Ха, ха, ха... Ті бідні жінки міщанські, міщанські панни на виданні — вони прагнуть тільки щастя. Всі так? Але ми — ні, ні, ні!"
Помовчали. За хвилину Соломія якось жалібно:
— Мені чомусь Дагни жаль, така вона безвільна, безкрила.
Стефаник розсердився.
— Дарма вам її жаль. Якщо маєте бажання, я покажу вам сьогодні, кого жаліти потрібно, заради кого працювати треба.
І вони пішли. І прийшли на краківський залізничний вокзал. Вони ходили з однієї зали до іншої, а там — усе забито емігрантами, що їдуть за океан з Галичини. Здивовано позирали на них мужики і поліція. Що роблять тут серед сотень брудних тіл оті двоє — хлопець і дівчина.
А він показував, розповідав:
— Я щовечора тут буваю. Йду, аби їх здибати. Страшно мені за них і серед них, такі вони прибиті, віддані на всію підлість людську Старого і Нового Світу...
Мене палить, аж спалює такий вид на двірці краківськім... В почекальні брудній у кутку під залізною печею сидить молодиця, жовта як віск. Робить враження людини на мак стертої, на винне яблуко стовченої. На колінах дитина бурякової барви, в грубій сорочці батьковій. Уродила десь в почекальні, а тепер пістує в почекальні. Се емігрантка.
Еміграція! Я бачив і ще бачу тут, на двірці, тоту еміграцію. Гонить їх голод з дому за світові води, а опікунове ще втікати не дають. Ще кісток їх треба, аби змолоти і перевести меліорацію ланів, аби побудувати з них костьоли, аби поставити ними піраміди побіди... Та же еміграція свідчить о такій безграничній темноті народу, о такій малій силі нації, о такій підлій інтелігенції — що луснути можна із лютості. А де ж з'їзди нотаблів, а де ж могутні Олесницькі, Окуневські і інші "розважні" і "поважні"?! А ті поважні і розважні телята закладають задаткові товариства, аби давати гроші на позику попам, патентованим патріотам, святкують поминки Шевченка — а спромогтися на товариство еміграційне не можуть. Та хто скаже меценатові, що жінки родять дітей під клоаками залізниці, що на лавках третього класу вони, жовті як віск, зелені як трава, здихають, як мухи, що мужики плачуть та й кажуть, що не русини ми вже, а цигани. Море сліз, пекло ціле муки!.. Доле людська, яка ти гірка і нескінченно зла!
— Навіщо ви завжди згадуєте Окуневського?— прошепотіла Соломія. Але Стефаник, здається, не звернув уваги, можливо, він і не знав про їхні стосунки.
— Ще лише слово за інтелігенцію. Минуле її чорне, ще від сорок восьмого року чорне. В'язала польських повстанців, доносила до поліції. Кільканадцять років тому несла просто в поліцію Франка, Павлика і його сестру. Нині стала хитріша. Краде Франкові голоси при виборах і рівночасно святкує його 25-ліття праці. Любити її — це значить зболотитися. Ненавидіти — значить любити людську чистоту.
Ні, Солошко, ви не відвертайтеся, ви дивіться. Бачите. Жінки не плачуть, бо "вже-м не годні", діти цікаво оглядаються на все, а хлопи ледве ноги тягають і якось зі страхом глядять на жінки і діти. Цілі громади їх усе хтось гонить наперед себе, якийсь поліцай або жандарм, громада йде така безсильна і автоматична, аж серце моє мужицьке кервавиться. Бачте, якийсь, що має волосся сиве і тверде, як з ниточок сталі, висуває руку наперед панка і каже: шукаємо, пане, плуга, аби подержати чепіги! І ніхто їх не розуміє, ніхто їх не знає... Всі їх переганяють з кута в кут, а вони мандрують, мандрують не лише десь за море, але з кута в кут, від жандарма до поліцая, з одної зали до другої. І ніхто не годен вчути того болю рук, костей, що мами мужички чують, двигаючи дітей. "Ледви-м живі",— каже мені мужичка з Задубрівців, і в тій хвилині надходить поліцай і каже забиратися в другий кут. Отак вони мандрують, плуга шукаючи.
...І коли вони повертались, він все ще не міг заспокоїтися і викладав їй свої думки, ніби висповідувався. І вона, тремтячи від розпуки, з перекошеним від болю обличчям переймала його біль, ділила з ним тягар.
— Для мене нині емігрант, що летить світом, як брудна мандрівна птаха, відставши од громади,— біль і поезія. Чи якби я той біль і ту поезію послав у руки нашої інтелігенції, чи вона почула б то, що я чую? Ні! А як так, то мені вільно ніщо для неї не писати.
В інтелігенції так само убивали писателі її волю і довели її нині до такої брехливості, що вона декламує любов до народу, а властиво його не любить. Ні, не любить. Прикидається так, аби щось для себе зробити... Се головна її ціха і головна причина, чому у нас все таке мертве і безсильне...
Для мене села співають таку могучу пісню та гарну, що я мушу забути за ту миршаву інтелігенцію. Як я селові читаю оповідання свої, то воно плаче, перлами мене обкидує...
Впрочім, не люблю я кар'єри літературної: що побачив, що почув — зараз махай на торг, аби продати. Я відкрив вам мою думку на суспільне життя теперішнє. Я не боюся за неї, бо вона щира. Вам вона, можливо, не до вподоби, судіть мене по-людськи.
По тій мандрівці Стефаник відпровадив Соломію додому. І вже й словечка не промовив, так само мовчки попрощався і мовчки розтанув у вечірній імлі.
Кілька днів він не приходив. Соломія попросила Труша забігти до нього і сповістити, що незабаром приїде до Кракова на гастролі знаменита італійська артистка Елеонора Дузе. Соломія раділа. Вона стільки чула про неї від Джемми, і, власне, вони обидві почувають себе ученицями Дузе. Соломія так рада показати її майстерність Стефанику.
— Та хіба ви не знаєте, він хворіє?— чомусь зніяковів Труш.
— А що з ним... Чи можна його провідати?
— О ні!
— Чому?
— Знаєте, він зараз багато співає. Оцієї:
Чи є в світі гірша злюха, Як горівка та сивуха? Ой нема, ні, добрі люди, Від горівки лихо всюди.
— Що за дурниця?
— Так... жартую... Знаєте, Краків веселе і здатне до всяких фіглів місто. Тим більше тепер, коли обивателі познайомилися з теоріями "мистецтво для мистецтва", "надлюдськості", "нагої душі" з походами до нагих жінок...
— Що з вами, Іване? — осудливо похитала головою Оленка.
— Нормально, я, до речі, щойно з художньої виставки,— засміявся,— знаєте, один художник намалював портрет своєї меценатки і продемонстрував його на цій виставці, маючи надію, що та йому гарно за нього заплатить. Треба зауважити, що модель була виключно бридка зовні і неприємна як людина. В день відкриття виставки художник помітив, що біля його портрета зібрався цілий натовп. Задоволений, він підійшов ближче і побачив клаптик паперу, приколотий до рамки, на якому значився такий віршик:
Артисте, чи ти за кару Намалював оту почвару!
Соломія вирішила завтра ж провідати Стефаника.
Стефаник був не тільки першокласним письменником, але мав виразний талант політичної агітації. Цей талант полягав у першу чергу в безконечній любові до змученого неволею селянина, до сердечного сприймання його кривди. Йому закидали, що він малює свої новели тільки чорними фарбами, що він упивається неіснуючими болями. В обороні письменника став Іван Франко. "Одні, як Богдан Лепкий, бачили у Стефаника безнадійний песимізм, малювання темних сторін людської душі — зовсім несправедливо. Я не бачу у Стефаника ані сліду песимізму. Навпаки, у многих із оповідань віє сильний дух енергії, ініціативи, а у всіх бачимо велику любов до життя й до природи — речі зовсім суперечні песимізму. Певно, коли когось болить, то він кричить, стогне, але хіба ж се песимізм?" Так боронив Стефаника Франко.
У краківський період Стефаник багато читає і знайомиться з новинками літератури. Особливе враження на нього справляють російські письменники-демократи. Труш пригадує, що "перед трьома роками часто носився з творами Успенського, прочитував нам цілі уступи, подивляв їх реалізм та дивувався, як типи великоруських мужиків так похожі на наших галицьких. У нього, мабуть, тоді зародилася гадка малювати сцени з життя наших мужиків".
1897 рік був дуже важливим роком для всієї австрійської монархії. Могутні демонстрації і страйки призвели до того, що робітничий клас уперше здобув собі право виборів до віденського парламенту.
Але якими методами послуговувалися старости при виборах скрізь, і в тому числі у Кракові? Були там урни з подвійним дном, масове "голосування небіжчиків"... голосування переривалося на обідню пору, а під час тієї перерви, яку називали "годиною чуда", додавалися нулі до малого числа голосів. Наслідки виборів були так само вражаючі: 9 чоловік убитих, 39 поранених, 800 заарештовано. В Краківському окрузі під час виборів... порядок пильнувало 3000 війська, воно стояло "наготові" 48 годин. Ротмістр розпорядився видати уланам по 50 набоїв і наказав: "Як тільки увійдете в натовп, бийте пласким боком шаблі. Якщо хтось із людей схопить коня за узду, зарубайте того на смерть".
Знаменитий мовознавець Бодуен де Куртене 1897 року видав брошурку, яка називалася "Одна з рис моральності", де, між іншим, писав: "...У Відні існує особливий термін, який окреслює мораль доносів в Галиції galizische Moral (галиційська моральність)... Привчання од молодших літ до брехні, облуди, до укривання з власними думками, вбивання у зародку усякої критики... В країні прокажених проказа є нормальним станом усіх мешканців".
Стефаник багато їздив тоді по селах, агітував за радикальну партію. Іван Труш писав, що та робота привела його як "політичного агітатора — діяча радикальної партії, під час виборів... до слідчого арешту, де він просидів довший час".
Одного разу Стефаник розповів Соломії, як із Бачин-ським були в якомусь селі на агітації. Стомилися за день страшенно, зупинитися не було де. Верталися на вокзал пізно увечері. Зустріли поміщика, шляхтича Войцеха Діду-шицького. Він запропонував їм під'їхати на його фіакрі. Дідушицький сів поруч із фурманом, а посли розмістилися на сидінні. Поїхали. Раптом Дідушицький повертається і говорить:
— Пане Бачинський, завтра люди скажуть, що Дідушицький купив посла Бачинського.
— Ні,— спокійно зауважив Бачинський,— вони скажуть, що Дідушицький найнявся фурманом до Бачинського...
Стефаник часом дражнив Соломію.
— Чи знаєте, панно Солохо, яка зараз модна арія опе-рова? Не знаєте. Прошу послухати.— І декламував:
Течуть річки кровавії до самої Відні, Йди, цісарю, подивися, які люди бідні, Люди бідні, люди бідні, бо пани зідрали, А що було по корові, то пани забрали.