То це такий ти, часе, що де тебе опізнати й зустріти, що не зізнаєшся, ким і кого ошукано — деревом плід, небо землею, заміром чин, словом папір, думку спричиненою пристрастю, долю історією, піснею слово. А не їли ми трави господні, а не ховалися од подібних до себе в щілини й нори, а не подавали нам кал на скибці — то ви ще й їсти хочете! — а не вели нас на допити курійки, аби, спочивши по трудах пекельних, вчиняти наймичкам своїм дебілів, аби вони жили меж нас та не знали гріхів предківських; а не течуть у наших хребтах замість живної магми води брудні, а не винищено чоловіцтво золоте войнами, голодом, наклепом, аби їхніх жінок і дочок було забрано у ясир своїми ж татарами, — ми покрили гріхи предків наших, винуватих і геть безневинних, ми дійшли звиш усевидчого милосердя. Пригостімося, усевидче, і весільною хлібиною, і короваєм для родини, звеселімося, усевидче, бо де ти бачив непитущого, бо де такі корчми були; бо не відаєш, що за відомста чекає на невинуватих, — а чи то замало жертв, а чи забагато, промов, усевидче! Як ми ревні у вірі, доко-нуючи твої муки щодень, то й до всього охочі, — нас много, ми всякі, ми ще ого на яке сотворения вдатні; куди нас не правували втаємничені, то ми з-ускрізь з перемогою верталися, аби хоч у неславі доорювати свої лани, доношувати мундири; ми ще й не таких втаємничених дочекаємося, аби піти й на решту півсвіту. Ото де віра й право, ото де право на віру і право хоронити своїх померлих, і ждати нових революцій, щоб вони все були для нас революціями, а більш нічим. То дознаєшся хоч типір од першого, кого стрінеш, найменшої правди, щонайдрібнішого зізнання винуватості, співчуття до матері сина впогубного по забутих садках на вищеньці неродючкій, збереш і ту тирсу звогчілу од сліз на потрушування дороги до кладовиськ позачинюваних; діймеш хоч якого спокутування, — мовчить і перший, і ті всі посередині, бо дійшли собі найхимернішого знаття: от настала свобода, якої так ждали, кожний мудрець при своєму, заховано більш, як душа потребує, ступаки коліньми увиворіт; от-то вже держава сліз і мудреців, — кожен знає хоч сто історій та їдну гадку хитреньку, та й вже діждалися, що
порозказувано усенькі до однісінької історії; вже й знаття таке всім, що й далі буде; типір то до кожного підведуть і розбійника, і святого задля суду верховного, і що ж ти вирішиш, як воно й так знати: бо розбійник не страшний ні для мудрих, ані для невтаємни-чених, а святого знов тра на хрест посилати, а судії знов спитати, що є істина, і не діждати відповіді; та й так понаучувалися розповідати історії, і так здобули знання про все, але правди зреклися. Одтоді мудрі підкрадаються до хоч якого гурту, якого народу, до кожного стрічного ще з передраніш зготованими історіями, в яких тільки їм толк знати, і то вони покваплюються, де чутно інші історії, де вже от-от буде правду сказано, й от вони собі таке місце одбирають, і право таке, і щоб їх було видко, та й ну ж розказувати свої історії, ще ж цікавіші, таке ж як-то про всіх і во благо всіх, і так призвичаюють гуртами ходити, народами цілими, — кажуть, ото народ, ото винуваті, а себе ні народом не назове, ні ж винуватим, бо знає такі-і історії, таке все-е. То що ж ти робитимеш, — уже й народів не вистачає й на всіх укупі мудрих, бо всіх навчено, всім знати, яке їм скінчення, усі гріхи оповідані, що їм і не вміститися отуто, де прожити лишається; більш гріхів, як самого життя. Та ще є хода нечутна, взирання у порожнини стін, вигадування зі снів найобачнішого здогаду про оселю, колись тобі належану, хороми такі о багатьох стовпах дубових, та ні заміту, ні глини, ні покрівлі не добачиш упритул віків згорьованих, — тако мариться думкою самою, маревом хати самої, що ти будівничий цих стін, що й тобі пройтися уздовж мурування найбликшого, помислом наповнити всяку незбулу архітектуру, але не жити в хоромах, не навертатися й сном до новіших
Моспалишина тепло і грязюка 12(29) травня з третьої години дощ 13(30) травня похмуро хоронили Катю Моспалишину 14(1) травня вітер прохолодно ясний день
15(2) травня Лесі
один рочок
22(9) травня празник
Николая
23(10) травня дощ з третьої години 26(13) травня крапав дощик похмуро 29(16) травня Зіні Тутовій рік 30(17) травня з п'ятої години дощик побризкав з громом 2(20) червня дощ побризкав трошки 4(22) червня прохолодний вдень вітер
6(24) червня дощ ввечері з п'ятої години трошки 8(26) червня Вознесіння 9(27) червня гарячий а ввечері холодно 11(29) червня з дванадцятої години дощ трошки пішов 13(31) червня дощ з п'ятої години раптовий недовгий гарний і гроза сильна 14(1) червня зранку похмуро а вдень сонце і гаряче 15(2) червня теплий день 18(5) червня Трійця хмарно вітер сильний прохолодно ввечері дощ
помешканців, — ти вже такий утікач, ще й такий винуватець, бо перш обзивався до суддівства з позовами про змарнілу архітектуру, а то вже суддівство жадає не інакшого, як нових снів, і таких подробиць, щоб це їм було за оправдання й дальшого судіювання, бо їм уже не винуватця тра, і не шукати його, й не спізнавати, а все лиш суддівство живити; а не хочеш бути довічним свідком, не ділишся снами, не розказуєш, як то воно, що їдно стовпи та й стовпи, але й просвітку не видко, бо десь там з якогось причілка справдешня оселя, все таке, про що хтілося снитися, але ж то таке хитрування, що тільки здогадуйся, яка та оселя, і затишок, і архітектура, — то тим ти вже й є винуватець, тобі одтипір бути втікачем, і тебе записано в архіви поховані: на чий то ти промисел здумався зазіхнути, які це такі ще гинакші винуватці бувають. Й то ти мудруєш мовчанням опізнати, здогадом таким обновити усе це тобі неналежане, це твоє таке оправдання останнє й хитрування перед гоком суддівства, — а не ти хіба ґвалтом кричав і за поміччю, і долі допевнявся, і на візничого наймався, і всенький світ рятувати брався, і на морі й на суші вирятовував, ще й хтів бути таким непричетним, й раз суддівство зачати, вдруге ж тікати од нього, раз вродивши здогад, вдруге зрікатися а навіть помислу про нього, — де то ти бачив таке. Світ не тямить свого діяння, замарюється подоба світова у такому шклі величезному, а ти береш навиворіт помисел щезлих його діянь, у сни такі второчуєш, вигадуєш причілковий затишок, щось таке заховане, і даруєш світові гадку на ожиття, а все мертве кидається нобі навздогін, а ти мертвих хочеш покликати на суд, та й знов їх мати за ще мертвіших, — звідуйся ж перед суддівством, як ти живіший од усіх живих і мертвих; вдягайся у те своє лікарняне чи військове, напитуй хоромів і шпиталів, винаймуй візничих і такі колії, що їдним колесом проїжджати, що німертвих-ніживих вирятовувати з їх найостаннішого притулку, бо ж найбільші суди попереду, а суддівству ще осторонь наглядати, що людина коїтиме з людиною, ще наслухати таких історій, що й найбільшій мудрості змерхнути, — бо не стає часу на розпізнавання, нема поділу на слухачів і оповідачів, не знати, де початок, а де кінець, що — мудрого, а що — невтаємниченого; то світ ловив і не міг впіймати, а це вже їдні втікачі, й не од світу, й не там ще од кого, — од власного гласу і взору їдне в другого: не очима в очі, не поглядом в погляд, сама душа вгляне у тебе, й тоді крик розітне груди. Та ще ж є дерево, калина, сосна, чи там дуб, і підказують, ще ж оно й тополю не забудься, і невтаємничений дивом дивується, що це ж дерево, і
щось йому сниться таке, ну от як дерево та й, і це може бути і доля, й історія, й що хоч; але ж мудрому мало, що дерево, давай-но здогадуватися, що таке дерево, бо це ж і не дерево, та й він з радощів таких впізнання замареного гукне: та це ж дерево. Й от це бреде він піском, вскрізь така пустеля, і так солодко знати, що от пісок та й пісок, і тіки й щастя, що-но брести піском, але й страх, але й на тверде ступнути страх, і от якої це мови потребується і про той пісок впойісти, і про страх той, бо невтаємниченому присту-питися до всевидчої волі і знати, де йому останнє пристановсько, а мудрий такий мудрий, аж не вгаватиме, що й поза волею, яка не є, ще й у кожному слові прихисток добачить, та все мова йому і слово, аж доки і слів не позостається; от про страх ти вже оповів, послухай лише-з і про смерть, —
смішно тобі, як це вмирати свею смертею, а вам же жити й про саму смерть балакати, бачити, та не знати її приходу, бо то вона хоч як підкрадеться, та й знаєш, що то смерть, а це у все таке невидке зашарувалася, й куди й глянеш, то воно смертю називається; то було знати, яка вона, — одна, що приходить, коли кожний старий умирає, друга то така нагла, зненацька, і все косою рубала, лиш знаку не робила; то вона дівчинкою десятилітньою являлася, посидить тамечки, а тоді зачинає бігти, доки в подвір'я чиєсь не забіжить, а на ранок і п'ятеро душ умирало, а то слабістю якоюсь достукується у вікна, і як хто вбізветься, то на ранок його не стає, — кажуть, що то не треба вбзиватися; то хоро-бою постукає у вікно, то колькою чи пропасницею явиться, то холєрою, а то голою бідою. А чи не тобі Богинька вповідала про того рицаря та й ту смерть, що як був у пана син, і казали, що його грунтами смерть ходить, то
19(6) червня баба Ярина Зайчиха померла я їздила в лікарню хмарно вітер холодно 20(7) червня похмуро
і прохолодно Саша
Захарчиха
Підопригора вночі
годині об одинадцятій
померла
23(10) червня
хоронили
Підопригору Сашу
26(13) червня Галі
Підопригорші
померла мати
27(14) червня з п'ятої
години трошки дощ
пройшов
28(15) червня
хоронили бабу
29(16) червня
і гаряче і хмарно
і прохолодно
3(20) липня дощ
з десятої ранку довго
йшов гроза сильна
грім
5(22) липня я на дорозі упала хоронили Мазурика Петра
7(24) липня Івана Купала Іван Данько помер
9(26) липня сонячний гарячий день 10(27) липня дощ з обід до вечора йшов 11(23) липня хмарно 12(29) липня Петра Павла Вадика день народження 13(30) липня дощ трошки пройшов після обід Іван наш снився лежав холодний ком... 14(1) липня Порфирій Кузьмич
він сів на коня та й їдної ночі поїхав, так хтів знати, що то за смерть; і дивиться, таке бабисько кострубате, бридке з мітлою та рискалем, та до неї, ти чого волочишся по моїм грунті, та й взяв меч, хтів її порубати, а йому рука пац та й відпала, то він бачить, що вона сильна, та й ну ж упадати: ласкава пані, ти дужа, а я багатий, я не маю жінки, то ми б і побралися; а вона йому ти, безумний чоловіче, якби я хотіла, то вибрала собі межи царів, ксьондзів, біскупів, а я не мала чоловіка, та й не буду мати; так його там і погребли; він шукав смерті, та її й знайшов.