Проте у містику Радик не вірив. Тому сприймав це як нормальне явище.
Він просто творив, просто писав і не задумувався ні про що. Єдине що відчувалося це втома. Ніби і нічого важкого і не робив але все ж відчуття виснаження переслідувало. Радик відчував головний біль. Часто були запаморочення. Але він якось не дуже цьому надавав значення.
Страх, він як хвороба, що обвиває душу людини змушуючи її переживати. Він як ядовита змія, що вкусивши жертву чекає коли та нарешті сконає.
Страх, це демон, що руйнує людину із середини. Але водночас він і дає стимул для розвитку. Саме через страх людина може вчинити те, що ніколи б не зробила. Саме через страх людина здатна на найбожевільніші вчинки. То що це таке страх? Добро чи зло? Бог чи демон? А може ні те ні інше? Просто відчуття свідомості. Але ж скільки усього навколо цього слова. І яким різним буває страх.
Он скільки людей іде по вулиці. І у кожного свій страх. У кожного він різний. Але й кожен береже свій страх. Дивно воно якось між людьми. А поза тим… Хтось скаже, що саме він є правий. А зрештою, що таке правда? У кожного вона своя. І кожен скаже, що саме його правда є єдиною. Ось воно – людське мислення.
Радик сидів в кімнаті. Він роздумував. Усі ці питання спліталися в голові творячи суцільну мішанину. Що би хто не говорив але коли тобі за тридцять то все ж починаєш інакше мислити років десять назад.
Тільки тепер Радик відчував, що йому чогось не стає. Але чого саме сказати не міг. Ніби і все мав і міг багато тепер собі чого дозволити. Однак, було щось, чого йому якось не ставало. Та от чого? Він переглядав свої старі фото. З них дивився молодий хлопчина. Невже це все він. Скільки часу пройшло.
Чоловік не впізнавав себе. Ні, він був зовсім не схожий на себе. Світлий волос, миловидне личко і такий щирий погляд.
Радик поглянув на себе в дзеркало. Звідти дивися молодик з темним волоссям, порожнім поглядом, першими зморшками і втомленим обличчям. Між фото і відображенням у дзеркалі була величезна різниця. Так ніби це були дві зовсім інші людини. "Ось він, час – подумав Радик – Перші ознаки того, що починаю старіти. Зміни. А крім них… втома…Як я реально втомився від того усього. Зрештою, я навіть не знаю для чого живу тепер… От що мене тут тримає: мама, дім, робота. Що? Та по суті і нічого…".
Раптом задзвонив телефон. Номер був не знайомим. Радик не хотів відповідати на такий дзвінок, бо не мав наміру на ніякі розмови. Він давно здихався надоїдливих псевдо друзів, котрі тепер часто згадували про нього. Це було дуже образливо. Він пам'ятав ті моменти, коли був ще простим хлопцем і ніхто не хотів з ним дружити. І тільки тепер через статус і гроші всі згадують. Радик звик жити сам по собі. Зрештою, це було не так уже й погано. Він зміг на противагу іншим перейти все, народитися наново і стати тим ким є зараз не зважаючи ні на що.
Радик відчував головний боль. Це було ніби і не сильно. Але водночас не приємно. Однак це не входило в плани самого Радика. Він не хотів залишати роботу і втрачати все чим жив. Звісно, що він знав причину болю в голові. Та сказати правду Радик боявся.
А телефон дзвонив знову. Той же номер. Хтось вкотре намагався дістатися його. настирливість завжди перемагає. І цього разу не виняток. Радик все ж вирішив відповісти. В трубці почувся молодий жіночий голос.
– Привіт, ти що про мене забув?
– Ні, привіт… – хоча і впізнати він не міг – А чому так думаєш?
– Бо ти не дзвониш мені хоч сам уже в Україні… Я тобі більше не потрібна? Так?
– Та ну припини… Так, я приїхав вчора.. Але я втомлений…і просто відсипався..
– А може просто скажи правду Радик…
Це було вперше в житі, коли Радик не знав що відповісти. Він розумів, що обманює. Але образити не хотів. Ні, не боявся. І не встидався нічого. А просто не міг. Він був розгубленим.
Вікторія. Для нього вона залишалася розбишакою. Таким собі пацаном в спідниці. Він не бачив її весь цей час. Вона теж. Що змінилося за цей час. Можливо і нічого. А можливо все.
Радик не розумів, що він насправді відчуває до цієї юної особи. Так, він допоміг їй поступити. Так, саме завдяки йому вона почала вчитися і змогла показати свою кращу сторону. Але він не сприймав її всерйоз. І це було найголовніше. Так, вона була класна. Вони провели трохи часу разом. Але він ні разу не думав про неї як про жінку. І це мало значення. Чого він хотів від неї а вона від нього? На це питання було не реально відповісти. Вони і самі не знали. Причому обоє.
– Яку правду тобі сказати? Що я приїхав втомлений і відпочиваю…
– Що я тобі більше не потрібна!
– Віка перестань – сухо сказав він – Мені якось зараз не до цього… Краще прийди або …
– Для чого? Щоб ти мене …
– Досить я сказав! Або приходь і нормально поговорим. Або дай мені відпочити… Все..
Розмову було завершено. Це було досить гостро з його боку. Та Радик інакше не міг. Він відчував втому. Боліла голова. Але треба було ще працювати. Ще залишалося дописати кілька сторінок. А думок уже ніяких не було. Всі ідеї, думки навіть найменші розбіглися кудись.
Він почувався знесиленим і злим. Злим сам на себе. За це. За те, що не може ніяк закінчити розпочату книгу. Не було сюжету.
Радик сидів. Він вже відклав ноутбук і просто дивився на себе в дзеркало, потім на стіл і у вікно. Але погляд цей був уже якимось байдужим.
Глава 6
Біда, кажуть, не приходить одна. На лікарняному ліжку сиділа молода жінка. Щойно вона дізналася свій діагноз – рак підшлункової залози останньої стадії. Вона була бліда. Руки тряслися. Вона була одна, самотня серед цілої маси людей.
Каріна молилася про чудо. Проте чуда уже ніхто не чекав. Все було надто, як кажуть, запущено.
Страшна хвороба пожирала її потроху, прискорюючи шлях в домовину. Але ж їй іще нема сорока. Така молода, така колись красива, відмінниця. А тепер страшна, суха, з чорніла від усього баба.
Жінка згадувала свою молодість, шкільні роки, дитинство. Воно було щасливим. Батько адвокат, мати вчителька. Сама вона відмінниця. Не відчувала ні в чому не достатку. Донька-одиначка. Про таких кажуть що то "дарунок чоловікові від Бога". Але її чоловікові попався далеко не подарунок.
Ще з шкільної парти дівчина звикла, що все має отримувати. Вона ніколи не могла змиритися, що хтось кращий за неї. Всі мали говорити і хвалити лише її і приділяти увагу всю тільки їй. Так як це робили дома батько з мамою. Виховані в дусі вседозволеності батьки дозволяли своїй улюблениці все що лише можна було. Зараз вона це згадувала з презирством сама до себе. А тоді… А тоді все було по іншому.
Красуня, розумна, мила, чемна дівчинка. Нею не могли нахвалитися вчителі і дирекція. А як вчиться. Ще й на гуртки встигає. Малює, вишиває і ходить в музичну.
Вона сіла обгорнувши ноги руками і знову поринула в спогади. О, як нею захоплювалися хлопці. Не один домагався її уваги. І не одного вона відшила. А тепер отут сама, нікому не потрібна, всіма покинута.
Ні дітей, ні сім'ї, ні чоловіка. А було все. Було. Але якось ніби випарувалося. Все зникло як кадр із екрану. І лише страшна реальність стін нагадувала їй хто вона і де.
Чоловік пішов від неї, коли дізнався про хворобу, забравши з собою дочку. Він так і сказав: "а що ти така робитимеш з дитиною. Ще чого доброго заразиш її чим небудь". Її провідувала мама, котра сама уже ледь ноги тягала по світу.
Каріна лягла. Вона боялася заснути і не прокинутися. Боялася померти. Так ще хотіла жити. Вона мріяла ще повернутися до звичного для себе життя. думками летіла додому. Хотіла щоб все було як і раніше. Але й разом із тим розуміла, що такого вже не буде. І що їй залишилося уже зовсім мало.
Провідати прийшла її єдина подруга Алла. Вони були однокласницями і подругами. Проте Алла на відміну від Каріни не була такою самозакоханою. Дівчина була більш відкритою і комунікабельною. У неї була сестра Юля і ще зведений маленький брат Саша.
Мама Алли була одружена вдруге. А оскільки дівчина була найстарша з дітей то і відповідно на неї уваги було найменше а обов'язків найбільше. Треба сказати, що це виховує в дитині певні риси характеру.
Тепер Алла і сама була заміжня. У неї теж троє дітей. Чоловік Микола. І ніби життя не казка. Та все ж не скаржиться. До Каріни приходить іноді, чисто жаліючи. Вони давно вже не подруги.
– Привіт Каріна, ну як ти тут ? – Алла зайшла в кімнату – Я тут до тебе забігла на пару хвилин..
– Привіт.. Та от дихаю ще… Хоча…
– Та перестань. Все ще може буде добре. Люди ж якось виходять. Не ти перша.
– Так. Я не перша. Але чудес не буває.
– Бувають лише треба вірити. Ти пам'ятаєш як мій Коля був взявся пити? А зараз ні грама. А ти говориш. Є чуда.
– Та але це не рак. Таке порівняла.
– Бо ти так ставишся до себе. А знаєш кого нині бачила?
– Кого? – якось однотонно з порожнім поглядом спитала Каріна.
– Радимира пам'ятаєш?
– Того курдупелька – з презирливістю прокоментувала Каріна.
– Та я би не сказала що курдупель – засміялась Алла – А знаєш, він такий класний, років на десять молодший виглядає…
– Ага, далі губи малює маминою помадою…
– Не думаю… Хоча краситься він точно. Артист. У фільмах знімається. З Америки приїхав.
– І що? Курвій стопроцентний.
– Чого ти так. Я би так не сказала. І чого ти так ставишся до людей… Та хай собі розвиваються…
Вони ще трохи поговорили про своє наболіле і Алла пішла. А Каріна знову залишилася одна.
Тепер спогади повертали її знову у шкільні роки. Коли вони з Аллою були безтурботними школярками. А причому тут Радимир? Для чого Алла його згадала? Він ніколи не відігравав у житі Каріни ніякого значення. Він був їхнім однокласником. Маленький ростом, не визначний нічим, кругленький мов колобок він не користувався популярністю серед дівчат. А особливо для таких краль як Каріна. А от вона йому подобалася. І дівчина про це знала. Проте їй було байдуже до нього. Хто він – а хто вона! Радик не вирізнявся особливою наполегливістю до навчання. "І якби не мама вчителька то напевне пішов би не до інституту а до ПТУ".
У той час біля неї було багато хороших хлопців. От навіть Володя. Спортсмен, добре вчиться, красивий, розумний. Мама програміст, батько головний архітектор міста. Чим не пара?! Чи Ігор. Високий, охайний, відмінник, бере участь в усіх олімпіадах.