Може ж, колись повернеться вона. То вже якось добуду віку при ній. Моєї хати нема — все понищили половчини тоді. Синів погубили… Одна я, однісінька на сім світі…
З важким серцем залишив Нестор Претичеву хату. Шкода йому цієї одинокої жони. Але в душі вірив у щасливу долю Гайчиного сина. І вже здивовано осміхався: ну й боярин, ну й зухвалець! Придумати отаке — спадкоємця собі отако дістати! А сія хрещена половчанка?.. Хоч у пекло її пошли — звідусіль сухою вийде і зробить діло своє…
У теремі на Нестора з нетерпінням чекав отець Іван. Широкими кроками міряв світлицю, потирав з усіх сил долоні. Де ж се забарився брат його?
Тільки-но Нестор переступив поріг, кинувся до нього з оберемком сувоїв пергамену.
— Знайшов отеє… У капищі теремному. Всюди було розтикано — за кумирами… за різьбленнями…. Це пергамени давні. Багатство великотне!
Нестор розгорнув шмат пергамену. Світлого, чистого, немовби щойно виробленого. "В літо 6494-те. Приідоша болгари віри бохмичі[62], глаголюще: яко "Ти князь єси мудрий і смислений, не відаєш закону ніякого, то увіруй в закон наш і поклонися Бохміту". І рече Володимир: "Яка єсть віра ваша?" Они же ріша: "Віруєм богу, а Бохміт нас учить, глаголя: обрізати уди тайниї, і свинини не ясти, вина не пити, а по смерті же, рече, со жонами похоть творити блудную…"
— Що сіє? — нерозуміюче подивився Нестор на Івана.
— Сказання про хрещення Русі, — радо світився обличчям отець Іван. — Як вибирав, князь Володимир віру для русичів по своєму умислу, а не по жаданню гречинів-хрестителів! Читай далі, читай ось ці уступи…
— "Володимир же слухав їх, бо сам любив жони і блуждання многоє… Но се йому було не любо: обрізання удов і о неяденні м'яс свиних і о питії також, река: "Руси єсть весіліє пити, не можем без того бити…"
— А далі, як німчини приходили від Риму, від папежа. І хозари іудейської віри приходили… — підказував отець Іван.
— "І рече Володимир: "Що єсть закон ваш? І гді єсть земля ваша?" Они же реша: "Розогнівався бог на отці наші, і расточи нас по сторонам, гріха ради нашого, і передана бисть земля наша хрестянам". Он же рече: "То како ви іних учите, а самі отвержені от бога і росточені? А ще би бог любив вас і закон ваш, то не були б росточені по чужих землях. Таке і нам також мислите прияти?.."
— Брате Несторе, як випросити у князя сії пергамени?
— Не треба просити. Нині удвох і перепишемо. Доки князь Всеволод повернеться. А про Київ є? Звідки єсть пішла руська земля? Откуду руська земля стала єсть?
Іван ворухнув широкими чорними бровами в усмішці.
— Сказано-бо в Новгородському літописі: обрав бог землю нашу, і гради почали будувати — преж Новгородська волость, а потім — Київська.
— Сіє… новгородських бояр, котрі із варяг пішли, видумка! — сердито буркнув Нестор. — Собі до рук хощуть прибрати часть землі руської… А найпаче — київської! — щиро обурювався він.
Іван нахмарив чорні брови. Його брат невдоволений цим? Але ж він, Іван-новгородець, добре відає усі новгородські давні письмена!
— Не гніви бога, брате, даремними словами. Відомо, першими князями руськими були варяги — Рюрик та Олег. Ігор же — від Рюрика чадо. А від Ігоря — Святослав, вітець князя Володимира.
— Варяги, брате, — то не народ. То ватаги дружин. І свєї, і норманни, і англи, і руси в них були. Рюрик же — князь, а може, який варяг із руського Помор'я — Русі. Тако я мислю. А по-словенськи його ім'я єсть Сокіл. Сіє од лужичів слово, то, мабуть, він із тих варягів-русичів, що жили на Балтиці. Хтозна… Але і Рюрик, і Олег не були першими князями у руській землі Першим був князь полянський Кий. Від нього ж і град, Києвом зовомий. А ще був князь Чернь… Чернігів-град наречен од нього, і Люб… Любеч-град од нього ж.
Іванове лице взялося бурими плямами. Але стишував у собі гнів.
— Ще коли я був у Новгороді, пресвітером у храмі Софії, то, брате, читав старі письмена руські. В них-бо сказано: Кий не був князем у полян. Був перевізником через Дніпер. Градяни казали: підемо на Київ перевіз. Від того і назва стала — Київ.
Нестор все ще тримав у руках пергамени. Поклав їх тепер на стіл.
— Кий був перевізником?.. Пощо ж честь така перевізнику, що град іменем його наречений? Перевізник!.. Може, брате Іване, і є такі записи у Новгороді. Але їх також робили люди. Новгородські люди, котрі всі віки жадали возвеличитись над іншими градами й привласнити собі честь і шану всієї землі. Возносилися-бо гординею своєю, коли їхні князі стали владарювати в руській землі.
Іван мовчав. Може, й слушно мовить Нестор. Але ж і справді із Новгорода на Русь прийшли князі-варяги. Тому новгородці й хизуються.
— А браття Києві — Щек і Хорив? Чим прославились вони? Кий був перевізником. Нехай і так. Але брати його побудували на дніпровських кручах свої градки — і сіє також говорено в старих письменах. І нині є ті гори — Щекавиця і Хоревиця. І ріка Либідь є, по імені сестри Києвої… Сам-бо відаєш, брате, імена людей худих, хоч перевізників, хоч зодчих-здателів чи гончарів, у старі часи не записували в пергамени. Та і в наші також… не щедро…
Обидва замовкли. Сиділи за столом, кожен на своєму кінці, кожен у свої думки поринув. Нестор гадав собі, звідки се в брата Івана бажання перевернути минувшину. Може, колишній торопчанин, що переписував "Євангеліє" новгородському посаднику Остромиру, на догоду його забаганкам те робив? Чи вірить у них щиро?
Добрий він, брат Іван. Серце має справедливе до людських болістей і неправд. І в пергамен свій правду записує. Того й не зажив слави в Новгороді, утік звідти торопчанин, коли в Новгороді возсів син Ізяслава — Святополк. Не прийняв його серцем — такий же лукавець і порожній возносливець, як і вітець його, мовить. Так само творив продажі й віри несправедливі за потрави, за кражі лодії, лебедя, кози, коня… за образу можного… за втечі холопів. Зграї мечників, вірників, гридей, ємців, отроків нишпорили не в чистому полі, шукаючи супостата і нового витязя Редедю, а ломились у ворота і в двері смерда й рукомесника, тягли на налигачах корів, волів, гнали овець, кіз, на повози кидали відняті шкури, сувої полотна, мішки із зерном… Тіуни, биричі, посадники, метельники одягали своїх жон у шовки і в золото. Неситьство, насилля, продажа людей у холопи, важкі віри — все те падало на плечі чорних, худорідних людей. Біднів народ, багатіли княжі мужі.
Чернець Іван усе те вписував у пергамен. З болем у серці. Але кому потрібні такі літописи. Князь новгородський Святополк повелів заточити Івана-літописця…
Отець Іван мусив тікати в київські Печери. Жадав знайти у Печерах спокій, а в Києві — смисленого князя. Але не поталанило йому й тут.
Князь Всеволод, що засів на отцьому столі, робив те ж саме. І так само мніх Іван, якому знову довелося описувати діяння князя, мусив писати про віри й продажі. Про неситьство людей, що оточили князя Всеволода і чинять простому люду зло. Але за старою звичкою писав Іван і про першість землі новгородської й закликаних сторонських князів. Звичка, коли вона добра і несе добро, завжди потрібна. Але звичка хибна, від ліності розмислу не перевірена — нащо згадувати про неї? Вона заплутає істину. Вона шкодить честі землі руської. Ні, про це Нестор не змовчить. І якщо йому навіть не доведеться більше писати державного літопису, він напише свій. Супроти новгородського, боярського!
Возраяло серце його радістю від тих роздумів. Ось прибуде він у монастир, віддасть ігумену докінчене житіє Феодосія Печерського й сяде нишком за свій хронограф. І туди впише також отеє сказання про хрещення Русі. Хто і коли написав його? Не дасть Нестор-книжник нікому топтати славу землі Руської — ні гречинам-зверхникам, ні новгородським возносливцям боярським, ані
несмисленим літописцям!..
Нестор переписував сказання, а думками витав то над долею Івана-мніха, то над долею чи недолею Гордяти. То над Володимировими застіллями, коли він приймав у себе посланців від різних народів, що пропонували йому свою віру і свого бога… Час від часу Нестор виймав з-за пазухи жменю залізних писалець, вибирав одне якесь, вмочав у чорнило, шкріб по цупкому пергамену… Переписував сказання:
"І созва князь бояри своя і старців, і рече Володимир: "Скажіте пред дружиною…" Вони же реша: яко "ходили в болгари, дивились, яко поклоняються в храмі… поклонився, сяде і глядить туди й сюди, яко бішен, і нема весілія в них, но печаль і смрад велик… І приходили до німців, і виділи в храмах многі служби творяща, а красоти не видіхом нікояже. І приходили се в греки, і видаша вони, як же служать богу своєму, і не знали, на небі лі єсми були чи на землі: нема бо на землі такого видовища чи красоти такої… ми не можем забути красоти тоя, всяк бо чоловік, аще вкусить солодко, опослі горісти не приймав, тако і ми…" До краси, до ліпоти душа київських послів прикипіла!.. Від того і взяли у греків обичай християнський.
Несподівано до світлиці зайшла Любина. Приклавши до грудей руки, заговорила червоніючи:
— Прибув чернець із Києва. Питає отця Івана чи отця Нестора. Каже, велика біда у них…
— Клич же. Де він? — Обидва ченці схопились на ноги.
— Я тут. Се я! — озвався за порогом Єремія. — Ігумен наш Великий Никон… Царство йому небесне!
— Помер?
— На дев'яностому році…
Любина тихо вийшла з хоромини.
— Отче Іване, — неголосно промовив Єремія. — Великий Никон, помираючи, спитав братію: кого хощете собі за пастиря? Ми одповіли: брата Івана. І Никон сказав: "Благослови, господь, аще тако єсть. У вірні руки передаю посох пастирський, не страшусь, но паче радію, відходячи від світу цього". Потім простер ноги на своєму ложі, а руки навхрест на грудях склав. Тако і відійшов до святих отців… Брате Іване… знаємо серце твоє справедливе, візьми обитель Печерську і всю братію під свою молитву. За тим і прислали мене сюди ченці.
Єремія-скопець, навіки упокорений жорстокою єпітимією, не бунтував більше в обителі і не помагав страждущим жонам боротися із плотською хіттю. Увірував у гріхи свої, смиренно зносив ганьбу, відмолюючи у Всевишнього прощення за ослух і за свавільні плотські утіхи.
— Я приїхав на санях. Коні одпочинуть за ніч, а вранці до Києва, — умовляв Івана.
— Їдь, брате, — повернувся і Нестор. — Їдь, на тебе чекають там.