Він спокійно обстругував коротким різаком шматок твердого грушевого окоренка. Бо руки його міцно тримались в петлях на дошці. І нікуди не ковзались і не сприскували з колін.
— Що ти робиш, мій господине?
Варяг повів білими очима на хлопчика і впірив у нього чорні крапки зіниць.
— Тобі сарацинів самостріл.
— Мені? — ще більше здивувався Півник.
— Тобі. Ти будеш стрілець ворони.
— Для чого мені ворони?
— Соколи їсти ворони.
— Слухай, господине! Є ще скільки курчат.
— Треба переміни соколи. Одна їжа всякий день — то сокіл хворий!
Так як говорив повільно, так і різав і довбав дерево Варяг. І дивно було, що не дивлячись на таку неквапність, робота у Варяга просувалась навдивовиж швидко!
Коли вже малий добре запізнався із Варягом, він не побоявся спитати:
— Слухай, мій господине. Чому роботу ти робиш поволі, а все виходить дуже швидко?… Я б так поволі не зміг…
— Тому, що я роблю перше тут, — Варяг тицьнув себе пальцем у тім'я, — без рук. А другий раз все робить рука. А голова просто пильнує рука…
І Півник це собі добре затямив. І потім, перш, ніж братись до якогось діла, намагався уявити собі, як то він буде вести справу від початку до кінця.
А самостріл Півникові Варяг спорядив за один день. Вранці взявся — при заході сонця викінчив. У двох стулках ложа видовбав кругле гніздечко. Вставив туди дерев'яну кулю — "горіх". На горіхові вирізав дві зарубини. Одна для тятиви, друга зарубина для сталевої пружини. З'єднав стулки ложа і закріпив їх дерев'яними цвяхами. До передка ложа приладнав петлю шкіряну. В отвір свердлений заштовхав короткий лучок. Та найголовніше — на верху ложа закріпив коротку трубку з якогось дивного очерета. Товстенного та міцного, наче волов'ячий ріг. Поманив хлопця пальцем.
— Це самостріл сарацинів. Хитра штука сарацинів. Їх землі — дуже бідні деревами. Вони арбалет роблять стріляти і стріли, і сухі глиняні кульки!
Варяг натяг тятиву самостріла і вклав коротеньку стрілку (не довше його великого пальця). Підняв до очей і натис на кінець пружини. Клацнув "горіх", і стрілка із чмоканням занурилась у щоглу. Хлопчик метнувся до щогли та не зміг видерти стрілку із деревини. Півник повернувся до Варяга і попросив дати і йому стрілку.
— Спочати напнути тятива, тоді класти стрілку чи глиняну кульку.
Малий затис стрілку в зубах, нахилився і поставив ногу в стремено. Обома руками вхопився за тятиву і щосили потяг угору. Йому здавалось, що в нього хребець трісне. Але напнув товстенну тятиву на зарубку "горіха".
Віддихався, підвів ложе до плеча, вгамував подих і натис на пружину. Дзень! "Болт" вп'явся впритул до Варягового "болта".
— Хто тебе вчив цілити ціль?
— Ніхто… Я сам… Я дивлюсь, як інші ціляться.
— Добре! Ще на "болт"! Клади болт у дірка.
І цього разу всадив болт впритул до першого. Дав Варяг третього "болта" Півникові. І коли й цього разу Півник поцілив поруч своїх "болтів", Варяг вперше за всі дні широко посміхнувся.
Наступного ранку, тільки сонце з туману вискочило, малий побачив зграю ворон. Роздзьобували якусь здоровенну снулу рибину. Малий схопився за самостріл. І, напружуючись з усіх сил, напнув тятиву. Не віддихавшись, звів самостріл. Та й почав цілитись. Але вершок "горіха" ніяк не суміщався. Та й залога, що взялася за весла після сну, ще не розпрацювалась. Тому й човен не йшов рівно. З-під своєї шкіряної шапки за всім уважно споглядав Варяг.
Малий ніяк не міг прицілитись, а човен ось-ось промине таку близьку відмілину.
Варяг щось сказав веслярам і обернувся до малого. Та малий на це не звернув уваги і не помітив, що гребці враз підняли весла і човен пішов рівно і безшумно.
Це й злякало ворон, і вони з криком знялись. Та пізно! Малий натис на скобу пружини. Ворона з розчепіреними крилами впала на тверду смугу піщаної ріні.
Малий відкинув самостріл і стрибнув через борт у воду. Варяг знов щось сказав і молоді воїни затабанили. Навколо лопатей весел забурулилась вода. Не дивлячись на одяг, малий швидко повернувся до човна з вороною в зубах. Йому подали весло. І по веслу він видряпався в човен.
Коли малий подав ще теплу ворону соколятнику, він тихцем перехрестив її і тільки тоді почав годувати соколів. За Півникову влучність і рішучість його ніхто не похвалив. Ніхто й не повернув голови, щоб подивитись, що він робить.
Веслярі знов взялись до роботи і здавалось хвиля перепочинку налагодила їхні дії. І далі вже човен йшов, наче стріла.
Що малий ні разу не схибив, то всі впевнились, що справді Варяг-чародій заговорив і самостріл і Півникову руку.
Малий думав, як і всі кияни, що всі варяги — німці. Та він підслухав, як одні з них розмовляли дивною мовою, наче нашою, тільки якоюсь перекрученою. Ці троє молодих варягів виглядали як і інші воїни — високі, дужі, русоволосі та синьоокі. Говорили вони, що Дід, так вони звали Варяга, уподобав собі малого за наступника. Тому і арбалет йому заговорив і руку зачаклував. Бо хіба ж може отой мізерний вишкрябок сам стріляти так несхибно. Жодного разу не схибив! Малий тоді і спитав Варяга:
— Скажі мені, мій господине, ти заговорив мою руку і самостріл?
— Де ти таке слухати? Хто тобі казати таке?
— Це оно оті красиві варяги гуторили. Я підслухав…
Варяг насупився, потер міцними довгими пальцями зморшкувате чоло:
— Ті три єсть поморяни… Не єсть німецького роду… Я не заговорив твоя рука… Я дав твоїй здібності виходити назовні.
— А які ти, мій господине, чарівні слова проказував, які дари духам давав?
— Не так, не так! — захитав головою Варяг. — Слів не казав, жертви не жрав богам… Я майстрував самостріл. Ти арбалет взяв стріляти. І всі побачити твоя здібна стрільба.
— Скажи мені, мій господине, благаю! У мене є ще якісь здібності? Ти ж знаєш! Ти чаклун!
— Хто сказав, що я єсть чародій? Кажи правду! — Варяг взяв Півника за плечі і пильно подивився в очі.
— Ну, отой соколятник. І ті молоді варяги. І ще одна прикмета — коли з тобою, мій господине, говорять, ніхто в очі не дивиться. Бо чаклунам не можна в очі дивитись — вони всю твою силу вип'ють… А ще в тебе, мій господине, є чарівний камінь і ти ним чаклуєш!…
— Молодець! Це є твої сили — дивитись і бачити! Але не треба слова про чари говорити… Зі словами чари пропасти. І не будуть тоді тобі удачі і всякі щастя…
Півник це затямив. І більше вони ніколи про чародійство не говорили. І чари не порушились!… Бо тільки чари могли врятувати їх у цій неймовірній подорожі в Золоті Обези!
Дива й чародійства почались з ними зразу ж після розмови про чаклунство. Не допливаючи до Порогів, вони завернули в одну з лівих Дніпрових приток. Вода протікала проти їхнього руху. І швидкість дуже зменшилась. Та не через супротивну течію, як з обережності. Щоб бува не пробити де дно об затоплені дерева. Та ще й доводилось спинятись час від часу і сходити на берег. Залазити на дерева та визирати — а чи немає де печенігів?
Знали, що печенігів побила пошесть і розпорошили сусіди. Та ніхто не міг сказати, чи всі вони щезли. Тому вої вдягли панцирі і кольчуги, насунули шоломи, підперезались мечами. А що найлегшим на човні був Півник, то він став головним дозорцем. Залазив на таке високе гілля, яке б і кота, здається, не витримало. Та і на лівому березі, і на правому крім табунів тарпанів, величезних зграй стрепетів та безлічі прудконогих сайгаків малий нічого не зауважував…
Зрештою річечка стала така вузька, що весла довелось покласти на мостини, а взятись за жердини і штовхати човна все вперед і вперед, до витоків річечки на північному сході.
І річечка скінчилась. А човен уперся обома бортами в піщані береги. Залога зразу ж розділилась на три. Одна вивантажувала все начиння на берег. Друга, на чолі з Варягом, споряджала п'ять осей міцними набірними колесами не нашої роботи. Дядько Півень спитав у Варяга:
— Щоглу складемо на човна?
— Ні, щогла стояти. Малий твій сидіти птахом на вершок і бути рух бан! Стежить небезпеку в степу!
Третя залога відійшла на переліт стріли і поклала стріли на тятиву. Ось з колесами, зрештою, було споряджено. І ось тоді почалось найголовніше дійство. На свист варяга всі кинулись до човна і потягли його на берег. Там, підставляючи бруси, підважуючи жердинами, тягнучи за линви, почали насаджувати човен на осі з колесами.
Порожній човен рипів, потріскував, на кожний дотик гудів, як велетенське барило. А що варяги були справді вправні моряки, хитруни та майстри блискавичного нападу, то, певно, що й казанок не закипів би, як човна поставили на колеса. Навіть дядько Півень з Варягом люшні приладнали. Вмить завантажили човен.
— Швидки на щоглу! Алле! — крикнув Варяг і махнув рукою.
І поки малий дряпався на верх щогли, всі воїни зачали пхати човна. Не жаліючи ні рук своїх, ні хребтів! І то в повнім обладунку, при мечах, луках і колчанах, а за спиною висіли круглі розписні щити.
Тягнуть, пхають човен, а самі все крутять головами на всі боки — небезпека тут може сховатись у кожнім кущі, у кожній бур'янині. Малому добре видно було все довкола. Та триматись на вершку щогли не весела забава. Човен рипів, гудів, потріскував. Хитався з боку на бік, перекочуючись по бабачиних норах. Малий часом зиркав униз. І з острахом спостерігав, як борти човна вигинаються, як рухаються і скриплять беседки і соваються туди й сюди мостини.
Варяг справді був чаклуном. Підвів голову і заспокоїв малого:
— Не мертвись! Човен шитий міцний дуб, кращий корінь ялини. Мащений жиром тюленя. Все тре б'ян!
Коли вони опинились на найвищому груді узвишшя, малий таки побачив щось. Воно було майже по ходу їхнього човна. В зеленій опадці зблиснули два плеса невеличкого степового озерця, чи може здоровенної калюжі. І між купинами кущів наче рухались людські постаті.
Півник хотів краще роздивитись, що там діється, а тоді вже сповістити Варягу. Та Варяг сам спитав знизу:
— Що ти бачити? Так?
— Ага! Там за деревами вода. Коло води ходять наче люди.
— Покажи напрям!
— Он там! — показав малий рукою майже в тому напрямку, куди котили човен.
Варяг крикнув придушеним голосом. Тепер і лучники кинули стріли в колчани, а луки в налуччя. Всі вчепились у човен і щосили попхали вперед.
Півника хитало і гойдало з боку на бік, але він міцно тримався і тепер геть не було страшно.
Тут наче виринув з ряду воїнів найменший із них — дядько Півень.
— Слухай всі! Ліва рука — всі до бою.