного "Ворошиловського стрільця" і на значок ГПО. Треба відновити роботу військово-фізкультурного гуртка, на голову цього гуртка Катя запропонувала обрати Віктора Мартинова.
— Згода? Гаразд, проголосуємо... Вважати обраним.
Завтра Віктор починає запис у свій гурток, а керуватиме спеціальний інструктор.
Куди там чекати до завтрього! Піонери нетерпляче кричать з усіх боків, через усю залу:
— Вітя, не забудь!..
— Запиши ж мене!
— Не забувай, Вітя, старі фізкультурні кадри...
— Завтра... завтра... тихше,— припинив гамір Аркадій, що вже цілком увійшов у свою роль і не встигав охолоджувати запал піонерських почуттів.
— Завтра! — гукнула Катя.— У нас ще багато цікавого буде. Влаштуємо виробничу кімнату, де працюватиме авіамодельний гурток на чолі з Іваном Семеновичем. На голову гуртка, я думаю, можна обрати Марка Бубиря, якщо він виправиться і переможе свої "нз". Організуємо і фотогурток. Але найголовніше — це боротьба з неуспішністю. З сьогоднішнього дня починаємо боротьбу з ворогом.
Оплески розітнули тишу. Піонери заляскали долонями з таким азартом, ніби їм не жаль своїх рук. І у всіх обличчя розцвіли, як веселий першотравневим день. Катя і собі не стримала посмішки, але зразу погасила її, кивнувши Аркадію. Крізь галас Аркадій крикнув:
— Збори закриваю, прошу раду бази залишитись на коротеньку розмову.
Піонери посунули до дверей і утворили затор.
Катя побігла наводити порядок і простежити біля вішалки за одяганням дітей...
Доки не було Каті, товариші обступили Аркадія, нового голову бази. Треба ж привітати товариша і друга! Залишились діти не лише заради бази, а й ті, хто хотів почекати друзів.
— Зараз Катя дасть нам перцю за роботу в загонах,— попередила Кіра.
Так і сталося. Катя заявила, що не в усіх голів загонів є списки піонерів, ланкові зовсім не цікавляться своєю роботою. І піонерів мало. Катя пообіцяла, як тільки розправляться трохи з неуспішністю, почнуть приймати нових дітей у піонери.
Бесіда тривала довгенько, внизу давно перестали хряпати двері. Уже можна йти додому. Дівчата побігли вперед одягатись... Хлопці спускались вниз, коли дівчата вже були одягнені і крикнули, щоб їх наздоганяли,— не будуть же вони чекати! Дівчата своєю компанією пішли на вулицю...
У хлопців виникла суперечка про Марка Бубиря: чи слід обирати його на голову авіамодельного гуртка? Що Марко дуже цікавиться авіамодельним спортом і сам робить моделі,— це вірно, але він здружився з Сашком!.. Вступився Аркадій: Марко почне працювати в авіамодельному гуртку і одірветься від Сашка, значить, зробили цілком правильно.
Хлопці, побачивши Катю, що сходила згори, поспішили одягтися швидше.
Ледве Аркадій встиг засунути в рукава свої довгі руки, раптом з неймовірним грюкотом розкрилися двері і вбігла у вестибюль перелякана Бася. Перечепилася через поріг, насилу втрималася на ногах, бліда, як мрець. За нею з розгону влетів якийсь хлопець, але, побачивши школярів, круто повернувся і зник.
Ковтаючи сльози і слова, тремтячим голосом закричала Бася, впізнавши нарешті Аркадія:
— Там багато хуліганів, мабуть, Сашко привів... Кіру, Руфу і всіх зачіпають!
Немов ураганом зірвало з місця Аркадія. За два стрибки він опинився біля дверей. Віктор кинувся за ним, а Вова не міг зразу ворухнутися з місця.
Та ось і він помчав слідом за Катею.
Бася, злякано блимаючи очима, мовчки показала на двері Мартину Івановичу, який, шкутильгаючи, тупотів з приміщення.
На своїх довгих ногах Аркадій летів, не відчуваючи, здається, ні морозу, ні простору.
Біля тротуару, на розі півтемного провулка, метушилася юрба хлопців і перелякано кричали дівчата. Миготіли обличчя. На снігу валялися портфелі. Двоє хлопців тримали за руки Кіру, але вона мовчки виривалась.
З усього розгону Аркадій кинувся на бешкетників, що відразу розгубилися. Вони відчули силу і спритність Аркадія і почали відступати під його ударами.
Проте вони, на заклик Сашка, покинули дівчат і, згуртувавшись, посунули на Аркадія. Видно, вони саме його й чекали.
— О, ось він примчав! Чого ви дивитесь?
І хтось штовхнув Аркадія ззаду між лопатками. Аркадій почув над вухом:
— Забудеш адресу!..
Аркадій трохи поточився. Але в цей момент йому підставили ногу і кілька рук з силою штовхнули його на тротуар. Він підковзнувся. Впав. Ударився потилицею об кам'яний кут, згарячу спробував схопитись, але так і залишився лежати нерухомо.
Сашко з своїми приятелями розсипалися в провулку.
До Аркадія підбігли Катя, Віктор, а потім Вова... Аркадій мовчки сьорбнув повітря крізь зціплені зуби, поворухнувся, але відразу застиг, ледь чутно застогнавши.
Руфа вже була біля нього, схилилась, потім злякано вигукнула:
— Він не може встати! Аркадію!..
11
Жодної хвилини не спала Надійка цієї ночі.
Годині о десятій вечора їй обережно сказали по телефону, що з Аркадієм не все гаразд. Сталося, мовляв, невелике нещастя — він упав на вулиці, сильно забив голову і лежить у першій лікарні.
Надійка зразу було розгубилася, а потім їй здалося, що вона цього нещастя давно чекала і приготувалась. В голову полізли якісь дурниці, руки працювали автоматично, коли натягала на себе пальто.
По вулиці бігла, дивуючи прохожих. Уявлялося, що трамвай буде надто повільно пюззти.
У вестибюлі лікарні до неї підійшла невідома дівчина. Це була Катя. Школярі спинили на вулиці якусь машину, і дуже хороший товариш, що їхав у авто, привіз Аркадія в цю лікарню, назнав своє прізвище, і хлопця залишили тут лікувати.
Катя розповіла докладно про бійку і нещастя з Аркадієм. Розповіла, як він обороняв своїх товаришів.
Так все і уявляла собі Надійка, так і повинно бути. Але від цього не стало легше. Вона попрохала негайно покликати чергового лікаря, що був зайнятий біля Аркадія.
Вийшов лікар — високий спокійний чоловік, з великою головою, у білому, як сніг, халаті.
— Ви хто, мати? — спитав Надійну лікар і, діставши відповідь, сказав, що турбуватись поки що нема чого. Звичайний струс мозку. В лікарні Аркадію не доведеться довго бути, а зараз тим часом самопочуття ще не дуже хороше. Ні, йти до нього не слід. Страшного нічого немає: через годину приїде з операції головний хірург, ще порадяться з ним. Можна йти спокійно лягати спати...
Спокійно спати!.. Звичайно, Надійка не повірила лікареві, але покірно пішла на вулицю.
І ось ця спокійна ніч!.. Довго вешталася по вулицях Надійка, доки не відчула, що змерзли руки й ноги. Білий сніг все здавався халатом лікаря, свіжим, чистим і рятівничим. Білий сніг хрускотів, як свіжий накрохмалений халат.
Дома покликали до телефону. Стурбований, гучний голос Максима Коваля здалеку летів у трубку, заспокоював, співчував. Максим говорив ніжно, як батько, і обіцяв зараз приїхати до неї, але Надійна попрохала не приїздити і не прийняла також запрошення прийти ночувати до них. Пригадалася їй надто щира недавня розмова з Максимом, коли вона призналась у своєму боягузтві... До того ж, хотілося залишитись насамоті.
Тисячі разів за ніч зміряла Надійка кроками кімнату з кутка в куток. Широкими, важкими кроками, боязкими, швидкими, тихими й легкими, часом спиняючись, залежно від думок, які налетіли неймовірною навалою. Згадалося дитинство на селі, в маленькому глухому селі, де батько все життя волочив по наймах свою бідняцьку долю. Завжди був похмурий, бентежний і часом напивався до того, що забував про все на світі, кляв бога, царя, самого себе і своїх дітей. Запаморочена злиднями мати, ховаючись від дітей, витирала брудним подолом сльози на вицвілих очах,— не вистачало хліба. Але діти бачили ці сльози і зацікавлено розглядали дивні материні ноги з набухлими, як синя черва, венами і з потворно скрученими ревматизмом суглобами... Так і померли батьки, не діждавшись кращого життя! Надійка пішла з будьоннівцями, а банда помстилась — вирізала вночі всю родину. Не пожаліли бандити і найменшого, п'ятирічного братика Василька. Халупу спалили...
Заїхала Надійка з фронту в село, постояла біля голого кістяка обгорілих стін і поїхала працювати на завод, потім вчитись. Возила з собою і сина Аркадія — думала порадувати батьків. Тоді хлопчик уже почав говорити і ніжно називав її "мама Надя"...
Надійка підійшла до Аркадієвих столів. Мовчазна скринька радіо і інструменти, що лежали в безладді переплутані дротом, чекали свого хазяїна. Он лежить дриль і ціла колекція слюсарного, красивого, як іграшки, інструменту, подарованого нею. Надійка любить дарувати синові різні несподівані й потрібні йому речі. Коли Аркадій їде влітку в табори або в довгу екскурсію, Надійку ніколи зразу не вабить до нього, але минає два тижні, і нудьга за сином прокидається своєрідно і гостро. Мати починає здобувати синові подарунки, шити для нього вбрання, до якого Аркадій завжди байдужий. Купує книжки — романи, технічну і політичну літературу. Разом з Аркадієм переживає радість придбання нових речей. От тільки Аркадій не дуже береже подарунки, любить дарувати товаришам свої речі, а крім того, часто забуває, кому дав почитати книжки чи позичив інструмент... Щовечора, за давно заведеним звичаєм, Аркадій приходить додому не пізніше десятої години, і тоді мати й син з дружньою одвертістю розповідають одне одному про всі події дня, про сумніви, успіхи і невдачі.
Сьогодні Аркадій не прийшов...
Надійна замислено спинилась посеред хати... Холодно... За вікном тужить, заливається хуга. Вітер скиглить, промітаючи собі шлях серед заметів.
Надворі непомітно розвиднілось. Сизий світанок заповз у кімнату. Електрична лампа поблякла і нагадувала блискучий лимон. Освіживши обличчя водою, Надійка навіть не згадала, що всю ніч міряла кроками кімнату. Вийшла на мороз, що відразу опік обличчя. Сп'янило на секунду свіже повітря.
Стало моторошно — злякалася зустрічі з сином. Серце повне тривоги. Шерхне в горлі... Яка буде ця зустріч? Чи не покаже вона, мати, свою жіночу кволість перед сином і заллє довгостримуваними сльозами його лице? Аркадію стане соромно за її сльози. Надійка все життя виховувала в синові мужність, терплячість, витривалість.
Цю тривогу принесла Надійка в лікарню. Вродлива, струнка сестра ввічливо допомогла одягти білий халат, провела нагору і показала двері палати № 44.
На хвилину Надійка спинилася біля дверей перевести подих — повітря не вміщувалось в легенях.