Зате князь Оболенський тримався поруч, і по його понівеченому обличчі теж було не зрозуміти власне ставлення до оточуючих нечистот. Хелен же обстановка була неприємною. Але бачили й гірше.
Вранці вони з Олександром непогано поговорили. Хелен розповіла про те, що з нею сталось на кріпосних стінах Акерману.
— Будемо сподіватись, що Местмахери ще гостюють у Воронцових, — виразив свою думку князь. – Думаю нам є про що поговорити з Катериною. Але ж ти розумієш, що вона буде все заперечувати?
— І ти спустиш їй це з рук? – миттю підібралась Олена. – Я розумую, тобі не звикати до того, що жінки ладні повбивати одна одну аби заслужити твою увагу…
— Припини, — попросив Олександр. – Ніхто не залишиться безкарним. Ані Страшинський, ані Катерина. Я тільки кажу, що Катерину буде непросто вивести на чисту воду.
— Авжеж.
Хелен Долинській було неприємно усвідомлювати, що руда негідниця може услизнути від покарання. Дівчині вдалось дуже натурально зіграти простушку, так щоб ніхто не сумнівався в тому, що вона невинна овечка. І тепер треба буде докласти зусиль, щоб справедливість торжествувала.
— Про що задумалась? – сідаючи на лавку навпроти Хелен запитав Олександр. В залі очікування стояли широкі дощаті лавки, кімната була тьмяно освітлена двома лампами обабіч стін.
— Про дорогу, — не стала впускати в свої роздуми князя Хелен. – Довго ще їхати?
— Зараз змінюють коней, кучер відпочине, і рушимо далі, — заспокоїв дівчину князь. – Вночі звісно будемо їхати повільніше, але вже на ранок будемо на іншій станції. Чи хочеш зачекати іншу карету? Якщо втомилась, можемо попроситись до когось в хату, почекаємо кілька днів..
— В жодному разі! – запротестувала Хелен. – Більше всього хочу опинись вдома.
Дівчина замовкла, зрозумівши, що разом з поїздкою закінчиться і їх з Олександром спілкування. Невисказане питання мучило її з середини, і Хелен не витримала:
— Тепер, коли я знаю, що ми не були зарученими, скажи, чому ти поїхав за мною?
Олександр подивився на неї пильно, крізь щілинки набряклих повік. Але дівчина зараз не помічала його потворності, розчиняючись ніби цукор в пильному, напруженому погляді очей, темних, майже чорних в світлі ліхтарів. Від хвилювання серце чогось розкалаталось. Ніби в злочинця перед вироком суду. Руки самі собою стиснулись в кулачки, і Хелен вже хотілось втекти, аби не почути якихось буденних відмовок, пояснень, чи чогось подібного.
А князь все мовчав, ніби йому язик прикипів до піднебіння. Слова вертілись, але ніяк не хотіли складатись в речення, плутались і розлітались немов зграйка горобців. Він бачив напружене очікування на дівочому обличчі, і не міг його зруйнувати. Тому що десь глибоко в середині сиділа згадка про жінку, якій він легко і просто зізнавався у власних почуттях, і якій ці почуття стали не потрібними. Страх опинитись в минулому, в ситуації коли він знову пошиється в дурні із своєю любов'ю виявився сильнішим бажання відкритись.
Бути байдужим, закованим в броню незворушності було легко. Легко було зневажати жінок, і ухилятись від серйозних стосунків. А ось сказати тій єдиній, чиє життя він був готовий поставити вище свого, що вона для нього значить, виявилось для Оболенського не під силу.
— Шляхетне панство, ми готові їхати! – кликнув пару кучер, і Олександр майже з полегшенням зітхнув, подаючи Хелен руку.
— Давай поговоримо про все пізніше?
— Як скажеш, — коротко погодилась Хелен.
Їй і так було все ясно. Дурна дівчина, яка придумала собі казна що.
Подих перехопило в грудях, але вона змусила себе дихати рівно. Ще не вистачало знову розплакатись перед всіма пасажирами поштової карети. Хоча бажання було сильне. Звісно Олександр не міг знайти слів, якби по-м'якіше її відшити. Повідомити, щось на кшталт "Лялечко нам було добре в двох, але я вільний птах, і нічого серйозного у нас не може вийти". Останню фразу Хелен теж підслухала в салуні, її вигукнув якийсь ковбой напіводягнутій дівиці. У відповідь куртизанка заливисто розсміялась, і послала хлопцю повітряний поцілунок. Хелен же було не до сміху.
Бажання нарешті все закінчити і опинитись вдома стало нестерпним. Саме вдома. На кухні, в вотчині матінки Фло, за столом з чаєм і закрученими равликами булочками. І щоб поруч була мама, яка вислухає її і пообіцяє пристрелити того негідника, який ранив її донечці серце. Короткий погляд на Олександра, і усвідомлення, що про нього вона матері розказати не зможе, утримав Долинську від подальшого самоїдства.
І спати як на зло не хотілось, за день виспалась. Але і думати було нестерпно, кожен раз скочуючись на мінорну ноту. Сон зморив мадемуазель Долинську десь опівночі. Після того, як старенька супутниця дістала з корзинки пиріжок, і поділилась ним з Хелен. Смак випічки дивним способом вернув дівчині душевну рівновагу, якої так не вистачало увесь вечір.
Олександр почував себе ніяково. Усвідомлювати, що він виявився боягузом було неприємно. Треба було б знайти слова, щоб з'ясувати стосунки з Хелен. Але навіть в окопах, під обстрілами французів він не почував себе таким скутим, таким укляклим, щоб не міг вимовити слова. Вилаявши себе останніми словами, князь дав собі слово поговорити з Оленою, і пояснити своє ставлення до неї, ще до приїзду в Одесу. А поки притис заморену дівчину до себе поближче, вкотре відчуваючи себе не то тупим мужланом, не то дурним віслюком. Сонна Хелен довірливо притискалась щокою до його грудей, і можна було в пітьмі карети, яка вже не освітлювалась слабким ліхтарем, торкнутись губами волосся, і дихати його запахом, вслухаючись в тихе сопіння під боком.
Як не планувалось, а поговорити князю Оболенському не вдалось до самої Одеси. То замість німця до карети підсіла пара – молодий лікар з вагітною дружиною, в кареті стало тісно, жіночці весь час ставало зле від задухи, і на станції Хелен клопотала над нею на рівні з турботливим чоловіком. То Долинська уникала можливості залишитись на одинці, ніби навмисно тікаючи від Олександра, чим невимовно його злила.
Коли карета прибула в Одесу, Олександр потроху кипів, і ледь стримувався, щоб не наговорити Олені зайвого. Схоже її його почуття зовсім не цікавили. І питання на поштовій станції було поставлене з простої цікавості. Недоречно пригадався наречений з Нового Світу, і неодноразово виказані побажання Хелен опинитись як найшвидше в рідному Нью-Йорку. Схоже, зізнання в почуттях будуть зайвими сентиментами, вирішив нарешті для себе князь Оболенський і сухо розпорощавшись з молодим подружжям, взяв найомний екіпаж, щоб особисто здати Долинську на руки тітці.
— Може треба було б попередити Настасю Яківну? – сівши в карету, завела світську розмову Хелен, щоб згладити тишу між нею і князем. Зараз, коли вони залишились наодинці, прірва між нею і князем стала відчуватись особливо різко. І не було чим себе зайняти, щоб відволіктись від цього.
— І чекати зайву годину? – різко запитав князь. Надто різко. Втома і власне невдоволення ситуацією давались в знаки. І під рукою поручика Олефіра немає, щоб було з ким поуправлятись в кулачних боях, і випустити пару. – Волію щоб ти опинилась в безпеці як найшвидше.
— А з тобою я в небезпеці?
— Скоріше твоя репутація.
— То чому ж ти взяв ландо? – з докором запитала Хелен, розуміючи що від ї репутації насправді мабуть залишились тільки жалюгідні шматки. І, щоб позлити Олександра додала: — Та це все пусте. В Нью-Йорку всім буде байдуже до моїх українських пригод.
— І твоєму нареченому теж? – Оболенський не стримав єхидства.
— Йому особливо! – не залишилась в боргу Хелен, і відвернулась зробивши вигляд, що роздивляється вивіски магазинів. Ну не зізнаватись же князеві, що "наречений" просто вигадка для відвернення уваги. Тим більше, що князь так категорично зневажливо висловлювався з приводу свого ставлення до жіночої брехні. Як би не хотілось зробити Олександру боляче, але падати в його очах і повідомляти, що їх стосунки були зав'язані на брехні Хелен не хотіла. І нехай від самих стосунків залишилось незрозуміло що, але треба було вийти з цієї історії з гідністю.
Поміж тим коні прудко несли відкрите ландо до будинку графині Верьовкіної. І ось вже обабіч миготять знайомі паркани і фасади будинків. Хелен зчепила руки в замок, щоб не утнути якоїсь дурниці, не сказати чогось не такого. Зараз все скінчиться, залишиться подякувати Олександру за порятунок, і вкреслити його з свого життя. Мабуть буде краще поїхати в Херсон, пожити в далечині від князя Оболенського, бо треба витримати це літо і осінь, щоб нарешті повернутись в Новий Світ. І повідомити матінці Фло, що її методики не працюють на одному конкретному чоловікові.
Князь Оболенський уважно спостерігав за мадемуазель Долинською, яка сиділа пряма, як стріла, із міцно стиснутими, до білих кісточок пальців, руками, і не менш міцно стуленими губами. Він роздивлявся її з неочікуваною для себе спрагою, усвідомлюючи, що будучи зв'язаний своєю обіцянкою, не має навіть можливості торкнутись до її руки, чи поцілувати, щоб перетворити мармурову статую в живу жінку. Хай би хоч розсердилась, але не так глибоко поринула в себе, ніби весь світ навколо перестав існувати. Олександр майже зважився доторкнутись до Хелен, але в цю саму мить карета зупинилась, і дівчина не чекаючи допомоги зістрибнула на землю.
Хай з боку все виглядає на втечу, подумалось Хелен, але бути поруч з Олександром, який мовчав, і темними очима спостерігав за її обличчям, було нестерпно. Тому дівчина кинулась до дверей в будинок, неввічливо покинувши князя, щоб сховатись в своїй кімнаті.
І потрапила в обійми Джейн. Лавина відчуттів захлиснула Хелен, від усвідомлення, що нарешті вона в безпеці. Покоївка, начхавши на субординацію, притискала і обнімала подругу, не стримуючи сльози радості. І Хелен розплакалась разом з нею. В такому вигляді їх і застала Настася Яківна.
— Боже, Оленко, з тобою все гаразд? – вирвалось в графині, яка не знала радіти їй чи лякатись, споглядаючи тільки спину Хелен.
— Нібито доставив її в цілості і схоронності, — Олександр теж зайшов до будинку, і графиня ледь не втратила свідомість побачивши його обличчя.
— Та що у вас там сталось?! – плеснула вона руками. – Ти з боєм виривав мою дівчинку з лап бандитів? Де вона була? Ну ж бо, не стійте, як вкопані, ходімо до вітальні!
Хелен втерла сльози, і спробувала себе опанувати.