На твердій землі

Улас Самчук

Сторінка 38 з 68

Вертатися "до заблощиченої кімнати з примусом на чемодані", на її думку, нижче гідности цивілізованої людини, вона абсолютно відмовляється вірити у безсилля, як би його не називали і ніякі реторичні сентименти не дають виправдання для слабих і неспроможних.

Це, зрештою, її право так думати, не можу їй докоряти, вона десять років водила одеський трамвай, вона бачила голод, холод, неспроможність і тепер її не переймають мої невиправдані кволості. Вину за всі ці не порозуміння несу я! Цс я завинив! Що міг дати їй за її любов, красу, талант? Хіба, що нічого, абсолютно нічого! Я молодий, здоровий, дужий чоловік — чи мав я забрати її до мого леговиська на вулиці Маркгам ? Ні-ні-ні! На такі сентименти ми діти нашої доби не спроможні, не віримо більше у святу бідність, ми звільнені від плазунства перед божеством убогости.

Я втратив Лену з розкоші недбальства, як тратить поганий грач свої мільйони. Я втратив, бо не мав для неї на землі місця, вона для мене закоштовна, заблискуча. Вартості не даються даром — зарубай собі це на носі, вони вимагають контравартостей, — як Ню Иорк, готель "Асторія", Париж, чи Рим, а чи може Маямі — Біч. Чому вона має бути гірша з гірших, коли вона має дане Богом право бути кращою з кращих? І вона не потребує ні ласки, ні співчуття, ані ніякого милосердя.

ВІДНАЙДЕННЯ ЛЕНИ

1

І саме про це я безнастанно думав, коли стояв у відкритому вікні моєї порожньої кімнати при вулиці Глен, після повернення з балю в готелі Парк — Плаза. Я не тільки знов бачився з Леною, але я знов її відчув і знов повірив, що я не втратив її остаточно. А разом, я передумав ціле наше минуле, зважив кожну подробицю і дійшов до висновку, що в моєму теперішньому стані, я не маю на Лену ніякого права. Це було б те саме, коли б я виявляв претенсію на Грету Гарбо чи Еву Гарднер. Я мушу думати ясними категоріями й казати правду у вічі, щоб не робити зайвих ілюзій. Розуміється, на мене тоді в поспіху найшло дивне затемнення і я фатально переплутав телефони, розуміється, це було формальною причиною нашого розриву, але правда цієї події лежить де інде і я мушу це належно розуміти. Належу бо до тих, які мусять здобувати життя, творити життя, будувати життя і я повинен себе запитати, чи ці вимоги я виправдав. Що я в даний момент собою уявляю? Пролетар, тобто ніщо, тобто предмет для гри добродійних невротиків, які пишуть томи книг, роблять революції, забивають мільйони порядних людей, щоб мені помогти. Як можна помогти таким, що не можуть помогти самим собі — філософія ясна, проста, зрозуміла, лишень безсила для безсилих. Чи маю належати до цих останніх?

Я мушу вирватись з цього екзальтованого самозакохання безсиллям, що його вщіплювали мені роками там на моїй батьківщині і мушу спробувати стати суверенною силою самою в собі.

Ось у моїх паперах валяється та фатальна листівка Лени з Ню Иорку з тим самим феноменальним імперським будинком на сто два поверхи на П'ятій авеню, на будову якого вивжито 60 000 тонн металу і освітлення якого вимагає два мільярди свічок. Що це за монстер на плянеті і хто його такого поставив? І чи Лена випадково вибрала саме цю банальну листівку, коли вона мала нагоду бувати в музеї модерного мистецтва, оглянути кожну виставку авеню Медісон і замість своїх улюблених Берлахів, Блюменталів, Архипенків вислала мені подобу отого сталевого гіганта на тлі ню-йорської ночі, що виступає своїм верхів'ям з океану світел, мов шпиль Мавнт Евересту. Вона напевно пригадала наш Монтреал, краєвиди з Монт Роялу і моє захоплення будовами. Мила, пречудова Лено, ти не помилилася, я розумію твій обережний виклик. "Ви так гарно пишете листи, чому б вам не стати письменником" — писала вона одного разу. Чому ви не Бернард Шов, не Пікассо, не Форд, не Самуель Майєр, не Гари Купер... Не власник будівель, контор, підприємств? Ось там на тій вечірці в готелі Парк Плаза твої земляки, що так само, як і ти, прибули сюди на валізках, а сьогодні, диви, напхали тобі повну кишеню своїх визитівок, щоб сказати, хто вони й що вони тепер. Такий собі дуже непоказний, п'ять футів шість інчів, без ніяких особливих філософій, твій таборовий приятель Степан Снилик, з тією своєю зворушливою канцелярією — "Ріел-Естейт Снилик ЛТД" при вулиці Дондес-Захід, з королевою над бюрком і новеньким, як японська запальничка, Фордом на чотирьох колесах і приватною резиденцією на Індіян — Роуд. Або той лисий Рудик при вулиці Каледж з двома поверхами магазину меблів — "Оксфорд — Ферничер ЛТД", або... Їх, зрештою, набралося, що всіх далебі годі перелічити. Але чому не я?

Мила, дорога, чарівна Лено, чому не я? Чи ти знаєш, що я тебе збожнюю? Що ти мій культ — богиня ласки, неба, щастя, роси, рогу добробуту, і коли я про тебе думаю, мені здається, що я справді автор безлічі книг на всіх мовах світу, що я будую піраміди Хеопса, дириґую Міланською оперою, прокладаю шляхи в стратосферу.

Так, я Колумб, що загубив свої шляхи і переплутав напрямки, я знаю мову вогню, мову чорнозему, глибини океану, але я перелякано занімів і не можу рухнути язиком. Я лиш загруз далеко від рідного болота на вулиці Маркгам і безрадно, очманіло товчуся на місці.

Мене вирвано з одного півкулля, пересаджено на друге, поставлено лицем до заходу і чи прийметься моє порване коріння, чи встигну зацвісти, відцвісти і дати овоч? Чи зможу писати, відділений від рідної мови океаном, континентом, Кремлем, Сталіном, дивізіями, арміями. Проти мене Маркс, Ленін, зграї відьом і гори забобонів.

Чи можу, Лено, прийняти твій виклик? Зо всім моїм чортовинням доби, гармідеру, віддалення? У мене вже крутиться голова, дзвенить у вухах і терпне язик. Я мушу вертатися до дитинства, забути мої тридцять вісім років і почати від А. Але це не нарікання, це лиш традиційна данина саможалінню, від якого не маємо сили звільнятися. Сюдою, перед нами, проходили кращі від нас, проривали праліси, прокладали дороги, ставили будови, будували машини. Тепер їх шляхи широкі, уторовані, відкриті від океану до океану і було б ганебно, коли б ми не зуміли ними користатися.

Це тема моїх наполегливих думок цілої ночі, після балю в готелі Парк — Плаза, я був весь ними перенятий, так що відійшли на бік усі мої інші особисті клопоти, а в тому також справа з моїми мешканцями Боярами, дармащо я добре розумів настрої шановної пані Марти і уявляв її до мене наставления. Зустріч з Леною все це затьмарила і відкрила передімною зовсім нові краєвиди з новими намірами та ідеями.

Марта, розуміється, намагалася мене оминати, вона очевидно глибоко пережила цілу цю подію, між нами утворився нагло непроникливий мур відчуження і взагалі в нашому будинку запала глибока, тривожна, напружена тиша. Внизу у Боярів було мовчазно, рідко падали окремі слова і до мене вони зовсім не втручалися. Тим менше втручався до них я. Можливо, я повинен був якось вияснити мою поведінку, але я не мав відваги, знаючи, що це викличе лишень нову хвилю небажаних настроїв. Я заховався за своє право незалежности поведінки і якогось відчаяного зухвальства, не зважаючи на ніякі наслідки, що з цього могли постати. Я не робив зайвих зусиль наближення, займав своє суворо визначене місце, кілька днів ми не бачились з ними взагалі.

І я був з цього навіть вдоволений, це до деякої міри рятувало мене від двозначности поведінки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До того я був весь зайнятий своїми новими ідеями, якось зовсім несподівано у моїй голові зароїлося від проектів. Я був винятково вдоволений моєю операцією на вулиці Ґлен, але раптом я чомусь збагнув, що простір моєї кімнати 6х12 стіп, розмір моєї хати 20х30 стіп і величина моєї ділянки 32х108 стіп, порівняльне до розміру моєї країни на 3847923 квадратових миль є зникаюче малими, як також мені видалось, що моє заборгування десяти тисяч долярів у Канадській гіпотечній компанії є завелике, щоб я міг почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними ратами з моїх теперішніх прибутків, це розтягнеться на ціле моє життя і я ніколи не вилізу з рямців 20х30 стіп простору. А тому, чому б той борг якось насильно не скоротити, щоб опісля його знов помножити, а там поділити і взагалі зайнятися всіма правилами аритметики, наполягаючи головним чином на множення.

Другого чи третього дня після судьбоносного балю в Парк-Плаза, я несподівано появився в канцелярії знаного мого друга Снилика і запропонував йому один карколомний плян... До речі, мені подобалась його "нова" канцелярія з фанерними стінами, комбінованими, з другої руки, меблями і чудовим портретом нашої гарної королеви у пишній, шовковій робі з малиновою лентою черезпліч і імперіяльною короною на голові, що висів на головній задній стіні над широким, тяжким, різьбленим письмовим столом мого приятеля. Це виглядало, як не імпозантно, то в кожному разі довірливо і хоч латано, але чисто, хоч імпровізовано, але обіцяюче.

Снилик зустрів мене, як звичайно, радісно, він весь блищав, кожний його цаль демонстративно вказував, що він справжній, новенький, тільки що з голки, бізнесмен у новому, добре кроєному з англійської матерії, темно-сірої барви одязі з чистою, білою сорочкою і новенькою, кольору зебри, краваткою. Він мав втомлені, гарячково блискучі очі, елегантну секретарку і два телефони, які час від часу дзвеніли. — О! О! Сідайте! Може ось тут вигідніше, — вказував на глибокий, рудої барви, шкіряний фотель. — Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Ні. Зрештою, це не найкраща звичка. А як там після балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тіп-топ, що й казати, чому б не заручитися? Маєте хату...О! О! О! Вона вже одружена. Чому б не подумати про іншу русявку?

— Мені здається, що це саме питання дуже пасувало б вам, — відповів я.

— Бізнес. Двадцять п'ять тисяч боргу. Зрештою, знайдіть подібну русявку і зробимо контракт.

— Як мені видалось... — почав було я, але він мене перебив: — Зарано! Починаємо! Але скажіть: чим можу служити ? Бо служити людям — продавати — купувати їх мрії, моє найсолодше заняття.

— Хочу продати свою хату, — знечев'я заявив я.

— О! — на секунду здивувався Снилик. — Мені ця думка... О! Це гарно, — продовжував він, — лишень хотів би знати з якого приводу.

— З простого приводу...

35 36 37 38 39 40 41